Спочатку:
На сторінку книги
Друзі, важко дихаючи, стояли на самому краю прірви. Міст, що з’єднував світи, щойно зник — розчинився в повітрі, ніби його ніколи й не було. Разом із ним зникло все, що залишилося позаду; і Феодорій, і чудовисько, і тінь загрози, яка їх переслідувала.
Лише тепер, коли загроза нарешті відступила, прийшло усвідомлення, і біль. Глухий, важкий, він осів у грудях кожного з них. Мандрівники стояли мовчки, з опущеними головами, згорблені не від втоми, а від втрати. Їхній друг загинув. Герой. Захисник.
Сонце зависло в зеніті й безжально пекло — нещадний світоч над головами тих, хто не знав, куди йти далі. Попереду — невідомість. Позаду — порожнеча.
— І куди ж нам тепер?.. — тихо, але трохи впевненіше запитала Зінька, оговтавшись першою.
— Спустимося до тракту. А там... буде видно. — Елайджа повів поглядом у напрямку півночі, туди, де крізь дерев’яний серпанок гір виднілася тоненька стрічка дороги, що вела донизу.
У далині, мов видіння, темнів кам’яний мур — чіткий контур міста, що виростало з землі, мов твердиня серед хаосу.
— Це Синьогірськ. Столиця Таркського королівства, — пояснив він. — Ми сильно відхилились від обраного шляху… Та вже нічого не вдієш.
Веліна тихо підійшла до нього, і обійняла за плечі. Її дотик був лагідним, мов подих весняного вітру.
— Впевнена, ми опинилися тут не випадково, — промовила вона майже пошепки. — Не знаю, чия це воля… але, попри все, ми тут.
Магістр злегка знизив плечі, погляд його потемнів.
— Не певен, що це — на добро… — сказав він, дивлячись кудись повз усіх. — Але як би там не було, нам потрібно до міста. Треба запаси. І одяг.
Вони йшли вже другий день — через кам’яні хребти, крізь зарості і вузькі перевали. Місто виявилось не таким уже й близьким, як здавалося здалеку. Урвища, гірські розломи, зарослі чагарями — усе це гальмувало їхній шлях, змушувало петляти, зупинятися, шукати обхід.
— Цікаво, скільки людина може прожити без їжі?.. — втомлено кинув Максим, стираючи піт з лоба.
За ці дні він помітно змінився — схуд, скули загострились, постава стала прямішою. З хлопця він перетворювався на чоловіка.
— Сорок днів… — похмуро відповів Денис, не обертаючись.
На відміну від друга, він уже призвичаївся до такого життя — суворого, де щоденне виживання стало буденністю. Дорога змінила їх усіх — стерла поверхневе й оголила справжнє.
Навіть Елайджа з Веліною були вже не ті. Особливо магістр — мов хтось вирвав з нього частину душі. Він ішов повільно, ніби щось невидиме тягнуло його назад. Часто зупинявся, сідав на камінь, важко дихаючи, мов намагався втримати всередині щось, що рвалося назовні.
Його погляд постійно звертався на схід — туди, де чорна завіса висіла над горизонтом, мов розірване полотно. Мокшовія. Земля Вічної Ночі.
Жоден із них не наважувався запитати його про те, що тривожило його так глибоко. Але всі відчували — за тим мовчанням ховається щось страшне.
Щось, що ще прийде.
— Мені здавалося, що три, — заперечив Максим.
— Це без води — три.
На щастя, з водою проблем не було. Потічки талої води звивалися з Таркських вершин, напуваючи спраглих мандрівників. А от з їжею — скрутно. Максим важко зітхнув і кинув погляд на Елайджу.
Той, притулившись спиною до скельної стіни, дрімав. Але навіть уві сні не мав спокою. Обличчя його постаріло — посіріло, осунулося. Здавалося, всі роки, яких він уникав, тепер наздогнали його одночасно.
Час від часу він здригався, розплющував очі, розгублено озираючись. І лише переконавшись, що небезпеки нема, знову провалювався в тривожний сон.
