Спочатку:
На сторінку книги
Будинок пані Сміли являв собою напівзруйновану халупу, зведену на дерев'яних підпорах. Густий очерет обступав споруду з усіх боків, проростав навіть крізь дах, ніби намагався поглинути її остаточно. Для випадкових перехожих це місце здавалося давно покинутим. Навіть стежка, що вела до хитких дерев'яних сходів, поросла споришем і лободою. Мандрівники з недовірою вдивлялися в те, що його високість Едвард величав «господою».
- Ось ми й прийшли! - з гордістю повідомив принц.
- Ти хочеш сказати, що тут хтось живе? - щиро здивувалася Зінька.
- Тут мешкає пані Сміла.
- А вона взагалі хто така? - не стримався Феодорій.
- Вона - найпрекрасніша з жінок, - захоплено мовив Едвард.
- Сміла - болотяна відьма, - пояснив Елайджа з легким усміхом.
- Перспектива - так собі... - буркнула Зінька.
«Найпрекрасніша з жінок» виявилася горбатою старою в брудному лахмітті. Її сиві, сплутані патли спадали на худі плечі, а пронизливий погляд водянистих очей змушував мандрівників відводити очі.
- З нею треба бути дуже чемними, - пошепки попередив магістр.
- Рада вітати тебе у своїх палатах, мій юний друже... - прошипіла бабуся, звертаючись виключно до Елайджі.
Той чемно вклонився:
- Пані Сміло, я і мої друзі дякуємо тобі за запрошення й гостинність.
Відьма посміхнулася:
- Ти завжди такий люб'язний зі старою, усіма забутою бабцею... Йди-но до мене - я обійму тебе.
Елайджа легко піднявся по гнилих сходах і обережно обійняв стару відьму.
- А ви що стали, мов засватані? - крикнула Сміла до решти. - Заходьте ж до хати!
Мандрівники з вагою переступили поріг. Щось у цій жінці лякало їх - і справа була не в її зовнішності. Вони не вірили, що від такої істоти може бути хоч якась користь. Хоча Елайджа, здавалося, думав інакше.
Всередині халупа виявилася несподівано затишною і значно просторішою, ніж здавалася ззовні.
- Це я навмисно накинула на дім чари запустіння - аби віднадити зайво цікавих, - пояснила Сміла.
- А хіба багато таких буває в цьому, забутому богами й людьми, болоті? - холодно поцікавився Феодорій.
- Більше, ніж ти можеш уявити, - різко відрубала відьма. - Піре...
Вона прошепотіла якесь слово - і в печі загорівся вогонь.
- Мохова Твань - це місце, де все змінюється швидше, ніж ми здатні осягнути, - мовила вона, витягуючи з дерев'яної скрині вишиту скатертину й стелючи її на стіл.
- Що ти маєш на увазі? - підозріло примружився Феодорій.
- Тут кояться речі... дивні. Дуже дивні.
- Наприклад?
- Все - не те, чим здається. Інколи серед Твані постають цілі селища й міста... а потім зникають без сліду.
- Ти маєш на увазі міста-примари? - уточнив Елайджа.
- Тобі відомо про них не менше, ніж мені, - холодно відказала Сміла.
- Але й не більше. Що вони собою являють?
Денис із Максимом підійшли ближче. Їм не терпілося почути щось більше про загадкові поселення, та на їхнє розчарування стара лише похитала головою.
- На жаль, я не можу відповісти на це питання. Ніколи не наважувалася підійти близько. Але ось вам моя порада - тримайтеся від них якомога далі.
І раптом, ніби щось згадавши, вона різко змінила тон:
- Але що ж це я за господиня така? Гості й порогу не встигли переступити, а я вже їх лякаю! Сподіваюся, ви пообідаєте зі мною?
- Для нас це велика честь, пані, - відповів за всіх Елайджа, знову низько вклонившись - навіть нижче, ніж перед самим Делеріоном, як здивовано відзначив для себе Денис.
Сміла задоволено посміхнулася і стукнула кулаком по столу. Враз поверхня вкрилася паруючими стравами, мов за помахом чарівної палички.
- Оце так! - захоплено вигукнув Максим, якому вже до смерті набридли сушені фрукти та сухарі. Слина набігла миттєво - йому й не снилося щось подібне з часів, коли вони покинули свій світ.
