Раді Вас бачити!

Обіцяні провідником піснеспіви нетверезих студентів почалися, коли половина шляху до столиці була подолана. Роан спочатку навіть не зрозумів, що то таке. Маг встиг задрімати, спершись плечем на стіну, і йому стали снитися крикливі березневі коти. Потім до завиваючих котів додалися не менш голосисті двірник з дружиною-поломийкою. Вони в два голоси намагалися перекричати котів, вважаючи, що саме це допоможе їх заткнути. Роан так здивувався, що навіть прокинувся.

Котячі завивання після цього нікуди не поділися. Втім, як і лайка тих, кого маг крізь сон прийняв за двірника і поломийку. Джульєтта сиділа, затиснувши вуха долонями, і щосили намагалася читати. Немолода сімейна пара встигла помиритись, і тепер дружина тихо, але твердо відправляла чоловіка на подвиг — піти і змусити замовкнути як студентів, так і тих, хто на них кричить. Чоловік щось бурмотів і на подвиг не рвався.

Роан позіхнув, пригладив волосся і подивився на двері. Студенти йому в принципі не заважали. Він сам був нічим не кращим в їх віці і співав так само фальшиво. Щоправда, не в колясці, що мчить ниткою над землею, але це вже не так важливо. А от ті, хто на співаків кричав, Роану зовсім не подобалися. Дуже гидкі були голоси, особливо у жінки. А ще було шкода провідника. Він подібні концерти чує часто, навіть надто часто. Зіп'ється ж чоловік від такого життя.

— Піду, подивлюся, що можна зробити, — вирішив Роан.

Джульєтта не відреагувала. Вона намагалася перевернути сторінку, не забираючи долонь від вух. Локтем в неї вже не вийшло, і тепер дівчина пробувала зробити це за допомогою носа.

Чоловік щось пробурчав і насупився. А його дружина дивилася на мага з таким захопленням, наче він збирався вбити дракона. Роану навіть ніяково стало.

У коридорі і співи, і крики було чути набагато краще. Роан зітхнув, розправив плечі і рішуче пішов до пари, що безперервно кричала у відкритий отвір відсіку співаючих студентів. Підійшовши впритул, маг заглянув всередину, благо, любителі голосно повчити молодь правилам поведінки зростом не відрізнялися.

Перше, що зрозумів Роан — якби до хлопців, які вдесятьох сиділи в приміщенні, розрахованому на шістьох, не прийшли лаятись, вони б давно перестали завивати. У них ще було недопите вино і розкладена на столі партія в угадай-виконай. Напевно, співати почав хтось один, кому не пощастило з завданням, а інші підхопили, коли до них прийшли лаятися.

Маг похитав головою, дивуючись начебто дорослим людям. Потім поплескав чоловіка по плечу і ввічливо попросив замовкнути. Чоловік шарахнувся, але замовк. Зате жінка обернулася і почала кричати на Роана.

Воювати з жінками маг не вмів. Як змусити їх замовкнути, гадки не мав. Тому просто відсунув змовклого чоловіка убік і увійшов до відсіку. Обвів веселих студентів похмурим поглядом і, копіюючи тон одного зі своїх викладачів, наказав:

— Мовчати!

Вийшло навіть не особливо голосно, але хлопці на диво замовкли і втупилися в Роана з незрозумілим збентеженням. Напевно, у них теж є викладач, який вміє так розмовляти. Ось і виробився рефлекс.

Жінка за спиною Роана напрочуд теж замовкла.

— Так, — сказав Роан, обвівши студентів важким поглядом, який відрепетирував спеціально для клієнтів, які вважали, що молодого мага можна змусити працювати і нічого йому за це не заплатити. — Ви, мабуть, не розумієте, але ми зараз перебуваємо в обмеженому просторі. І будемо перебувати ще досить довго. Хоча може бути й таке, що ви це розумієте, але чомусь вважаєте, що вас терпітимуть. Напевно, вам занадто довго щастило і ви за простотою душевної не вірите в ті випадки, коли пасажирів, що заважали іншим, викидали з коляски. Так от, це не вигадки. Зрозуміло?

Двоє зі студентів несміливо кивнули.