Загін із п’яти чоловік повільно просувався зниклою в траві дорогою, якою давно вже ніхто не ходив. Занепад, розбійники, і — найгірше — близькість Мокшанських боліт, де жила всяка нечисть.
Колись ця стежка була торговельною артерією, що поєднувала північ і південь. За часів короля Мстислава Великого тут вирував рух, каравани йшли один за одним.
Але ті часи минули.
Після смерті короля трон зайняв його старший син — Маркорад. Йому пророкували славу, говорили, що саме він знищить короля упирів — Путимира, володаря Мокшанії. Та правив він недовго. Зник під час полювання — без сліду, без пояснень.
На престол зійшов його молодший брат — Гордомисл. Йому було лише шістнадцять. І дуже скоро він потрапив під вплив Путимира.
Хлопець з надлишком влади не встояв перед спокусою ще більшої. Путимир мав усе: могутність, безсмертя, темну чарівність. Гордомисл поклонявся йому, і платив за це власною землею. Він віддав йому частину королівства.
Від Таркської слави залишилися лише гори — холодні, самотні, мовчазні.
Старі поселення спорожніли. Люди залишили домівки й подалися до долин — до Співучої ріки, до Уладівського та Білоярського князівств.
Тепер Таркські гори — кам’яна пустка, населена воронами, зміями і... тінями. Примарами минулого.
Іноді здається, що вітер приносить голоси. А на світанку, коли ніч ще не пішла, а день ще не прийшов, — все оживає.
Тіні людей, що жили тут колись, повертаються.
Пастухи ведуть отари, жінки несуть глечики з водою, діти біжать по стежках. Усе як раніше. Лише прозоре, ніби зроблене з диму і спогадів.
І раптом — сонце торкається верхівок — і все зникає.
---
Десь зовсім поруч щось покотилося вниз. Камінь. Глухий удар.
Усі завмерли.
Прислухались.
Дихання стишилось. Пальці потяглися до зброї — хто до ножа, хто до лука.
Хтось ішов за ними. Чи чекав попереду.
Стара дорога знову нагадала — вона забута не дарма.
— У мене дивне відчуття… наче за нами стежать, — тихо мовив Елайджа.
Його зазвичай ясні очі були затуманені тривогою. Сумнів, як тінь, ліг на його обличчя. Та друзі не встигли обмінятися думками, як із заростей з обох боків стежки висипала зграя озброєних чоловіків. Лахміття на їхніх плечах ледь приховувало лати, а погляди — хижу рішучість.
Перше, що промайнуло в голові Дениса, коли він побачив кремезного чолов’ягу з сокирою в одній руці та важким мечем у другій: орки. Чому б і ні? Якщо в цьому світі є чаклуни, примари й інша нечисть — то й орки цілком доречні.
— Уууу, який гарненький… — проспівав той солодким, наче змазаним отрутою голосом, недобре всміхаючись і ковзаючи по Денису оцінюючим поглядом. — За такого нам непогано заплатять…
Денис аж сіпнувся. Вперше в житті він відчув себе… річчю.
— Ану геть від мене! — прошипів він, намагаючись здаватися хоробрим.
— О! А воно ще й огризається! — розреготався той, а за ним і вся його зграя.
Бандит уже простягнув руку до хлопця, та між ними, мов блискавка, з’явилася Зінька. Вона рішуче стала між братом і нападником. Але її сміливість лише привернула до себе нову небезпеку.
— Не смій торкатися його, покидьку! — крикнула вона.
Розбійник уважніше придивився до дівчини. Очі його звузилися, наче він побачив перед собою не людину, а товар.
— А ти нічого, білявко… Пані Таргана за тебе добряче розщедриться. А якщо ти ще й дівка… то взагалі озолотить!
— А ось це — не хочеш?! — огризнулася вона й сунула йому під ніс дулю.
Розбійник розлютився, заніс руку, щоб вдарити її, але Елайджа став між ними й уміло перехопив удар. Погляд його був холодний, рішучий.
