Спочатку:
На сторінку книги
Гордомисл сидів на високому, позолоченому троні. У його тремтячих руках сяяла корона — та сама, яку він зірвав з голови свого старшого брата перед тим, як скинути його у прірву. Тоді він надійно заховав її. Іноді, після смерті матері, яка так і не змогла змиритися з втратою улюбленого сина, він діставав корону зі сховку і довго вдивлявся в її мерехтіння.
Та він так і не наважився одягнути її. Для Гордомисла корона стала символом гріха, нагадуванням про кров, пролиту за владу. Тіла Маркорада так і не знайшли — вочевидь, його забрали гірські води, віднесли геть за межі Таркського королівства. Але навіть через роки, спогади про той день поверталися з надокучливою наполегливістю. Він знову й знову переживав ту мить — коли брат зірвався вниз у безодню.
Чи шкодував він? Якби міг повернутися назад — чи зробив би це знову?
Без вагань. Так. Бо після того, що він почув від батька, Маркорад не мав права бути королем.
Раптовий гучний звук — схожий на вибух — прорізав тишу тронної зали. Гордомисл здригнувся. Із труби каміна сипонула сажа, змішана з тиньком. Поспіхом заховавши корону під плащ, він з тривогою втупився у камін.
У полум’ї з’явилася висока, худорлява постать, загорнута в чорний оксамитовий плащ. Незнайомець вийшов із каміна, ніби з якогось пекельного порталу, і повільно рушив до трону. Зупинившись, глибоко вклонився.
— Спеціальний кінець у справах особливої важливості від імені Його Величності короля Мокшанії — Путимира Великого.
Гордомисл ледве помітно кивнув.
— Мій повелитель наказав дізнатися, чи все готово до церемонії посвячення.
— Так, — сухо відповів Гордомисл. — Можеш передати своєму володареві: усе готово.
Посланець знову вклонився. Гордомисл уже сподівався, що на цьому його візит завершиться. Та чужинець, схоже, не поспішав зникати.
— Мій повелитель велів передати вам… попередження, — промовив він із ледь помітною паузою.
— Попередження? — погляд Гордомисла став крижаним. — Про що?
Посланець підвів очі. В них не було ані страху, ані співчуття — лише байдужа впевненість.
— Ваш брат. Він невдовзі прибуде до столиці.
Почуте змусило Гордомисла затремтіти. Але за мить він зібрався з думками й повернув собі звичну маску королівської холодності.
— Мій брат загинув багато років тому, — холодно мовив Гордомисл.
— Так, Ваша Величносте, — спокійно погодився посланець. — Але його тіла так і не знайшли.
— Він вижив? — У голосі короля, твердому як камінь, раптом прозвучали зрадницькі нотки тривоги.
— Ваш брат не залишив цього світу. Він став іншим… нелюдом. І тепер, здобувши достатньо сили, прямує сюди, аби на законних підставах вимагати те, що належить йому — корону, яку ви щойно заховали.
Гордомисл зблід. Його руки знову затрусилися. Він не мав підстав не вірити посланцю самого Путимира Великого.
— Мій Володар велів не лише попередити вас, але й передати це, — сказав посланець і витягнув з-за пояса важкий медальйон: кривавий камінь, оправлений у золото, із магічними символами, викарбуваними навколо.
— Це — Камінь Тиші. Він поглинає будь-яку магію. Ваш брат не зможе скористатися своїми чарами. Його Величність Путимир Великий бажає зустрітися з ним особисто.
Посланець низько вклонився — і зник. Наче розчинився у повітрі.
Гордомисл завмер. Він майже був готовий повірити, що все це йому примарилось, та кривавий медальйон, що тьмяно мерехтів у світлі смолоскипів, був незаперечним доказом: Марк жив.
І він йде сюди.
Король подзвонив у срібний дзвоник. За мить у тронну залу ввійшли слуги. Гордомисл коротко наказав покликати королівського слідчого.
Громобой не змусив себе довго чекати. Його кроки були розміреними й упевненими. На перший погляд він більше нагадував добродушного фермера, ніж людину, що розкривала змови і ламала волю найвідданіших. Проте ця зовнішність була оманлива.
За щирою посмішкою ховався вовчий вищир, а в очах, за вогниками веселощів, — ховалася безжальна жорстокість.
Громобой не знав жалю. Він любив допитувати особисто — і після таких допитів навіть найстійкіші в’язні були готові зізнатися у чому завгодно.
Якщо посланець Путимира не помилявся, і брат, про якого не було жодної звістки понад пів століття, справді повернувся — він про це пошкодує. І перш ніж передати його в руки вампірів, Гордомисл дозволить Громобою... трохи розважитися з негідником.
— Ваша Величносте, ви бажали мене бачити? — промовив слідчий медовим, навіть лагідним голосом.
Гордомисл підняв на нього очі, у яких палала злість, змішана з тінню страху.
— Так. Сьогодні я отримав звістку — до столиці прямує вкрай небезпечний злочинець. Його треба схопити. І привести мені. Особисто.
— Маєте якісь прикмети? — поцікавився Громобой, хитро примружившись.
