Спочатку:
На сторінку книги
Враз усе довкола змінилося.
Світ затьмарився - і знову спалахнув яскравим, сліпучим світлом. Темпсі опинився у широкому палацовому коридорі. Стеля висока, мармурові колони сяють під полиском люстр. Повітря - свіже, навіть трохи солодке.
Перед ним стояв маленький хлопчик - білявий, із ясними очима. Йому було не більше чотирьох.
- Ну, Марк, давай ще раз... Ну, Марк... - благально глянув на нього дитина.
- Ні, досить на сьогодні, - відповів він з м'якою посмішкою. - Уже пізно.
Він любив його. Любив понад усе - попри перестороги матері, попри заборони. Догоджав йому у всьому.
І саме це - призвело до фатального.
- Ну ще разочок... обіцяю, що останній! - занив хлопчик.
- Обіцяєш?
- Обіцяю!
Він засміявся - щиро, щасливо - й побіг коридором.
- А ну, спіймай мене!
Темпсі озирнувся. Щось було не так.
Це не реальність. Це - спогад.
Забутий, витіснений. Біль, про який волів не згадувати.
Але поки що - жодної небезпеки.
Він побіг за хлопчиком - і без зусиль наздогнав його. Гордомисл зупинився перед знайомими дверима - до батькового кабінету. Туди їм було заборонено заходити.
І саме туди малий намірився зайти.
- Стій, Гордомисле! - вигукнув Темпсі, але вже запізно.
Двері прочинилися, і брат прослизнув усередину.
Марк - тоді ще хлопець - пішов за ним, знаючи: порушує батьківський наказ. І якщо його знайдуть - буде жорстоко покараний.
Король Мстислав його не любив. Іноді здавалося, що батько волів би, аби він взагалі не народжувався.
У кабінеті було темно і прохолодно.
Гордомисл стояв біля великого дубового столу, захоплено роздивляючись дивний механізм - з металу і скла, з зубчастих коліщат і тонких спіралей.
- Не чіпай! - прошепотів Марк, коли побачив, як брат простягає до нього руку.
- Але тут так цікаво...
- Я знаю. Але ми маємо піти, поки нас не побачили.
Він узяв малого за руку й потягнув до виходу. Та раптом зупинився.
Коридором хтось ішов. Кроки швидкі, впевнені.
- Сюди! - прошепотів він і впхнув Гордомисла до старої шафи з мапами.
Вони втиснулися всередину, між пергаментами. Темпсі прикрив братові рота долонею.
- Тихо. Якщо нас знайдуть - нам кінець.
Мені точно, - подумки додав.
Двері розчинилися з гуркотом.
До кабінету увійшли король... і королева.
Він одразу впізнав її. Та сама - рудоволоса жінка з його видінь. Красива, але з холодом у погляді.
- Думаєш, я дурень? - голос Мстислава дрижав від злості. - Думаєш, я не зрозумів, що сталося на полюванні?
- Про що ти? - королева усміхнулась спокійно.
- Це ти підіслала тих найманців, аби вбити мене!
Він схопив її за плечі, різко трусонув. Гордомисл злякано пискнув. Марк затиснув йому рота.
Король поглянув у бік шафи. Серце Марка застигло.
- Це не правда, - мовила королева, підступивши ближче. - Це Улас... Ти довіряєш йому занадто. А він хоче знищити тебе і зрадити королівство.
- Замовкни! - Мстислав грубо відштовхнув її.
- Думаєш, я не знаю, що ти хочеш одягнути корону на голову свого покидька?
- Не смій так говорити про власного сина, - прошипіла вона, і в її голосі задрижала лють.
- Він не мій син. Він бастард! І не має права...
Світ обірвався.
Темрява поглинула все.
Він знову стояв у камері. Голі стіни. Один смолоскип - мерехтить, мов останнє полум'я надії. Приміщення нагадувало палац чаклуна. На стінах - гачки, мотузки, щипці. Інструменти для болю.
Темпсі відчув, як холод стелеться спиною. Страх - повільний, липкий - просочувався в душу.
Це був тільки початок. Прелюдія до поєдинку, якого вимагали Долі.
Він мусив вистояти.
Двері відчинилися. Увійшов король.
Мстислав. Високий, суворий, у темному одязі. Його погляд - крижаний. У ньому не було жалю.
За ним - невисокий, сутулий чоловік з хижими очима.
Улас.
Саме про нього попереджала мати. Його права рука, його тінь.
Улас тримав у руках кришталеву чашу - наповнену прозорим напоєм.
Він огидно посміхався Темпсі, а вірніше принцеві Марку, бо саме ним і був хлопець в ілюзії, яку створив для нього чаклун. Це був один з його втрачених спогадів, і тут йому було вісімнадцять, вірніше - це було за декілька днів до його повноліття.
При появі короля Марк швидко схилився в поклоні, як того вимагав етикет.
- Підійди но сюди, - наказав йому король.
Хлопець слухняно підійшов до батька. Той уважно роздивлявся його, наче бачив уперше.
- Незабаром твоє повноліття, і згідно з нашими законами ти маєш пройти церемонію помазання на престол. Проте я і мої піддані маємо сумніви щодо твого походження.
- Я не розумію, про що ви, батьку... - прошепотів Марк, не наважуючись підняти голови й подивитися в очі батькові.
Недобре передчуття стиснуло його серце.
- Не смій називати мене батьком! - розлючено вигукнув король і вдарив кулаком по столу. - Ти бастард! Виблядок! І ти не маєш ніякого права на корону.
