Спочатку:
На сторінку книги
Роан з цікавістю спостерігав за трійцею перевертнів. Ті, у свою чергу, не менш зацікавлено спостерігали за Малаком. А ось він уже ні за ким не спостерігав. Йому явно було погано, як і більшості жителів табору, але він мужньо щось писав, розумно не беручись в такому стані за експерименти.
Добрі зіллявари потихеньку пригощали всіх варивом підозрілого сірого кольору і ті, хто ризикнув його спробувати, ставали помітно бадьоріші.
Джульєтта, мабуть, усвідомила після зустрічі з чорною травою, як швидкоплинне життя, і вбила собі в голову чергову романтичну нісенітницю, через що сиділа поруч з блідим Яніром і записувала те, що він диктував. Сам хлопець писати не міг, у нього надто тряслися руки. Чи то він випив найбільше, чи перенапружився, коли брав участь у змаганні: «Хто підніме камінь». Той самий, за допомогою якого світ був позбавлений паростка пітьми.
На тверезу голову хлопці б цим не займалися. І так зрозуміло, що без допомоги левітації цей камінь не підняти. Та й за її допомогою зможуть не всі. Але хлопці були п'яні та веселі, їм хотілося подвигу, а тут так вчасно нагадала про камінь дівчина-перевертень. Ось вони й пішли змагатись.
Хмикнувши, Роан ще трохи поспостерігав за перевертнями. Потім помилувався блукаючими між наметами, як примари, студентами, і вирішив, що настав час провести невелику лекцію. Так, про всяк випадок. У тому, що більшість підопічних знають, що таке паростки пітьми, він не сумнівався. Якщо про це знають навіть Яс та невдаха Денька, то всі інші, кому пощастило слухати відповідні лекції, не знати не можуть. Але, на жаль, у таборі були такі особи, як Джульєтта та Ольда. І вони лекцій про паростки пітьми ще не слухали.
Йяда рішення Роана схвалила і навіть зголосилася на роль лектора. Досвіду в цій справі в неї було більше, ніж у колеги.
— Як ви, напевно, знаєте, степи знаходяться між двома гірськими хребтами, — говорила Йяда слухачам, які сиділи на траві.
Роан також слухав. І милувався. А ще думав про те, щоб попросити Хене намалювати портрет Йяди. Він не відмовиться, он з яким інтересом слухає. Наче справді нічого не знає.
— Є теорія, що обидва ці хребти з'явилися внаслідок зіткнення нашого світу з якимись іншими. Можливо, зіткнення сталося в один і той самий момент, можливо, між одним і іншим минули століття, але результат в обох випадках ідентичний. Тим світам дісталися шматочки нашого світу, а нам шматочки чужих світів. І ті світи відрізнялися від нашого набагато більше, ніж світ кікх-хей. А ще гірські хребти, що утворилися в результаті зіткнення, досі пов'язані зі своїми рідними світами і через це те, що в них мешкає, сильно відрізняється від того, що мешкає в інших місцях. Наприклад, кайгари взагалі не можуть далеко від своїх гір відлітати. Але з кайгарами нам пощастило, а от із мешканцями Чорних гір цього не сталося.
Джульєтта слухала уважно, як казку. Хлопці, що страждали похміллям, почали дрімати. А перевертні дружно дивилися з такою підозрою, наче Йяда могла відкрити якусь із їхніх страшних таємниць.
— Спочатку в Чорних горах, як і на островах кікх-хей, жили розумні істоти. На людей вони були не схожі. Що їм треба було, чим вони жили, ніхто так і не зрозумів, якщо вірити літописам, що збереглися. Але не минуло й року, як вони стали знищувати людей, яким не пощастило жити поблизу їхніх гір. Нічого не пояснюючи та навіть не намагаючись вести переговори. На що вони розраховували – неясно. Але закінчилося все тим, що розрізнені магічні школи об'єдналися, всупереч кордонам і державам, Котен Червоний винайшов перший амулетний обладунок, і розумних жителів у Чорних горах не залишилося. Ті, яких не вбили маги та воїни в обладунках, убили себе самі.
Роан знав трохи іншу версію. Заразу в Чорних горах випалювали кілька років, боячись, що аваї знову розплодяться і підуть вбивати. Ці істоти, схоже, взагалі не вважали людей чимось більшим, ніж дика звірина. Занадто легко вони розпочату війну спочатку вигравали. Вони були і швидші, і живучіші, та й зі злими богами їх порівнювали недаремно. І щастя кікх-хей, що вони настільки схожі на людей, інакше їхня історія у цьому світі закінчилася б, так і не розпочавшись. Та й корисними вони змогли стати майже одразу.
