Раді Вас бачити!

Як виявилось, обновки Роан купив дуже вчасно. А ще виявилося, що Тельєн Варну страждає на провали в пам'яті. Хоча з другим, звісно, ​​були варіанти. Магістр Тельєн міг просто знущатися. Або йому було цікаво кидати учнів, студентів та всіх інших у воду і спостерігати, як вони звідти вигрібають.

Загалом, Роану стало не до Джульєтти та її чергового великого кохання. У нього несподівано розпочався іспит. Ось учора ввечері молодий маг був упевнений, що першим буде загальний іспит, який призначили на сьоме число. А сьогодні вранці прибіг захеканий хлопчик, побив п'ятою в двері і повідомив заспаному Роану, що він спізнюється на іспит з мови кікх-хей. Роан спочатку навіть не повірив і вирішив, що це чийсь дурний жарт. Але хлопчисько всучив злегка пом'ятий паперовий аркуш із допуском і кудись втік. Мабуть, роздавати інші аркуші.

— От справи, — сказав Роан, почухав потилицю і пішов одягатися.

І він справді спізнювався. Бо якщо вірити тому, що написано на аркуші паперу, іспит розпочався ще півгодини тому. А Роану треба було ще аудиторію знайти. І бажано остаточно прокинутися в процесі. І…

Загалом, щось із цим іспитом було не так.

Або щось не так було з пам'яттю Тельєна Варну, який згадав про призначений іспит, коли всі безнадійно запізнилися.

Втішало Роана тільки те, що він такий не один.

(Три години тому)

Тельєна Варну розбудив стукіт у вікно.

Магістр лайнувся на дурного птаха, якому захотілося подовбитися дзьобом по склу, перекинувся на бік і спробував знову заснути.

Стук повторився.

— Та щоб ти облізла, — душевно побажав маг.

Пташка знову постукала. Потім знову. А потім узагалі почала вистукувати якусь мелодію. Саме в цей момент Варну і запідозрив, що там зовсім не птах. В кращому разі там могла бути давно закохана в нього грудаста відьма на мітлі. Але в краще магістр не вірив. А хто, крім відьми, левітуватиме в несусвітню рань і стукатиме в чужі вікна? Вікна на третьому поверсі магічно захищеного особняка. Правильно, нетверезі студенти, яким у такому стані море по коліно, а магістри – по плече.

Тельєн Варну зітхнув, виліз з-під ковдри і поплентався до вікна, вмовляючи самого себе не вбивати дурного малолітку.

Занавіски він розкрив різко, щоб стукаючий втекти не встиг, і здивовано подивився на усміхнену фізіономію магістра Діньяра. Фізіономія була як завжди конопата, курноса та небрита. І світилася таким ентузіазмом, що кінчики відстовбурчених вух почервоніли.

— Ага, мені це сниться, — зрозумів Варну і поплентався до ліжка.

Видіння за вікном знову почало стукати. Рукояткою ножа. По склу, яке мало б не пропускати звуків.

— Артефакт, — зробив висновок Варну і відчайдушно позіхнув.

Діньяр став довбати по склу ще інтенсивніше.

— Щоб ти обліз, — побажав і йому завідувач аспірантурою і пішов відчиняти вікно.

А то цей ненормальний не відчепиться.

Через півгодини і три чашки кави магістр Тельєн прокинувся і почав розуміти, чого від нього хочуть. А хотіли від нього лише призначення іспиту на сьогодні. Тому що Діньяр із подивом дізнався, що цього року складати іспит з мови кікх-хей виявили бажання аж чотири особи. А в нього якраз цього року зовсім не було часу. Тому що досліди та купа паперової роботи. А ще старша донька виходила заміж. І боржники вже почали з'їжджатися та благати прийняти в них заліки. Тож або сьогодні, або за два дні до початку навчального року. Але в другому випадку всім буде лише гірше.

— Що ти верзеш? — стомлено спитав Тельєн, вдихаючи аромат кави з четвертої чашки. — Яке сьогодні? Які боржники?

— А ще! — голосно сказав все так же палаючий ентузіазмом Діньяр і підняв палець. — Ще це буде чудове випробування!

— Яке ще випробування? Для кого?!

