Спочатку:
На сторінку книги
Дін. Жертовник.
Починаючи розводити вогонь під бронзовим котлом, не засмучуйтесь, якщо той раптом перекинеться — з нього вивалиться лише непотрібний гар. Коли ж вогонь розведений і в котлі готується їжа, дивіться, щоб полум'я не обпалило ручки. Якщо вони розжаряться, ви не зможете зняти його з триніжка. Та й перевірте, чи міцно він стоїть на землі, інакше ви залишитеся без їжі.
(Книга змін)
Обов'язковий іспит у Роана пройшов без ексцесів. Напевно тому, що екзаменатори не мали можливості приділяти надто багато уваги кожному кандидату в аспіранти окремо. Занадто багато цих кандидатів з'їхалося на один нещасний іспит. Дехто з них збирався вступати до аспірантури через рік чи два, просто вирішив скласти цей іспит заздалегідь — раптом потім не буде можливості? Більшість, здавши, вирушали назад на улюблену роботу і в найближчому майбутньому будь-кого турбувати збиралися тільки через портальну пошту. Найменше виявилося вчорашніх студентів. Вони боязко тулилися один до одного і придивлялися до магів, які встигли отримати досвід. Особливо багато уваги з їхнього боку приділялося здоровенному дядькові з обпіком на ніби вирубаному з граніту обличчі. Напевно, він у їхньому уявленні був грізним практиком, який знищив більше породжень мороку, ніж вони бачили на картинках та в музеях. Насправді ж опік чоловік отримав через пожежу в лабораторії, а зовнішністю пішов у грізну матінку — знамениту ткачиху, яка виготовляла килими навіть для королівських палаців.
Роан у цій компанії виявився свого роду унікумом. Крім нього з усієї компанії, що захотіла аспірантства, було тільки двоє вільних магів — усміхнена пампушка, що пахла хвоєю і полином, і високий балакучий хлопець. У школі після складання іспитів збиралася залишитися лише дівчина. Вона була захопленою зілляваркою, і її в аспірантуру ледь не силою затягнув керівник. Хлопець же збирався вчитися дистанційно і після отримання всіх паперів повертався до Пляшної пустки, де вивчав щось цікаве тільки йому. Роан запідозрив, що цей хлопець поки що ніким не зрозумілий геній, але свою думку залишив при собі.
Загалом, компанія підібралася цікава, яка здебільшого розучилася боятися іспитів. І Роан в цю компанію вписався непогано — того, що він встиг вивчити і згадати, йому вистачило, щоб його відпустили майже відразу. Магу взагалі здалося, що головними на цьому іспиті були не знання, а впевненість у цих знаннях.
Проблеми ж у Роана почалися, коли він спробував домовитись зі своїм керівником. Домовлятися керівник не хотів і все ще сподівався, що Роан тихо і непомітно випарується, пропаде, як міраж у пустелі. Те, що нав'язаний молодик здав іспити і нікуди не подівся, стало для нього неприємним сюрпризом. Причому, він щиро не розумів, що тепер із цим аспірантом робити і навіщо вони взагалі потрібні.
Роан вирішив не зневірятися і для початку поставити кілька запитань.
— План на рік? — байдуже перепитав магістр Дуейн Лєска замість того, щоб відповісти на це запитання.
— Так, — підтвердив Роан. — Його треба написати.
— Пиши, — милостиво дозволив Лєска і продовжив перерване появою Роана перекладання порожніх колб із шафи на полицю.
Роан зітхнув і трохи поспостерігав за діями керівника. Цього разу магістр Лєска був напрочуд схожий на побитого життям і міллю пугача. Надутого такого, що витріщається в ніч круглими очима. Подібності очам додавали круглі окуляри — скло в тонкій дротяній оправі. Розпатлана зачіска асоціювалася у Роана з пір'ям, як і робоча куртка, потерта, в хімічних підпалинах і незрозумілих плямах. А ще куртка була магістру велика і робила його присадкуватим, об'ємним, точно як пугач з розчепіреним пір'ям.
Чим ця шановна людина займається, Роан відверто не розумів. Витягувати чисті колби з чистої шафи і ставити їх на запилену, місцями в павутинні, полицю... Навіщо? Краще б стоси паперу пересортував і викинув усе зайве. Ці стоси височіли повсюди такими собі вежами, що спиралися на стіни та меблі. Деякі вежі складалися з перев'язаних різнокольоровими стрічками стопок. І на стрічках навіть зрідка були пояснювальні записки та сургучні печатки. Інші були складені з різноманітних аркушів паперу, і здавалося, вони ось-ось почнуть розповзатися на складові та валитись. Але чомусь не валилися. Можливо, під впливом власної ваги та вологи давно спресувалися в єдине ціле.
Втім, те, що магістр Лєска дивна людина, Роан зрозумів із самого початку.
— Магістр, ви повинні мені допомогти з планами, — сказав Роан.
Лєска обернувся і скептично на нього глянув поверх окулярів. І Роан навіть одразу здогадався, що скептицизм відноситься до слова «повинні».
— Хм, — глибокодумно сказав магістр і повернувся до свого заняття.
— Усі керівники допомагають своїм учням з першим планом, — сказав Роан. — Так прийнято.
