Спочатку:
На сторінку книги
День перший.
Вигуляв. Налякав свічним вогником на кінчику пальця вирядженого як на свято мужчинку незрозумілого віку. Джульєтта була засмучена. Пояснення, що таким типам потрібен її спадок, а зовсім не прекрасні очі, дівчину не переконали.
Витримав, хоч і було важко, щебетання підопічної з подружками. Рятувала стеля вітальні, на якій були зображені пухкі дівчата, ледве прикриті хмарами. Вони там посміхалися і мовчали.
Довів підопічну до спальні і передав на руки нянечці. Після чого щасливо поскакав в місто шукати живе втілення дівчат зі стелі.
Знайшов, але, на жаль, їй подобалися військові.
День другий.
Вигуляв. Упіймав дівчину за спідницю, коли вона намагалася втекти з кав'ярні, не дочекавшись тістечок, за якими його відправила. За вікном маячив вчорашній виряджений мужчинка. З букетом в руках і конем на поводі. Навряд чи він збирався годувати коня квітами.
Джульєтта була дуже незадоволена і обіцяла померти старою дівою. Роан не заперечував. Потім в кав'ярню прийшли вчорашні подружки і знову почали щебетати.
Роану захотілося побитися головою об стіл. Рятувала тільки привітно усміхнена дочка хазяйки, яка розносила каву. Вона була трохи схожа на дівчат зі стелі і теж мовчала. Потім замурзане хлопча принесло дві записки. У першій симпатична господарська дочка запросила Роана приходити в кав'ярню у будь-який час. Другу Джульєтта притиснула до грудей, прочитала і сховала за корсаж.
Щаслива така, що хлопець, без будь-яких сумнівів пожертвував маячком.
І в цілому маг почав розуміти, як саме цю дурнувату викрали. Помахали перед нею букетом, вона і пішла услід, як коза за капустою.
День третій.
Небо на сході ледве посвітлішало, а Роан прокинувся від того, що повішаний на Джульєтту маяк почав швидко віддалятися. Хлопець трохи посидів на ліжку, сонно дивлячись на стіну і роздумуючи, як ця ненормальна втекла від няньки. Може, снодійного підсипала? Чи знайшла десь чоловіка, здатного спокуситися страхолюдною старою дівою, і він її всіляко відволікає?
Маячок прискорився, у Роана навіть голова почала боліти із-за прив'язки до нього. Ще трохи, і доведеться проситися у гості до старшого міського мага, у нього напевно є карта, на якій цей маячок можна відстежити.
— Зараза руда! — обізвав підопічну хлопець і кинувся до одягу.
Одягнувся він навіть швидше, ніж того дня, коли спізнювався на перездачу. Останню.
Кинувся до дверей, зрозумів, що доки бігатиме по величезному будинку, руде непорозуміння встигне втекти з міста і сховається в лісі. А ще у хлопця не було коня. Навіть ослика не було. А чужі їздові тварини його не любили. А ще більше не любили конюхи і вартові. Вони навряд чи повірять, що хазяїн дозволив.
— Королівська жаба! На кому мені їхати?
Вихід був тільки один.
Роан підбіг до ліжка. Посиливши удар, виламав один із стовпчиків, які підтримували балдахін.
— Нарікаю тебе Тигидимом! — урочисто сказав хлопець, намотуючи на палицю шнурок накопичувача. — Відтепер ти кінь безкопитний!
Колишній стовпчик не заперечував. Маг похмуро підійшов до вікна, відкрив його, піднявся на підвіконня і, побажавши дурнуватій дівчині купу нещасть, стрибнув вниз.
Роан швидше за вітер летів над дахами і злився. В першу чергу на себе. Це ж треба було так влипнути. Добре хоч з палицею пощастило. Широка, набагато зручніша за горезвісну мітлу і тримати напрям легше. Бічний вітер не намагається розвернути, помело було відсутнє, штовхати не було в що. Більше нічого хорошого в цій ситуації не було. Літати на палиці, бездарно витрачаючи енергію з накопичувача, таке дозволити собі без шкоди для репутації можуть тільки студенти.
Дівчину він, звичайно, наздожене. І її кавалерові з дешевими букетами за свою ганьбу помститься. Але більше ніколи не радітиме легкій роботі. Давно пора утямити: те, що спочатку здається простим, найбільше проблем і приносить. Згадати хоч би, як мишей на млині ганяв. А потім мірошник вимагав біля воріт школи голову недоумка, що розбив жорно.
— За легку роботу багато не заплатять, — згадав Роан слова одного з викладачів. — А якщо обіцяють багато, значить, щось з тією роботою не так.
І чому відразу йому не повірив? Погана звичка все перевіряти на своїй шкурі.
Чомусь в усіх казках, книгах і навіть менестрельских пісеньках дівиця і кавалер, що втекли потайки одружуватися (у кращому разі), — герої, за долю яких слід всіляко хвилюватися. А ті, хто їх переслідує — неодмінно лиходії. Безглузда традиція. Лиходієм Роан себе не відчував. Він відчував себе ідіотом, тому що збирався врятувати руде нещастя усупереч її волі.