- Це що, чарівна скатертина? - запитала Зінька, зачаровано дивлячись на частування.
- В деякому сенсі...
- Ось би й мені таку! - мрійливо зітхнула дівчина. - Не треба ні готувати, ні грошей витрачати. Постукав по столу - і маєш, що хочеш: борщ, суші, піцу з сиром...
- А тут ти, дівчино, помиляєшся, - заперечила відьма, - скатертина тут ні до чого. Це звичайна телепортація. Страви просто перемістилися з печі. От і все.
- Це також дуже круто, - не розгубилася дівчина й одразу втратила інтерес до скатертини.- А тепер я на хвилину залишу вас.
Промовивши ці слова, Відьма зникла за дверима, що вели до сусідньої кімнати. Веліна, яка досі не мовила й слова, стомлено опустилася на дерев'яну лаву, застелену смугастим килимом.
- Що скаже на це Магістр? - прошепотіла вона й звернула погляд незрячих очей до молодого чоловіка. - Я б на твоєму місці не стала їй так довіряти. Сміла завжди була дивакуватою, та й що тут дивного, коли стільки років живеш на самоті, посеред непролазних боліт, а єдиними співрозмовниками стають мутовані жаби...
- Не скажи, - таємниче посміхнувся Елайджа. - Вона, безумовно, дивна, але попри це - я їй довіряю.
Яким же було здивування наших друзів, коли за деякий час із тієї самої кімнати, куди щойно зникла відьма, вийшла вродлива молода жінка з русим волоссям, заплетеним у товсту косу. Вона була одягнена в полотняну сукню, вишиту яскравими квітами, і м'яко всміхалася їм.
Елайджа швидко підвівся і, ніби зачарований, поцілував їй руку. Сміла лукаво посміхнулася у відповідь і кокетливо повела плечима.
- То ви й є Болотна Відьма? - не стримався Денис.
- Авжеж, - пустотливо відповіла жінка, скуйовдивши його волосся, що помітно відросло за час мандрів і тепер спадало майже до плечей. - Я чекала на тебе й твоїх друзів. Дізнавшись, що ви тут, я послала за вами Його Високість. Я бачила вас у своєму дзеркалі.
- А що ви ще бачили?..
Денис і сам не знав достеменно, чого саме хотів почути. Можливо, щось про того хлопця, якого він бачив у Храмі Смерті - хотілося б вірити, що з ним усе гаразд. Хоча... як може бути добре тому, хто був у такому жахливому стані?.. Останнім часом думки про нього не покидали Дениса.
- Ти хочеш почути про інших Нащадків? - Сміла легко вгадала його думки. - Особливо про рудоволосого хлопця з блакитними очима?..
Денис здригнувся від несподіванки.
- Звідки вам відомо про нього?..
- Я бачила і його також.
Тепер зелений погляд жінки зупинився на Зінці.
- Так, мої любі... Я бачила всіх, хто має увійти до Палацу Забуття. І, здається, один із них мені добре знайомий. Так, мій хлопче, я маю на увазі твого незнайомця.
Елайджа з Феодорієм обмінялися стривоженими поглядами. Таке везіння здавалося надто неймовірним.
- На південь від Мохової Твані лежить Чорнолісся, - почала свою оповідь пані Сміла, не зводячи очей з Дениса. - Там володарює князь Гівар - жорстокий і безжальний чаклун. Одного разу я бачила його на кордоні біля Лисячих Скель. Поряд з ним ішов хлопець, дуже схожий на того, кого ти бачив...
- Якщо не помиляюся, недалеко від Лисячих Скель - Гранітні Кар'єри? - уточнив Елайджа.
- Саме так. Але це вже володіння Скельника. А він не жалує випадкових мандрівників. Вам краще уникати зустрічі з його прихвостнями - якщо, звісно, не хочете опинитися в кайданах. Його бояться всі: і люди, і нелюди. Бо в його серці немає жалю. Ще ніхто не зміг залишити його кар'єри живим...
Почувши ці слова, Денис відчув, як у грудях стискається тривога.
- Якщо він вас схопить... навряд чи вам вдасться втекти, - додала Сміла тихо, немов віщунка долі, й у тиші її слова залунали, мов постріл.