— Послухайте, — заговорив він швидко, але з гідністю. — Ми всього лише бідні селяни. Наші батьки померли від віспи. Ми йдемо до міста шукати кращої долі. Ви не отримаєте за нас нічого.
Розбійники зареготали. Один із них, у подертій, але колись коштовній мантії, зиркнув на Елайджу зневажливо:
— Бідні селяни, кажеш? Щось не дуже ви на них схожі. Радше — на волоцюг, що щось приховують.
— Ким би ми не були… — Елайджа зітхнув, вловивши тінь сумніву в очах кількох із них. — Ви не маєте права нас тримати. Я прошу — пропустіть нас.
На мить повисла тиша.
А тоді щось клацнуло — хтось із бандитів зняв запобіжник зі старого арбалета.
— От дурний хлопчисько, — зареготав ватажок, той самий у вицвілій, проте колись багатій одежі, що виглядала так, наче її щойно зірвали з тіла невинного мандрівника. — І з якого це переляку ми маємо вас відпускати? Може, ви й скидаєтесь на волоцюг, та за таких, як ви, можна непогано вторгувати. Кажуть, сам начальник королівської поліції шаленіє від молодих та вродливих хлопчаків.
Його погляд зупинився на Денисові, важкий, хижий, з тією самою огидною посмішкою, що вже викликала відразу.
— Ти станеш чудовим подарунком. Йому таке сподобається.
Зінька, побілівши, кинула тривожний погляд на Елайджу.
— Про що він?
— Про те, — холодно відповів Елайджа, — що нас збираються продати в рабство.
Дівчина лише провела долонею по скроні, ніби сподіваючись стерти цей жах з реальності, проте пальці лише тремтіли від безсилля. Слова застрягли в горлі.
— Вам краще не пручатися, — втрутився один з розбійників. — Ідіть тихо, щоб ми даремно не псували товар.
Погляди друзів перетнулися — злякані, повні безнадії. Вони розуміли, що сили нерівні, і шансів майже немає.
Та раптом, несподівано для всіх, Елайджа виступив уперед. Його голос прозвучав спокійно, але твердо, наче лезо кинджала, що торкнулося горла.
— Послухай мене, — звернувся він просто до ватажка, заглянувши в темні, мов болото, очі. — Я пропоную поєдинок. Один на один. Ти — і я. Якщо переможеш — ми твоя здобич, і роби з нами що хочеш. Якщо ж я виграю — ти відпускаєш нас.
Хвилина тиші. Потім вибух грубого сміху.
— Зухвалий ти, хлопче! — вигукнув ватажок, роздратовано хрюкнувши. — Тільки божевільний міг би кинути виклик мені, Великому Бикорізу!
Він гепнув кулаком собі в груди, наче барабаном оголошуючи свою міць. У порівнянні з ним Елайджа здавався справжнім юнаком — виснаженим, знесиленим, побитим шляхом. Та в його очах палав вогонь, що не залишився непоміченим.
— То що? Приймаєш? — спокійно, але з викликом, спитав він, ігноруючи глузливий відтінок у голосі противника.
— Мені ще ніхто не наважувався кидати виклик... Тим більше якийсь вилупок, — проскреготав Бикоріз, окинувши Елайджу зневажливим поглядом. Але бажання принизити й зламати стало сильнішим за обережність. — Гей, Песе! Дай йому меча!
Той, кого звали Песом, — високий, худий, з лисою головою, на якій виднілася кольорова хустина, — вишкірившись, простягнув зброю Елайджі.
Зінька притулилася до Максима, як колись у дитинстві ховалася за ним від шкільних хуліганів. Її тіло тремтіло, і Максим відчув це всім своїм єством. Він знав: навіть якщо зараз не зможе захистити її, то ніколи не пробачить собі, якщо вона постраждає.
Їхні погляди спрямувалися туди, де двоє чоловіків, такі різні, стояли один навпроти одного, мов на краю прірви. Сонце, що зависло над ними, змусило леза мечів блищати зловісним полиском. І ніби сам день затамував подих, очікуючи, чим обернеться ця безнадійна дуель.