— Він може бути ким завгодно. Але… я гадаю, він залишився тим самим хлопчиськом. — Голос короля став глухим, майже задумливим. Він відвернувся до вікна, за яким неспокійно сновигали хмари, спалахуючи блискавицями. — Так... він такий самий, як того дня, коли я востаннє бачив його.
Громобой уважно спостерігав за ним. Він здогадався:
— Отже, мова про вашого зниклого брата?
Посмішка, що з'явилася на його вустах, була радше хижим оскалом, ніж проявом радості. Громобой знав правду. Він був сином Уласа, найвірнішого союзника Гордомисла, і водночас — його єдиним другом. З дитинства вони разом мріяли про день, коли Маркорад зникне назавжди. У їхньому таємному сховку під руїнами старої вежі вони вигадували, як позбутися старшого брата: допити, приниження, холодна помста. Але мрії залишилися мріями… тоді.
— Я думаю, це він. Я не маю сумнівів — Маркорад повернувся, — тихо, але з люттю промовив король.
— Невже таке можливо? — прошепотів Громобой.
Гордомисл подивився на нього з такою серйозністю, що в повітрі ніби стало важче дихати.
— Він уже не людина. Але байдуже, чим він став. Його суть залишилась — моя тінь, мій страх, мій вирок. І я не дозволю йому зруйнувати те, заради чого я зрадив усе.
Король кивнув на камінь, що лежав на столі.
— Це Камінь Тиші. Він поглинає магію. Якщо він володіє чарами — більше не зможе їх використати проти тебе чи твоїх людей.
— Дякую, Ваша Величносте, — промовив Громобой, обережно беручи амулет до рук. Він зневажав магію, але не був дурнем. У битві, навіть з примарою минулого, краще мати перевагу.
Він вже збирався вклонитися й піти, коли Гордомисл підняв руку, зупинивши його.
— Знайди мені дівчину. Таку, щоб навіть зорі позаздрили її красі.
— Здається, у пані Тарґани поповнення, — згадав слідчий, посміхаючись. — Кажуть, у неї новенькі, яких вона поки що нікому не показує.
— Ця стара відьма знає, що робить. Якби ті дівчата не були винятковими — вона б давно сплавила їх першому, хто запропонує добру ціну. Відвідай її. Вибери ту, що тобі до вподоби. Я довіряю твоєму смаку.
— Зроблю це з радістю, — мовив Громобой. У його голосі відлунювала не просто слухняність, а передчуття задоволення.
Він поклонився і вийшов.
У тронній залі знову запала тиша. Грім гуркотів десь за мурами замку, немов передвісник бурі, що вже з’явилася на горизонті.
Гордомисл замовк і повільно повернувся до вікна, даючи чітко зрозуміти, що розмова завершена. Слідчий мовчки вклонився і, ступаючи назад, зник за дверима, що м’яко зачинилися, відтинаючи залишки чужої присутності.
Король залишився наодинці зі своїми думками.
— Так… невдовзі все вирішиться, — прошепотів він сам до себе, вдивляючись у темні хмари, що поглинали небосхил.
Його руки, що затислися за спиною, тремтіли, хоча сам він намагався не помічати цього. П’ятдесят років. П’ятдесят довгих років страху, тривоги, параної. П’ятдесят років, під час яких кожна новина про чужинця з півночі, кожен погляд перехожого, що нагадував юнацьке обличчя Марка, пробуджували в ньому липкий жах.
Він боявся. Боявся мертвого брата.
Але був і інший страх. Глибший. Не за трон — за себе. Бо якби Марк повернувся, то повернувся би не з порожніми руками. А з помстою. І вона була б страшнішою за смерть.
У грудях у Гордомисла запульсувала давня, болюча пам’ять. Крик матері, що проклинала його. Її порожні очі, в яких згасла любов. Вона більше ніколи не дивилася на нього так, як колись. Бо побачила справжнє. Вбивцю. Узурпатора. Того, хто скинув брата в прірву, мов сміття, — знявши з його голови корону, перш ніж зробити це.
І все ж… попри страх, попри нічні кошмари, попри примари, що шепотіли в темряві — в ньому залишалося щось… хворобливе, вогке, мов гниль. Щось, що хотіло бачити брата зламаним, приниженим, спотвореним. Цей страх годував його бажанням.
Він уявляв, як Громобой ламає тому руки, як вириває з нього крик, як змушує його благати пощади. І тоді — лише тоді — він сам вийде з тіні. Корона на його голові сяятиме. І він скаже: «Подивися, брате. Ось хто король. Ти — ніщо».
Ці образи зігрівали його, краще за вино. Вони були йому розрадою й відплатою.
— Якщо ти справді повернувся… — прошепотів він, і очі його загоріли. — Ти відчуєш кожен удар, кожен шрам, що я носив у душі всі ці роки. І ти благатимеш… благатимеш, щоб я знову скинув тебе в ту прірву.
За вікном спалахнула блискавка, освітлюючи на мить його обличчя. Обличчя старого короля, викривлене не віком, а ненавистю.
Темрява повільно повзла по залі, немов сама ніч прислухалася до його думок.