З міста парочка виїхала швидко. Навіть варта на воротах не затримала, напевно була заздалегідь підкуплена. А Роан хоч і летів швидше за карету, але наздогнати втікачів до цих воріт не встиг. І до початку узлісся теж. Довелося спускатися нижче і пірнати під лісову арку над дорогою, ризикуючи врізатися в дерево, не дочекавшись яскравого сонця.
Тихенько лаючись собі під ніс, молодий маг утікачів переслідував, переслідував і ледве встиг зупинитися на відстані витягнутої руки перед каретою, що несподівано виринула з темряви.
Причина зупинки пошарпаної карети була банальна до відрази — у неї відвалилося колесо. Утікачі стояли на узбіччі і недовірливо дивилися на порожню вісь, а кучер, або хто він там, шукав втрату в кущах.
Цікаво, як ця трійця збирається встановити колесо на місце?
— Ну, все, добігалися, — похмуро сказав Роан, виходячи з-за карети, що приховала його прибуття. Ще і палицею, на якій літав, з натяком по руці постукував.
Кавалер позадкував і почав оглядатися.
Джульєтта схопила його за лікоть і злісно посміхнулася.
— Згинь! — заволала мало не на увесь ліс. — Ти заважаєш моєму щастю!
— Упевнена? — посміхнувся маг.
— Так! Ти, ти. — Вона подивилася на кавалера, який не знав, що йому в цій ситуації робити. Зрозуміла, що проти мага він зі своєю шаблею нічого зробити не зможе, і дзвінким голосом заявила: — Якщо ти нас відпустиш, а краще допоможеш дістатися до Світлолуки, я перепишу на тебе бабусин спадок.
— Э-э-э-э, — сказав кавалер, який мабуть вже вважав цей спадок своїм. — Мила, що ти. Та як ми жити будемо? Твій татко нічого нам не дасть, він мені говорив. Я ж розповідав!
Роан голосно гмикнув.
Джульєтта обернулася до своєї мрії, погладила чоловіка по плечу і ласкаво, як дитині, сказала:
— Але ти заробиш.
— Що? — непідробно здивувався кавалер. — Я усього лише молодший син молодшого сина, дідовий спадок мені не дістанеться.
— Причому тут спадок? — здивувалася дівчина. — У тебе корабель і договори з купцями!
— Ну, — загадково заусміхався кавалер.
Роан насолоджувався. Це ж треба, який бовдур. Якщо дуриш голову дівчині, дури до останнього або не берися за цю справу взагалі. Міг же і татко зглянутися. Улюблена дочка все-таки. Чи запропонували б переслідувачу тільки половину спадку. Поторгувалися б.
— Ти мене обдурив! — обурено заволала Джульєтта.
— Я не обдурив, — завиляв кавалер. — Я тебе кохаю.
— Гаразд, — сказав Роан, якому цю ненормальну потрібно було ще передати до рук батькові. — Поговорили, усе з'ясували, пора додому.
Джульєтта вилупилася на нього, як на ворога усього її життя.
— Це ти винен! — заголосила. — Ти!
— Я тебе врятував, від цього…
— Уб'ю! — завила дівчина і, не уточнюючи кого, спалахнула як политий жаровником стіс.
— А-а-а-а! — швидко зорієнтувався в ситуації жених і рвонув в кущі, ледь не затоптавши застиглого біля них чоловіка з колесом в руках.
— Вона ще і неврахована. — пробурмотів Роан, і дівчина визначилася з тим, кого збирається вбивати.
Полум'я загуділо, зібралося у величезну корону над головою Джульєтти і молотом впало на землю. Карета згоріла миттєво. Роан, що встиг схопитися на свою палицю і злетіти, зупинився, врізавшись головою в гілку, і з цікавістю подивився вниз. Втрачати свідомість дівчина щось не поспішала, хоча підручники брехали, що так воно і буде, якщо користуватися даром, не уміючи і абияк.
— Боягузи! — заволала Джульєтта. — Поверніться!
Тупнула і навіщось подивилася вгору.
Роан привітно їй помахав.
Наступний удар неврахованої і ненормальної дівчини пропалив в кронах дерев величезну діру і пропав десь в небесах. Диво ще, що ліс не спалахнув. На Джульєтту посипалися попіл і Роан з палицею в обнімку, який не розрахував і витягнув з накопичувача усю енергію на вогнетривкий щит.
— Уб'ю! — підвивала придавлена дівчина. — Усіх уб'ю!
— Обов'язково уб'єш, — не став її розчаровувати хлопець. — Йшла б ти краще вчитися, може, і в людях стала б розбиратися.
І вона заплакала, і це було найгірше. Роан поняття не мав, як заспокоювати дівчат, особливо тих, у яких такий непростий характер і магічні здібності несподівано проявилися. Тому він встав, допоміг дівчині сісти, а потім сів поруч і став чекати, сам не розуміючи чого. Чомусь Роану здавалося, що плакати вона буде нескінченно довго.
