Раді Вас бачити!

— Здається, ми заблукали, — сумно сказала Джульєтта і подивилася у вікно, наче краєвид за ним міг допомогти їй зорієнтуватися в лабіринті коридорів храму Певної Долі.

Шелла сіла на підвіконня і теж помилувалася краєвидом. Гарним, треба сказати, краєвидом.

Порівняно недалеко від храму починалися гори. Ось так одразу. Рівнина, навіть пагорбів немає, вузька річка виляє, як змія, що повзе, знову рівнина. А потім, наче драконові ікла, виростають гори. Зелені знизу, прикрашені піною з дерев, і чорні вище, настільки круті, що ґрунту там ніде затриматися, тільки зрідка із щілини над прірвою висить якийсь невдачливий кущ чи скручене деревце. Ні, цих одиноких кущів та дерев Шелла не бачила, просто знала, що так воно має бути. Над горами, ніби зачепившись за найвищі вершини, висіли білі хмари. І здавалося, що там знаходиться межа світу, що за цими горами вже починається інший світ, можливо навіть той, звідки випадково перенеслися кікх-хей.

— Що будемо робити? — запитала Шелла.

— Може, спитаємо в когось? — запропонувала Джульєтта.

Запитувати, як на зло, не було в кого. Мешканці храму наче вимерли. Ну, або поховалися від бажаючої розпитати Джульєтти.

— Давай за двері позаглядаємо, може, когось знайдемо, — видала наступну пропозицію Джульєтта і радісно кинулася до перших дверей. Відчинивши їх, там вона й застигла.

— Що? — пошепки спитала Шелла, підійшовши до неї.

— Слухай, — видихнула Джульєтта.

Дівчата завмерли і почали слухати. Голоси звучали звідкись зверху, можливо, під стелею були якісь хитро влаштовані повітропроводи, і раніше в цій кімнаті сидів писар і старанно записував розмови гостей храму. Нині жодного писаря не було. Кімната взагалі виглядала порожньою і занедбаною, хоч і була чистою. Навіть завіс на вікні не було.

Джульєтта, приклавши палець до губ, прокралася до кімнати. Напевно, уявила, що зараз почує бажану розмову Яніра з тим, хто розповідає йому про долю. Шелла зупиняти її не стала, хоча голоси впізнала — розмовляли троє перевертнів, які їхали з групою. А потім узагалі прокралася слідом. Цікавість здолала.

Під стіною справді виявилося слухати зручніше. І голоси звучали розбірливіше.

— Це все марно. Даремно ми з ними їдемо. Від білобрисого навіть не пахне перевертнем, — казала дівчина.

— Від нього і не повинно, він не вміє ставати звіром, — спокійно говорив один із хлопців. — Але якщо це справді він… Ти ж розумієш, чим більше ненавченому перевертню років, тим більше він божеволіє. Хочеш, щоб у повний місяць він убив усю групу?

— Не вб'є, — сердито заперечила дівчина. — Швидше, цей рудий викладач його вб'є.

— Він слабак, — пробурчав другий хлопець.

— Сам ти слабак! — ще сердитіше заперечила дівчина. — На силу дивишся, дурень? Даремно! Його Лєска взяв через уміння концентруватися, зрозумів? Це його вміння, навіть цього старого хрича, який досі уникав аспірантів, переконало. Уявляєш, що там за рівень? І знаєш, що таке повітряний кулак і від чого вміння користуватися ним залежить? Не від сили, бовдур, а якраз від концентрації.

— Та вгамуйтесь ви! — зажадав перший хлопець. — Невже не розумієте, що ми не можемо дозволити білобрисого вбити, якщо це він?

— Ага, чудове рішення, — сказала дівчина. — Тоді нас або здурівший необоротний перевертень уб'є, або викладач. Ти якій смерті віддаєш перевагу?

— Ніякій! І ніхто нікого не вб'є! У нас є ще рік чи навіть два на пошуки. І шукаємо не лише ми, якщо ви забули.

— У цьому й проблема, ми не знаємо, кого шукаємо, — знову почав бурчати другий хлопець. — Це може бути і цей білобрисий. І хтось із дівчат. І взагалі будь-хто, у кого неможливо простежити родовід. Та й ті, у кого його нібито можна простежити, теж під підозрою. Він тільки один раз себе виявив, мабуть, злякався і більше не зробить такого. Поки не з'їде з глузду і не почне всіх рвати. Розумієте? У якусь ніч з повним місяцем ми можемо просто не встигнути зреагувати. Я все ще вважаю, що ми повинні були повідомити раду школи.

— Старші вважають інакше! — відрізала дівчина. — Ходімо, ще в місцевих оракулів спитаємо. Може, станеться диво, і вони нам скажуть, кого шукаємо.

— Не вірю я в такі чудеса, — знову пробурчав другий хлопець.

З кімнати Джульєтта і Шелла виходили навшпиньки, а потім довго йшли коридором, перш ніж, притулившись до стіни, перезирнутися і заговорити.

— Ось і дізналися цікаве, — сказала Шелла, якій це цікаве зовсім не сподобалося. — Пам'ятаєш, Рінка казала, що якісь викладачі розмовляли про те, що в нас у школі є перевертень, який не вміє обертатися? Схоже, їм відомо про пошуки.

— Так, — видихнула Джульєтта. — Шелла, а ти не перевертень?

— Ні, — не дуже впевнено мовила степнячка, яка знала, що багато перевертнів навіть не підозрюють про те, хто вони, поки в повний місяць не перетворюються на звіра. — А ти?