За спиною Роана щось зашурхотіло і охнуло голосом Джульєтти. Але маг не обернувся, він дивився на хлопців і чекав на заперечення. Так і не дочекався. Вони були добрими та вихованими юнаками, як виявилося. І все чудово розуміли, якщо говорити спокійно, а не верещати як собака, якій хвіст возом переїхали.

Роан кивнув, розвернувся і пішов у свій відсік, підозрюючи гірше, бо Джульєтти за спиною не було.

Найгірше підтвердилося. Немолода пара тихенько про щось розмовляла, а дівчисько кудись поділося. І тепер її слід було знайти, бо займатися вона могла чим завгодно.

Відсік загального користування виявився порожнім. Провідник сидів у компанії пива і щось натхненно писав на видертому з альбому аркуші. І Роан зрозумів, що піти дурнувата підопічна могла тільки в одне місце. Хлопеці, підозрюваний в тому, що він княжич також брав участь у хоровому співі. А трохи раніше Роан бачив, куди він поніс чай. І Джульєтта це теж бачила. Мало що могло спасти на думку навіженій дівчині. Може, вона вирішила якимось чином скомпрометувати себе та хлопця, сподіваючись, що після цього хтось їх одружить. У її улюблених романах таке траплялося часто, наскільки Роан знав.

Підійшовши до відсіку студентів, які підробляють порятунком дівчат, маг переконався, що нікого в коридорі немає, і обережно відчинив незачинені двері. Змією прослизнув усередину і несхвально подивився на підопічну, що сиділа на підлозі в оточенні аркушів паперу.

— Що ти тут робиш? — похмуро запитав Роан.

Вона махнула в його бік листом.

— Джульєтто!

— Докази шукаю, — пошепки озвалося дівчисько.

— Які ще докази?!

— Що він не той, за кого себе видає. Я зараз знайду документ та…

— І що? — зацікавився Роан.

Дійсно, адже цікаво, як проводять розслідування божевільні, що ними рухає і чому вони так дивно поводяться?

— І все, — як відрубала Джульєтта.

Схоже, вона так і не вирішила, що робитиме з упійманим княжичем.

— Ось, дивись, тут розписка на дивне ім'я. Хіба насправді бувають люди, яких звати Кіфалка? Навіть я розумію, що такі імена бувають лише у романах, а отже…

Що саме це означає, Роану дізнатися не судилося.

Двері з розмаху відчинилися, стукнулися об стіну, відскочили від неї і благополучно зачинилися, вдаривши когось по лобі, якщо судити по глухому звуку і здавленим поминанням деревоїдів.

Джульєтта пискнула, невловимим рухом зібрала аркуші в стопочку, всучила їх Роану і спробувала сховатись під диванчиком, мабуть забувши, що ці диванчики досить вузькі. Звук від удару голови дівчини об стіну вийшов дуже схожим на той, який передував її спробі втекти і сховатися.

Двері відчинилися повторно, і в відсік увійшов високий хлопець, потираючи долонею чоло. Він здивовано подивився спочатку на Роана, який з цікавістю читав чийсь погано написаний звіт про літню практику. Потім перевів погляд на ногу Джульєтти, яка все ще намагалася вміститися під диванчиком.

— Вона має рацію, — сказав Роан. — Ім'я Кіфалка надто рідкісне. Відразу зрозуміло, що підписна розписка підроблена.

— Вона справжня, — насупився хлопець.— Просто на нормальне ім'я грошей не вистачило.

— Кажу ж, підроблена. Простіше було зобразити сторожа декілька ночей на цвинтарі, відіспатися і нікому нічого не платити.

— Там немає неспокійних цвинтарів, — образився хлопець і спробував відібрати у Роана звіт, навіть до дівочих ніжок, що стирчали з-під диванчика, втратив інтерес.

— А хто стане перевіряти? — філософськи здивувався Роан. — Навіть із самого спокійного цвинтаря може почати ходити чиясь теща.

— І що? — Зацікавився хлопець.

— І тобі слід було її описати і попросити цвинтарного сторожа поставити підпис під описом. В обмін на глечик первача. А там хай доведуть, що її не було. Може, цю тещу наступної ночі повернув до могили бродячий маг, який забув відправити звіт про свій подвиг.