- Так чи інакше, але ми не зможемо рушити далі без інших двох нащадків, - сумно мовила Веліна, її голос був тихий, мов шелест сухого листя.
- А що, як Скельник вже замордував їх до смерті?.. - В голосі Елайджі прозвучали тривожні нотки, схожі на ледь вловимий подих бурі перед грозою. - Тоді ми ніколи не зможемо здійснити свою місію.
- Я не намагаюся вас зупинити, - Сміла глянула на нього з ледь вловимим сумом. - Навпаки, якщо наші підозри справедливі, і ті двоє справді в його полоні - вони у великій небезпеці.
Настала тиша, довга і важка, мов ніч над безоднею. Мандрівники сиділи, занурені в думки, і здавалося, що навіть вітер перестав шепотіти за вікнами, слухаючи їх мовчанку. Час сповільнився, і самі стіни хатини, здавалось, завмерли, прислухаючись до думок гостей.
- Ви думаєте... - обережно порушила тишу Сміла, - чи не сам Мардус приклав до цього свою темну руку? Чесно скажу - не знаю. У цьому світі є сили світлі й темні, і часто, самі того не усвідомлюючи, вони змикаються в химерному танку, сліпо корячись волі, що вища за них. Та не впадайте у відчай. Чорнолісся - не лише лігво мороку. Там мешкають і давні істоти, що досі пам'ятають світло. Можливо, вони допоможуть вам.
- А зараз... - вона встала і вказала на стіл, - сідайте. Їжа холоне.
Після таких слів голод здався чимось непристойним, проте варто було зробити кілька обережних ковтків гарячого трав'яного настою та скуштувати густий, духмяний суп із коріння і грибів - як апетит повернувся, мов і не зникав. За столом поступово відроджувалося тепло: розмови стали жвавими, знову з'явився сміх, а з ним і надія. Лише Веліна мовчки сиділа на краю довгого дерев'яного столу, не торкаючись ложки.
Її очі, затуманені втраченим зором, втупилися в ніщо. Відтоді як Червона Королева вирвала з її душі силу, Веліна змінилася. Денис бачив, як стиснулися її плечі, як руки тремтять, і йому неймовірно хотілося її підтримати. Та він не знав, як підійти до неї. Його звичайні слова, жарти - все здавалося невлучним і порожнім.
Небо за вікном повільно згасало. День, наче втомлений птах, сховався за обрій, а на чорному полотні неба з'явилися перші срібні зірки, мерехтливі й тихі. Сміла внесла до кімнати світильники - маленькі лампадки, в яких світилося ніжне блакитне полум'я. Воно не просто освітлювало - воно заспокоювало, обіймало, мов чиясь лагідна рука.
- Вже пізно, - м'яко мовила Відьма. - Вам потрібно відпочити. Завтра - новий день, і він потребує сили.
В її голосі не було ні краплі сумніву - лише спокій тієї, хто бачив багато. Так, Сміла дала їм зрозуміти: розмову завершено, роздуми залишаться на завтра. І мандрівники не заперечували. Вони були втомлені, їхні тіла прагнули спокою, а душі - хоч трохи тиші.
Кожному було виділено окрему кімнату. Постелі - нехитрі, але чисті, з м'якими вовняними ковдрами, які пахли травами. І коли вони вляглися, світло лампадок почало згасати саме по собі, ніби ніч закривала очі разом із ними.
Та не всі спали. Веліна довго лежала, втупившись у темряву, слухаючи, як вітер грається вічними мелодіями в очеретах за вікном. Денис не спав також. Його душив неспокій. В уяві знову і знову з'являвся той юнак з блакитними очима - блідий, змучений, але гордий. Чому він не може його забути?
І в тиші ночі, коли всі звуки стихають, а реальність відступає, Денис раптом почув голос. Він не був зовнішній - радше думка, що звучала всередині. М'яка, але владна:
> "Той, кого ти шукаєш - близько. Але шлях до нього веде через темряву, яку не кожен здолає."
Денис сів на ліжку. Серце билося гучніше. Чи це був сон? Видіння? Чи, можливо, Сміла таки щось залишила в повітрі - зачарований шепіт, провісник шляху?