— Для твоїх підопічних. Маги мають уміти правильно реагувати на будь-які ситуації. А то я їх знаю, трохи збили ритм і все, стоять, розсіяно кліпають очима, чекають, поки їх зжеруть. Молодим магам потрібний струс, щоб вони будь-якої миті були готові до чого завгодно!

— Діньяр, одного з цих молодих магів неживе зжерти не змогло, який тобі ще струс потрібний?

— То тільки одного, — життєрадісно вимовив гість і налив собі кави. — Я тобі навіть напрямок написати допоможу. І допуски. А аудиторію я вже одержав. І комісія в мене є, Ольшан ще вчора ввечері погодився бути присутнім, а Рой сьогодні на світанку.

— Рой не знає мови, — спробував достукатися до розуму колеги магістр Тельєн.

— Яка різниця? — щиро здивувався Діньяр. — Головне, щоб сидів і робив розумний вигляд.

І Тельєн здався. Адже справді так було найпростіше. Діньяр проведе свій іспит і відчепиться. Цікавитись, чому саме цього дня, ніхто не стане, бо є документ, у якому чітко прописано, що необов'язковий іспит проводиться, коли зручно екзаменаторам. А те, що не попередили екзаменованих хоча б за три дні… так там їх всього четверо і всі вибрали екзотичну мову саме через те, що знають її не гірше за рідну. Ось якщо спробувати щось таке зробити з політикою, філософією чи тими самими лікувальними техніками, напевно вийде грандіозний скандал. Тому що всі впевнені, що знають ці предмети, а як доходить до справи, усім терміново потрібно щось згадати, оновити або знайти і уточнити.

— Так, пиши напрямок, я потім вставлю імена та свій підпис. А я піду підробляти документи щодо призначення іспиту. Яке число було три дні тому?

Аудиторію захеканий Роан знайшов напрочуд швидко. Напевно, тому що вона була в центральному корпусі, і не довелося носитися туди-сюди містками, тунелями та лабіринтами з коридорів у всіляких надбудовах та прибудовах.

Під дверима переступали з ноги на ногу дві бліді особи чоловічої статі і одна розчервоніла і розлючена — жіночої.

— Хм, — сказав Роан, щоб привернути до себе увагу. Він запідозрив, що спізнився зовсім безнадійно і ось ця трійця чекає або його, або результатів іспиту, який вони благополучно склали.

— Нас не пускають, — похмуро сказала дівчина, миловидна така, з точеною фігуркою і тонкими рисами обличчя, яке навіть злість не псувала. Світловолоса і блакитноока.

— Чому? — обережно спитав Роан.

— Тому що комісія ще не прийшла, — загальмовано сказав один з хлопців, русявий, кароокий, із квадратною щелепою, зовсім несхожий на мага. — Що це за іспит, якщо комісія спізнюється сильніше, ніж ми запізнилися? Вони щось задумали.

— Хто? — спитав Роан. Хлопець, мабуть, навчався у цій школі та всіх знає.

— Діньяр, — твердо сказав хлопець. — І ще хтось, кого він підговорив.

— Діньяр не любить тих, хто обирає як необов'язковий іспит мову кікх-хей, — потойбічно промовив другий хлопець, невисокий і сутулий. А ще цей хлопець мав довгий ніс і дуже одухотворене обличчя. Додати на це обличчя окуляри, і буде один в один шалений учений, як їх описував Хене. І зачіска відповідає, таке собі вороняче гніздо з нестриженого чорного волосся. — Мені казали, але я вирішив ризикнути. Я ж добре мову знаю, я не стану її перекручувати! А воно ось як. Він це спеціально.

— Звісно, ​​спеціально! — сердито прошипіла дівчина. — Він думає, що ми не витримаємо і підемо. І попросимо інший іспит, після чого станемо посміховиськом!

— Хм, — сказав Роан. — Цікава особистість.

Про те, що йому траплялися цікавіші, він не став говорити.

Екзаменаційна комісія з'являтися не поспішала. Дівчина, яка кипіла від гніву, тричі пройшлася коридором з кінця в кінець. Мабуть, вона намагалася заспокоїтися. Невисокий хлопець у цей час то відкривав, то закривав пошарпаний зошит і пошепки повторював види дієслів. Навіщо він це робив, Роан не зрозумів. Видів було всього три, а винятки запам'ятати не складно, достатньо вивчити дитячий віршик. Високий, схожий на воїна хлопець постукував кулаком по стіні і бурмотів заковиристі лайки. А ще присягався напитися і комусь набити морду.

