Спочатку:
На сторінку книги
Осінь повільно добігала кінця.
Листя майже повністю опало, вкриваючи стежки навколо будинку Хайгу золотаво-багряним килимом. Повітря стало холоднішим, але в ньому відчувалася особлива тиша — не тривожна, як колись, а спокійна, домашня.
Життя нарешті навчилося текти без постійного страху.
Ліон більше не прокидався щоночі від кошмарів. Ангоку мовчав. Печатка залишалася на його грудях, проте лише зрідка нагадувала про себе слабким теплом.
Здавалося, доля вперше подарувала їм перепочинок.
— Джаан!
Муйон розмахував рукою від воріт.
— Ти знову програєш!
— Це ми ще побачимо!
Дівчина засміялася й побігла до нього.
Вони вже кілька хвилин змагалися у стрільбі з лука, і Муйон, як завжди, голосно святкував кожне своє влучання.
— Не підглядай! — буркнула Джаан.
— Я? Та ніколи!
— Тоді чому ти щоразу стаєш саме там, де мені заважає сонце?
— Бо це стратегія.
— Це шахрайство.
— Майже одне й те саме.
З ґанку за ними мовчки спостерігав Ліон.
На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.
Він давно не бачив Джаан настільки безтурботною.
Вона сміялася.
Сперечалася.
Ображалася через дрібниці.
Іноді навіть бігала наввипередки з Муйоном, хоча майже завжди програвала.
Саме такою він і хотів її бачити.
Живою.
Щасливою.
Не змушеною щодня боротися за життя.
— Ти дивишся на неї так, ніби бачиш уперше.
Ліон озирнувся.
Поруч стояв Хайгу.
— Можливо... так і є.
Старий ледь усміхнувся.
— Є речі, які люди починають цінувати лише після того, як мало не втратять.
Ліон нічого не відповів.
Бо Хайгу мав рацію.
Того вечора Ліон довго не міг заснути.
Він сидів на пагорбі неподалік будинку, звідки відкривався краєвид на долину.
Небо було всипане незліченною кількістю зірок.
— Я знала, що знайду тебе саме тут.
Джаан тихо підійшла й сіла поруч.
— Знову думаєш?
— Так.
— Про Ангоку?
— Ні.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Тоді про що?
Ліон мовчав.
Довго.
Незвично довго навіть для себе.
Нарешті він тихо промовив:
— Коли я проходив Міст Покути...
Він перевів погляд на зоряне небо.
— Я був упевнений, що більше тебе не побачу.
Джаан мовчки слухала.
— А коли Ангоку змусив тебе проковтнути свою луску...
Його голос затремтів.
— Я вперше по-справжньому злякався.
Вона обережно взяла його за руку.
— Усе вже минуло.
— Саме тому...
Він повернувся до неї.
Його золоті очі були незвично серйозними.
— Я більше не хочу втрачати час.
Джаан завмерла.
Ліон повільно дістав із кишені невеликий срібний перстень.
Він був простим.
Без дорогоцінного каміння.
Лише тонке гравіювання у вигляді дев'яти лисячих хвостів перепліталося з маленькою квіткою сакури.
— Учора я зробив його сам.
Джаан здивовано прикрила губи долонею.
— Ліоне...
Він став на одне коліно.
— У мене немає палацу.
— ...
— Немає багатств.
— ...
— І я не можу пообіцяти, що наше життя буде легким.
Його пальці трохи тремтіли.
— Але можу пообіцяти, що кожного дня любитиму тебе так само сильно, як сьогодні.
Очі Джаан уже блищали від сліз.
— Я хочу прожити з тобою кожен світанок.
Він усміхнувся.
— Джаан...
Вона затамувала подих.
— Чи станеш ти моєю дружиною?
На кілька секунд увесь світ ніби завмер.
Дівчина дивилася на нього крізь сльози.
А потім тихо засміялася.
— Я вже думала, ти ніколи цього не скажеш...
Вона кинулася йому на шию.
— Так...
Її голос затремтів.
— Так... так...
Ліон міцно обійняв її.
Вперше за багато років його серце було абсолютно спокійним.
Весілля вирішили провести через місяць.
Без палаців.
Без королів.
Без численних гостей.
Лише ті, хто був поруч із ними у найтемніші часи.
Муйон узяв на себе підготовку.
І майже одразу все перетворилося на суцільний хаос.
— Це не ті квіти!
— А яка різниця?
— Величезна!
— Вони ж однаково гарні!
— Муйоне!
— Добре-добре!
Хайгу лише тихо сміявся, дивлячись, як напівкровка вдруге за день переплутує прикраси.
Настав день весілля.
Сонце лагідно освітлювало галявину серед лісу.
Високі дерева утворювали природну арку.
Її прикрасили білими квітами й тонкими золотими стрічками.
Джаан повільно йшла назустріч Ліону.
На ній була довга біла сукня, оздоблена срібною вишивкою.
Темне волосся спадало м'якими хвилями на плечі.
Вона була прекрасною.
Ліон не міг відвести від неї очей.
— Закрий рота, — тихо штовхнув його ліктем Муйон. — А то ще муха залетить.
Ліон лише тихо засміявся.
Коли Джаан зупинилася поруч, вона прошепотіла:
— Чого смієшся?
— Просто думаю...
— Про що?
— Що мені дуже пощастило.
Вона почервоніла.
Хайгу став перед ними.
Його голос лунав спокійно й урочисто.
— Ви пройшли шлях, який не кожному під силу.
Він подивився спочатку на Ліона.
Потім на Джаан.
— Ви навчилися довіряти.
Навчилися прощати.
Навчилися жертвувати собою одне заради одного.
Саме це і є справжнім союзом.
Він простягнув їм два срібні персні.
— Відтепер ваші дороги стали однією.
Ліон обережно надів перстень на палець Джаан.
Вона зробила те саме.
Потім вони одночасно подивилися одне одному в очі.
Не потрібно було жодних слів.
Вони вже сказали все своїми вчинками.
Ліон ніжно торкнувся її обличчя.
— Я люблю тебе.
— І я люблю тебе.
Він поцілував її.
Навколо пролунали оплески.
Муйон голосно свиснув.
— Нарешті! Я вже думав, ви й тут почнете рятувати світ замість того, щоб одружитися!
Усі засміялися.
Навіть Хайгу.
Він дивився на молодят із теплою усмішкою.
Після всіх років самотності, після крові, битв і втрат, він нарешті побачив те, заради чого варто було боротися.
Не перемогу над темрявою.
А народження нового життя, сповненого надії.
Увечері над галявиною запалилися сотні маленьких ліхтариків.
Вони повільно здіймалися в небо, ніби несучи із собою всі спогади про минулі страждання.
Ліон і Джаан стояли, тримаючись за руки.
Попереду їх чекало ще багато років.
Можливо, нові труднощі.
Можливо, нові битви.
Та цього вечора вони більше не боялися майбутнього.
Бо тепер вони зустрічали його разом.
Як чоловік і дружина.
Кінець