— На жаль, зі зникненням розумних у Чорних горах лиха не скінчилися. Там стали селитися люди. Різні, але переважно втікачі. Вони добували самоцвіти, торгували і ніби нічим від інших людей не відрізнялися. До того часу, поки в них не з'явився свій бог і своя магія. Вони поклонялися рослинам, тим, які росли лише в Чорних горах, і через які ці гори дістали свою назву. Потім стали щось із цими рослинами робити, зуміли добитися того, що вони перестали гинути поза горами і теж стали їх продавати. І любителі екзотики охоче купували чорні трави, не підозрюючи, яке лихо несуть у свій будинок. Разом з рослинами королівствами поширювався і вплив бога Чорних гір. Все відбувалося поступово, напевно, тому ніхто й не чинив опір. Мертві, що блукають по містах і монстри, що вискакують з ярів, стали звичною річчю. А з чорними травами та новим богом їх пов'язали не скоро.
— А навіщо їм монстри та мерці? — спитала Ольда.
— Вони силу збирали, хотіли пробити широкий прохід у світ, з якого прийшов їхній бог. Хотіли, щоби прийшли й інші. Можливо, їхній бог був лише розумним із того світу, котрий якимось дивом вижив і навчився впливати на людську свідомість, — сказала Йяда, явно роздумуючи, пояснювати щось студентам чи не варто.
Роан на такі сумніви не страждав. Він взагалі вважав, що приховування відомостей нікого від шляху поглинача життя не вбереже. Тому пояснив замість Йяди:
— Немертві та інші неживі не просто вбивають людину, вони витягують із неї те, що називається енергією життя. І якщо не бігають самі собою, а підкоряються комусь, то цей хтось може енергію у них забрати. І якщо таких монстрів буде дуже багато і енергію відібрати у них усіх разом, можна буде справді пробити прохід у чужий світ. Хоча не факт, що експериментатор це переживе. Кікх-хей вважають, що якщо пробій відразу не закрити, як це зробили в їхньому випадку, то обидва світи спробують стати одним, злитися, але не зможуть, тому що світи завжди відштовхуються, і будуть знищені.
Ольда задоволено кивнула. Інші студенти зашепотілися.
— Значить, на місці темних міст залишилися щілини від пробоїв і тому звідти лізе всяка гидота? — спитав Льєн.
— Ні, — спокійно сказав Роан. — Ці місця просто не належать до нашого світу, як і Чорні гори. Думаю, ті, хто їх створив, хотіли зробити так, щоб їх богам там комфортно жилося. А може, це просто побічний ефект, залишкові явища, і через тисячоліття вони пропадуть самі собою. Щось їх там живить, і воно не може бути вічним.
— А чорна трава? — розгублено запитала Джульєтта, мабуть, сама не дуже розуміючи, про що хоче запитати.
— А вона зі знищенням культу поглиначів життя нікуди не поділася. Так і росте в Чорних горах, і боротися з нею там марно. Намагалися вже, але наші трави та дерева у тих горах через два-три роки теж стають чорними. Здебільшого це просто рослини такого дивного кольору. Але іноді на них з'являється незвичайне насіння, дуже дрібне і дуже легке. І його несе у степ вітер.
— А ще час від часу з'являються недоумки, які починають цим травам поклонятися, вважаючи, що так набудуть небаченої сили, — похмуро сказав Янір, і на нього всі дружно подивилися. — Мені дідусь розповідав. Він одного такого особисто вбив і радів, що той був початківцем.
— Так, теж буває, — підтвердив Роан.
Янір голосно хмикнув, обдарував перевертнів неприємним поглядом і додав:
— А ще бувають монстри у людській шкурі. Нащадки змінених слуг магів Чорних гір. Напевно, цих слуг там дуже ображали, бо коли стали бити їхніх господарів, вони радісно допомагали вбивцям, перегризаючи горлянки. Вони тоді були звірами, нездатними користуватися зброєю.
Один із перевертнів невиразно вилаявся і почав вставати, але його штовхнув на місце другий.
— Наші пращури зберегли свій розум, — похмуро сказала дівчина-перевертень. — І не тобі судити про це.
Янір знову хмикнув, змусивши нетерплячого перевертня глухо, не по-людськи, забурчати.
— Не вийде, — сказав його терплячий товариш. — Шукай собі супротивників у іншому місці. Я не бажаю ламати кістки жалюгідному чоловічку, настільки невпевненому у своїй силі, що змушений щодня її доводити у бійках.
— Не вгадав, — сказав Янір. — Мені просто цікаво, чи здатний твій приятель кинути в мене камінчиком, на якому сидить?
Усі присутні подивилися на камінчик. Його розміри були не набагато меншими від того, який хтось невідомий кидав на чорну рослину.
— Не спроможний, — спокійно сказав Вірат. — Нас там не було.
Янір знову хмикнув. Чи не повірив, чи розчарувався в силі перевертнів.
А Роан зрозумів, що лекцію настав час закінчувати, поки ці дітки не побилися і не стали підозрювати один одного в чомусь страшному. Краще їхню енергію спрямувати у мирне русло. А ті, в кого не було лекцій про паростки пітьми, напевно підійдуть і запитають.