Хлопець пошкреб потилицю, шмигнув носом і повернувся до споглядання дівочих ніжок. Ідея йому сподобалася, але було вже пізно.

Двері знову відчинилися.

— Що ви тут робите?! — обурено спитав знайомий хлопець.

— Ой, княжич! — незрозуміло чому зраділа Джульєтта і почала потихеньку вибиратися з-під диванчика.

— Я не княжич! — сердито гаркнув хлопець.

— Він не княжич, — підтвердив Роан, якому цей цирк відверто набрид. — Якби він був княжичем, він би говорив з акцентом, тягучим таким, як у всіх жителів півночі. Цей акцент навіть амулети знищити не в змозі.

— Має артефакт, який знищив, — уперто заявила Джульєтта. Виповзла на біле світло, розправила спідницю і, опустивши очі, скромно посміхнулася. — Подайте мені руку!

Блондин шарахнувся від неї, як від прокаженої. Роан задумливо хмикнув. А власник погано написаного звіту, упустивши цей звіт, кинувся допомагати дівчині встати. Джульєтті це дуже сподобалося, вона буквально розцвіла і почала щебетати, розповідаючи, куди й навіщо їде. Хлопець у відповідь став дивно посміхатися і зізнався, що він, разом з рештою студентів, їде туди і з того ж приводу. Ще й пообіцяв допомагати дівчині з навчанням, з яким у самого, напевно, були проблеми.

А може проблем не було. Може, він просто звіти писати не вміє і наївно вірить, що кожному студенту влітку має трапитися бодай щось потойбічне. Інакше про що писати?

— То що ви тут робите? - вирішив все-таки з'ясувати блондин, несхвально дивлячись на приятеля.

— Заблукали, — сказав Роан, за що був винагороджений убивчим поглядом.

Новий знайомий Джульєтті дуже сподобався. Він, звичайно ж, не був чоловіком її мрії, але дивився так, що можна було відчути себе дівчиною його мрії. А це не могло не подобатися. Колишній наречений ніколи так не дивився, і Джульєтта була змушена зробити висновок, що татко, тітка Ебіль і навіть Роан абсолютно праві — гарні слова та букети зовсім не свідчення великого кохання. Напевно, навіть захоплений погляд Льєна не є свідченням. Просто вона досить гарна для того, щоб йому сподобатися.

Те, що вона гарненька, Джульєтту тішило. Коли про це говорив татко, вірилося набагато менше, ніж колись ось так дивився майже незнайомий юнак з таким гарним ім'ям. І неважливо, що сам він не красень.

Джульєтта практично впорхнула в відсік. Усміхнулася літній парі, яка знову встигла посваритися. Плюхнулася на своє місце і лише після цього звернула увагу на те, що пасажирів побільшало. Схоже, вона так захопилася розмовою з Льєном про магію, що не помітила зупинку. І тепер по краях обох диванчиків сиділо по сивоволосому чоловікові. Чоловіки були схожі один на одного, як сама Джульєтта зі своїм відображенням у дзеркалі. Обидва в однакових костюмах, тримають в руках однакові книги і однаково мружаться поверх однаково сповзаючих на кінчик носа круглих дротяних окулярів.

— Роан, — прошепотіла Джульєтта, тицьнувши свого мага ліктем у бік.

— Той, що ліворуч, — ілюзія, — безтурботно озвався Роан. — Якісна ілюзія.

Чоловіки синхронно підняли голови, поправили окуляри і дружно дивилися на мага. Потім усміхнулися.

— Не ображайтеся, — сказав той, що був праворуч.— Просто мені потрібний співрозмовник, здатний підхоплювати мої думки. Допомагає у роботі, у дослідженнях. Та й за учнями завжди є кому доглянути.

— Ми не ображаємося, — сказала Джульєтта. — Ми ...

— Ви ж Боєр Батьяш? — спитав Роан, кумедно скривившись.

— Що, все одно бачиш крізь мого напарника? — стурбовано спитав чоловік праворуч. — Яка чудова концентрація.