Марк мовчки проковтнув образу. Він ніколи не прагнув влади, хоча його готували до цього з дитинства. Його серце прагнуло зовсім іншого - волі. Побачити світ, інші країни, і море.
- Я не прагну ні влади, ні корони. І якщо на те ваша воля - я готовий зректися престолу на користь Гордомисла.
- Зректися? - голос Мстислава набув отруйної насмішки. - Надто багато людей вірить у те, що саме твоє правління врятує королівство від занепаду і розвіє тінь, що нависла над ним. Те пророцтво, згідно з яким ти знищиш короля-вампіра, надто популярне. Твоє зречення посіє смуту і розбрат. А мені це не потрібно.
- Чого ж ви хочете від мене? - голос Марка був спокійний, але всередині щось стискалося, як струна.
- Для всіх буде краще, якщо ти зникнеш. А ще краще - помреш.
Марк підняв очі й злякано подивився на батька. Той зробив знак рукою, і Улас простягнув хлопцеві чашу.
- Пий, - холодно наказав він. - Випий - і всі проблеми зникнуть.
Марк зачаровано дивився на бурштиновий напій.
- Це отрута... - крізь сльози прошепотів він.
Улас кивнув, підтверджуючи здогадку.
- Пий! - не стримався король. - Ти нічого не відчуєш, обіцяю. Твоя смерть буде подібна до сну. Прекрасного сну.
- Пий, хлопче. Так буде краще для всіх... - просичав радник.
Та Марк не поспішав виконувати наказ. Він не хотів помирати.
"Ти не Марк. Принц давно помер. Ти всього-на-всього лише безпірник з дурним іменем. І твій час прийшов. Випий - і все скінчиться. Біль. Страждання. Самотність."
Цей голос у голові був чужим, сухим, мов тріск старого паперу. Але його слова лягали важко.
- Ні! - Марк з викликом подивився на чоловіків. - Я відмовляюся це робити.
- Ти не залишаєш нам вибору.
Улас поставив чашу з отрутою на стіл і повільно пішов до хлопця. Марк кинувся до дверей, та ті були замкнені.
Радник схопив його за плечі й зі всієї сили штовхнув на стіл для тортур. Хлопець спробував піднятися, та чоловік наліг на нього всім своїм тілом. Його долоня зімкнулася на шиї принца.
Повітря обірвалося. Свідомість почала тьмяніти.
- Пий... - мстиво прошепотів король, намагаючись влити смертоносний напій хлопцеві в рот.
Марк міцно зціпив зуби. Він не збирався здаватися так легко. Але що він міг зробити проти двох дорослих, сильних чоловіків?
Улас щосили вдарив його по обличчю. Хлопець рвонувся і в відчаї вкусив радника за руку. Той скрикнув, і хватка ослабла. Марк вдарив його коліном у живіт і скотився на брудну підлогу.
Король схопив його за волосся і силоміць закинув голову назад. Хрускіт кісток пройшов крізь усе тіло. Сльози болю, відчаю й образи навернулися на очі.
- Давай, пий... - Мстислав притиснув чашу до вуст. - Інакше клянуся, твоя смерть буде довгою й болісною.
У відчаї Марк рвонувся. Чаша вислизнула і розбилася об кам'яну підлогу, розлетівшись уламками. Це розлютило їх остаточно.
Його схопили й потягли до диби, попри спротив і крики.
- Кричи... - прошепотів Улас, пристібуючи його руки ременями. - Тебе все одно ніхто не почує.
Марк вирвав ліву руку й встромив пальці радникові в очі. Той заверещав і відступив. Хлопець, не гаючи ані миті, звільнився й зіскочив на підлогу.
Король вихопив меч.
- Ні, батьку! - закричав Марк, відступаючи під стіл. - Благаю, не роби цього!
- Не називай мене батьком! - Мстислав заніс меч.
Марк схопив щипці для тортур і встиг відбити удар. Король заревів і накинувся знову.
"Я не Марк. Мене звати Темпсі."
Із цим усвідомленням прийшла й сила. Він вихопив меч і прийняв бій. Був вправним. Поступово від захисту перейшов у наступ. Але Мстислав, більший і зліший, знову взяв гору. Одним точним ударом він вибив меча з рук хлопця.
Темпсі кинувся до зброї, та король випередив. Меч знову занісся над ним.
Темпсі встиг схопити коцюбу і відбив удар. Він не мав права програти. Не тепер. Не після всього.
Він кинувся на короля з відчаєм і люттю, що накопичувалися роками. І Мстислав почав відступати.
Темпсі вибив меч з його рук. Здавалося, кінець. Але той встиг схопити бойову сокиру зі стіни й з новою люттю пішов на нього.
Темпсі кинувся геть, розкидаючи знаряддя тортур. Улас, отямившись, вдарив його батогом по ногах. Хлопець упав, скрикнувши.
Король тріумфально заніс сокиру.
Темпсі встиг виставити меч і зробив різкий випад. Сталь увійшла в груди ворога майже по руків'я.
Король захрипів. Із рота потекла густа чорна кров. Він важко завалився на хлопця, заливаючи його гарячою пекучою рідиною.
Він відчував на собі кров вбитого ним батька. Кров заливала його руки, обличчя. Вона все лилася і лилася, аж доки кривавий потік не підхопив його і не поніс геть. Хлопець заплющив очі, а коли знову розплющив їх то зрозумів, що ілюзія яку створив для нього чаклун зникла разом з тілом короля і камерою для тортур.