— Хм, — повторився Дуейн Лєска. — Ніколи не розумів прагнення робити за когось роботу і допомагати дорослим лоботрясам. Якщо ці дітки зважилися зайнятися складними науковими дослідженнями, то чому їх непокоїть написання якогось плану?
На Роана він цього разу навіть не подивився і розмовляв, мабуть, із черговою колбою.
Молодий маг почухав потилицю і задумався про те, чи погодиться магістр допомогти з написанням плану, якщо запропонувати йому допомогти розібратися з папером, що накопичився. По всьому виходило, що, напевно, погодиться. Але ось вдячним за цю допомогу зовсім не буде і наступного разу поспішить знову загрузити фізичною працею. Напевно, простіше самому написати план.
— Дайте, будь ласка, зразок, — сказав Роан, ухваливши рішення.
— Який зразок? — зацікавився Лєска і глянув на Роана крізь колбу.
— Зразок плану на рік. Адже я повинен знати, як він виглядає, від чого відштовхуватися і так далі. Я таких планів ніколи не писав.
— Я теж не писав, я не був в аспірантурі, мене запросили викладати, — поспішно порадував його магістр і поставив колбу на полицю. — Тож пошукай у бібліотеці. Там мають бути довідкові матеріали.
— Гаразд, — змирився зі своєю долею Роан.
— Принесеш потім мені, я перевірю, — звелів підозріло повеселівший Лєска і зачинив шафу.
— А куди я подінуся... — пробурмотів Роан.
Проводив його керівник пильним поглядом. Роану навіть незатишно стало, здавалося, що магістр підозрює його у дрібній крадіжці. Колбу в кишені куртки пошукати хоче, чи аркуші паперу за пазухою. Але кидатися слідом і обшукувати Лєска не став. А Роан так і вивалився в коридор спиною вперед, почуваючи себе невдалим мисливцем, що здуру вліз у барліг до ведмедя.
Чому Дуейн Лєска веселився, відправляючи свого аспіранта до бібліотеки, Роан зрозумів, коли отримав потрібні довідкові матеріали. Написати за допомогою цих матеріалів план міг би лише геній діловодства. Вони мали дуже багато припущень, посилань на обрану тему та професію мага. А Роан навіть не міг до ладу сформулювати, яка у нього тема.
Збагатившись знаннями і випросивши у бібліотекара підручник з найзрозумілішим зразком, Роан вийшов із бібліотеки і притулився спиною до стіни. Йому треба було подумати. Як пишеться необхідний план, він розумів дуже і дуже смутно. Немає такого досвіду. І це не та справа, в якій головне почати, а там кудись та виїдеш. Отже, треба було з кимось порадитись.
Тельєн Варну в цій справі не годився. Некрасиво бігати до завідувача аспірантури через кожну дрібницю. Ні, Варну допоможе, але ось репутація самого Роана після кожного такого забігу падатиме все нижче і нижче, а вона і так у нього поки не дуже хороша.
Іти до магістра Ольшана? Він ніби дядько добрий і співчутливий. Але й тут виходить дурниця. Ольшан – магістр. І Лєска теж магістр. І бігати скаржитися на одного магістра іншому магістру… недобре воно. Добре би Ольшан мав хоч якесь відношення до проблеми, а так…
— Потрібно знайти когось нижче за магістра, — вирішив Роан. — Тоді буде схоже на прохання розгубленого учня, який прослухав настанови вчителя. І тут уже не має значення, здогадається хтось про підґрунтя цього прохання про допомогу чи ні.
Рішення начебто було непоганим. Залишилося цього когось знайти. Краще б якогось аспіранта, який уже вміє складати плани, але й колишній аспірант теж згодиться. Головне, щоб аспірантом він був порівняно недавно і зміг перейнятися проблемою.
Роан кивнув своїм думкам, розплющив очі і оглянув коридор на предмет добровільних помічників.
А побачив її – богиню.
Ні, не ту давню, сліпу і до всього байдужу каргу, яка розкидає каміння на шляху і нікого, крім свого кота, не шанує — її кікх-хей називають долею. Роан побачив найпрекраснішу богиню на світі. Вона пливла коридором, помахуючи декоративним соняшником. Сонце, що зазирало у вікна, золотило її маківку, на губах грала задумлива посмішка, а які у неї були форми…
Роан стояв і безглуздо витріщався. І він якось одразу згадав, що штани давно втратили початковий колір, що рукав куртки був відірваний у кабацькій бійці, а потім неохайно пришитий білими нитками, що не завадило б підстригтися і поголитися. А то стоїть — бродяга бродягою, а коридором іде богиня. І вона майже пройшла повз, коли Роан ступив уперед і поставив найбезглуздіше запитання з тих, що можна було поставити цій красуні:
— Дівчино, ви плани аспіранта на рік складати вмієте?
Найгірше було те, що поставив він його мовою кікх-хей. Чи через те, що перед цим нею думав. Чи то через розгубленість.
Вона зупинилася, здивовано глянула на Роана, а потім чомусь розсміялася. І Роан відчув себе справжнісіньким бовдуром, недарма магістр Лєска пручається своїй долі і бурчить.