Роан, якщо чесно, почував себе зайвим у цій компанії. Йому просто й невигадливо хотілося спати. Спочатку він зі сном боровся, потім сперся спиною об стіну і почав розмірковувати. А потім його розбудили, потикавши пальцем у щоку. Роан покліпав очима, потряс головою, позіхнув, якимось дивом здогадавшись прикрити рота долонею, і зніяковіло подивився на низенького, кудлатого й неголеного дядька. Дядько широко посміхався і був на диво схожий на директора тієї молодшої школи, в якій Роан навчався.

— Новий день чекає на тебе, юначе, — сказав чоловік і помахав долонею у Роана перед носом.

— І дорога стелиться під мої ноги, — звично відповів Роан на традиційне привітання кікх-хей.

Чоловік кивнув, схопив Роана за руку і довго розглядав чи то долоню, чи перстень молодшого сина. Поцокав язиком і пробурчав:

— І ось на це я маю витрачати час. То до мене йдуть бовдури, нездатні зв'язати десяток слів у фразу. То шахраї, які вважають, що необов'язкові іспити існують для того, щоб не довелося нічого вчити. Вам не соромно, юначе?

Роан трохи подумав і чесно зізнався:

— Ні, не соромно.

— Ага, це, мабуть, вас не змогло з'їсти немертве. Спасувало перед вашим нахабством.

— Перед сосною, — сказав Роан.

— Що?

— Сосна важка виявилася. Росла біля огорожі цвинтаря, гарна така сосна, стара й упала вдало.

Чоловік похитав головою і щось пробурмотів собі під ніс.

— Гаразд, ідіть уже, коли вистачило нахабства прийти, — сказав Роану і махнув рукою у бік відчинених дверей аудиторії.

Ну, Роан і пішов.

На подіумі стояв стіл, за яким сиділо дві сонні особи. Одна, при найближчому розгляді, виявилася магістром Ольшаном, який забув десь свої окуляри. Друга була людиною не набагато старшою за Роана. І ця людина додумалася до того, що для більш дорослого вигляду слід відростити бороду. Оскільки хлопець був рудим і кучерявим, отриманий результат виглядав кумедно.

Кандидати в аспіранти вишикувалися в шеренгу перед столом і дружно дивилися на Роана. Дивно так дивилися. Немов віддали його в жертву міфічному дракону, а він вийшов із печери мало, що живим, то ще й з мішком скарбів.

— Так, діти, — сказав чоловік, який обізвав Роана шахраєм. — Більшість із вас знає, що я магістр Максимо Діньяр. Меншість… хм, так, цікава у нас меншість цього року. Гаразд. Беріть завдання та приступайте. Відповідати будете усно і мені, але дивитись у написані шпаргалки я дозволяю. На написання у вас півгодини. На відповіді п'ятнадцять хвилин. Черговість тих, хто відповідає, вибираю я. Хто не встигне, може пропустити чергу, але за це я поставлю одне додаткове питання. Хм, ні, я їх більше поставлю, але саме це питання буде дуже складним.

Кандидати дружно кивнули та взяли зі столу по листку із завданнями.

— Так, меншість, сідай подалі. Інші ближче, — скомандував Діньяр і задоволено сів за стіл.— Так, так, Олан, ближче, означає в першому ряду. На цього юнака не косись, у знаннях нашої меншості я не сумніваюся. Він навіть спросонку розмовляє мовою кікх-хей так, ніби саме вона була першою в його житті.

Невисокий і довгоносий хлопець кинув на Роана зацікавлений погляд і слухняно сів у першому ряду, ближче до дверей. Насторожена дівчина сіла в тому ж ряду, але біля вікна. А другий хлопець вибрав місце у центрі другого ряду.

Роан хмикнув і пішов по сходах на верхні ряди. У його школі таких аудиторій не було. Взагалі, його старша школа мало чим відрізнялася від молодшої. І Роану було цікаво, що за вигляд відкривається із найвищого ярусу. Ось і видалася нагода дізнатися.