— Він блимає, — сказав Роан.

— О! — чомусь зрадів чоловік. — Так, я Боєр. А концентрація у вас, юнак, чудова. Дивно у вашому віці. Чим ви займаєтеся, можна запитати?

— Навчаюся концентруватися і плести, — сказав Роан.

— О, — чомусь засмутився чоловік. — У вас теж дар недостатньої сили? Сумно. Але, саме це змушує нас рухатися та вдосконалюватися. Те, що наші колеги роблять із легкістю, нам дається непросто. Ми змушені концентрувати свою невелику силу, щоб не втратити жодної крупиці.

— Ні, ні, — заперечив Роан і похитав головою. — Я звичайний середнячок, у мене все не так погано. Просто це цікаво та дає такі перспективи. Я читав вашу книгу. Мене покарали та заслали до бібліотеки розганяти павуків та відмивати стелю. А ваша книга на мене впала. І я почав її читати. Дуже цікава книга.

Чоловік з задоволенням усміхнувся і знову поправив окуляри. Потім почав розпитувати Роана про успіхи. Потім Роан став демонструвати, як тренує концентрацію, а чоловік став його хвалити, стверджуючи, що якщо юнак не зупиниться, то через кілька років зможе заткнути за пояс якогось П'єра.

А Джульєтта спостерігала за цим священнодійством і уявляла, як стане найсильнішою з жінок-магів. І її теж хвалитиме сивий чоловік, який пише книги. І взагалі, всі навколо будуть захоплюватися, а татко пишатися. А тітка Ебіль, впевнена, що магія не жіноча справа, піде жовчю від заздрощів. Вона дуже заздрить магам, бо сама дару не має. Вона саме тому й намагалася переконати татка, що дар Джульєтти слід замкнути. Розповідала, що жінки-маги ведуть потворний спосіб життя і виходять заміж за непридатних чоловіків. Можна подумати, сама вона вийшла заміж за придатного. Сварлива стара діва. Добре, що татко не став її слухатися.

Малак виглянув у коридор, різко зачинив двері і свистячим шепотом заявив:

— Вони за мною стежать!

— Та кому ти потрібний? — ліниво озвався Льєн, який малював в уяві гарненькі ніжки, котрі стирчали з-під диванчика.

— Не знаю, — сказав Малак.

Молодший син мірошника із селища на сорок дворів справді нікому і ніколи не був потрібен. Навіть своїм батькам не надто. Варто лише згадати, як вони зраділи, що в їхньому синові заїжджий перевіряючий виявив дар. Після цього їм про молодшого можна було майже забути до самого літа, коли він приїде на канікули. Добре хоч продукти та трохи грошей на одяг надсилали. Адже могли й цього не робити, особливо після того, як зрозуміли, що їх дитина уже майже професійний маг і здатна саму себе прогодувати. Адже у них і інші діти є, яких вивести в люди набагато складніше.

Можливо, він перебільшує. Напевно, перебільшує, мама його точно любить. Але посилати за ним когось слідкувати їй би на думку не спало. Листи син надсилає вчасно, грошей не просить, отже, все гаразд.

— Чому вони тут? — не заспокоївся Малак.

— Дівчина до школи вступатиме їде, чоловік її супроводжує, щоб не образив ніхто в дорозі, — сказав Льєн.

— А чому вона мене весь час княжичем обзиває?

— А ти бачив себе в дзеркалі? Білобрисий, тонкокісний, ще пальці довгі, павучі. Твоя прабабка точно твою бабку із заїжджим сіверянином-аристократом нагуляла. Інакше я не розумію.

— Не смій ображати мою прабабку! Вона була гарна жінка, трактир на собі тягла після смерті прадіда і млин моїй бабці в придане купила!

Льєн відмахнувся від приятеля і заплющив очі. Так про жіночі ніжки в сірих панчохах думалося краще.

— Льєне, а тут вони що забули? — не захотів відстати настирливий син мірошника.

— Заблукали, — мрійливо озвався Льєн.

Малак голосно пирхнув і ображено засопів. Але відстав. А потім взагалі вийшов з відсіка, побрязкуючи чимось скляним.