— Я теж не перевертень, — так само невпевнено сказала Джульєтта. — Знаєш, давай розкажемо Роану. Він розумний.

— Здорова думка, — погодилася Шелла, якій дуже хотілося перекласти таємницю на чужі плечі, бажано на сильні та здатні її витримати.

Дівчата дружно зітхнули і подивилися в різні кінці коридору. Ні з одного, ні з іншого боку різниці особливої ​​не було. І людей також не було. Тож питання про те, куди тепер йти, залишалося відкритим.

— Може "ау!" покричимо? — запропонувала Джульєтта і нервово хихикнула.

— Краще "пожежа!", тоді точно хтось прибіжить, — сказала Шелла і, подумавши, додала: — І поб'є нас.

— Краще «ау!», — вирішила Джульєтта, яку жодного разу в житті ніхто не бив, і набувати такого досвіду їй не хотілося.

— Гарного здоров'я, — сказав Янір, увійшовши в невелику світлу кімнату, куди його послали після того, як він виявив бажання поговорити про долю.

Причому, що дивно, навіть не уточнили про чию долю. Як і Яс. Тому про свою долю Янір говорити не збирався. Ясу воно цікаве, про нього і треба питати.

Худенька бабуся кокетливо поправила сиве пасмо і скептично подивилася на юного мага. У її віці побажання здоров'я є ледь не глузуванням.

— Так, так, — сказала бабуся. — Прийшов не з власної волі. Хитрун. Обдурити когось хочеш?

— Переграти, — не погодився Янір.

— Ну-ну.

Бабуся знову нагородила відвідувача скептичним поглядом.

Янір спробував відповісти їй твердим, а потім чомусь усміхнувся.

— Гравець, — пробурчала старенька. — Такі, як ти, завжди дограються. Якщо не зупинишся, опинишся там, де тобі бути не хочеться. Або зробиш те, про що потім дуже шкодуватимеш, якщо залишиться на то час і життя.

— Я прийшов питати не про себе, — сказав Янір, якому найменше хотілося вислуховувати чергову лекцію про негідну поведінку.

Бабуся зітхнула. Потім кивнула і сказала:

— Думай про нього. Можеш навіть заплющити очі. Так буде легше.

Янір слухняно заплющив очі і почав думати про Яса. Довго думав, перш ніж знову почув голос бабусі.

— Цікаві друзі, — здивовано сказала вона. — Можеш розплющувати очі. Зараз розкажу. Ти сідай, не стій.

Янір сів на запропонований табурет. Низький та незручний.

Бабуся сіла навпроти в плетене крісло.

— У тебе добрий друг, світлий і розумний. Ось тільки з таким батьком не могло вирости з нього нічого хорошого. Коли батько щось шукає, він заражає цим дітей. І діти теж починають щось шукати, не обов'язково те саме, що шукав батько. Так йому й скажи. Може йому це чимось допоможе, і він перестане бігати за невідомим. Це непогано для мага, але він дуже захопився. Все, більше мені нічого сказати. Більше я скажу тільки йому самому, як прийде.

— Дякую, — сказав Янір і підвівся.

— Але моя тобі порада. Перестань грати. Особливо з тим, про що насправді нічого не знаєш. Поводишся, як розпещена дитина. Подорослішай! І почни нарешті жити, — додала бабуся, і Янір майже вилетів із кімнатки зі стінами в квіточки і білими легкими фіранками на вікні, які вітрилами надувалися від найменшого вітерця.

За дверима він врізався в якогось пузатого незнайомця. Вибачився і поспішив далі. Сам не розуміючи чому, злякавшись слів старої. Нічого особливого вона сказала. Майже те саме кажуть то викладачі, то якісь незнайомці. А тут, на тобі, пройняло.

Нерозумно якось.

Янір йшов, намагався розібратися у своїх відчуттях і не одразу помітив, що пішов кудись не туди. Потім він спробував повернутись, але чомусь не вийшло. Коридори стали зовсім незнайомими і почали звиватися зигзагами і роздвоюватися.

Янір уперто йшов, впевнений, що кудись вийде.

Храм так само вперто намагався його переконати що не вийде і радував то схожими один на одного коридорами, то не схожими. Мабуть, хотів остаточно заплутати.

А потім Янір повернув у черговий раз і побачив руду дивачку та її красуню-сусідку. Вони стояли, спершись спинами на стіну, хихикали і тоненько кричали:

— Ау-у-у-у!

На що коридорна луна життєрадісно їм відповідала:

— У-у-у-у...

Янір трохи постояв, намагаючись збагнути, чим вони займаються. Вирішив, що, мабуть, розважаються. З рудої станеться. А Шелла просто не змогла відмовити. Або дитинство згадала. Янір теж у дитинстві кричав у порожніх коридорах і слухав луну.

— Гарного здоров'я, — звично сказав юний маг, підійшовши до дівчат.

Вони дружно замовкли, якось дивно на нього подивилися, а потім руда кинулася на шию з криком:

— Рятівник!

Янір розгубився і похитнувся від поштовху.

— Я заблукав! — поспішно відмовився від ролі рятівника, бо дівчисько обіймало настільки міцно, що могло й задушити.

— Да?! — непідробно здивувалася руда.

— Що ж, — діловито промовила темноволоса і поплескала долонею по стіні. — Приєднуйся, кричатимемо разом. А якщо не допоможе, зв'яжемо фіранки, ти спустишся у двір і пошлеш когось на наші пошуки.

Янір тільки й зміг кивнути.