Спочатку:
На сторінку книги
Рю провів заплакану Джаан до її кімнати. Обережно всадив на ліжко й мовчки залишився поруч, легенько погладжуючи її по спині. Саме в цю мить до кімнати влетіла Юн — перелякана, із широко розплющеними очима.
— Рю, що сталося? Хайгу сказав, що з палацу принесли недобрі новини…
— Не знаю, — тихо відповів хлопець. — Принцеса прочитала листа й одразу почала плакати. Я не став розпитувати.
Юн підійшла ближче, сіла поряд із Джаан і лагідно поклала руку їй на плече.
— Ваша Високосте, заспокойтеся… Розкажіть, що сталося.
Джаан намагалася опанувати себе, але сльози все текли й текли. Лише через деякий час, виснажена гірким плачем, вона знайшла в собі сили заговорити. Саме тоді до кімнати увійшли Хайгу та Ліон.
Лис глянув на дівчинку з незвичною для себе м’якістю й тихо мовив:
— Отже, повертатися до палацу тобі не можна?
Джаан лише мовчки кивнула.
— Що ж… якщо все настільки серйозно, залишайтеся тут стільки, скільки буде потрібно.
Дівчинка підняла на нього заплакані очі.
— Справді можна?..
— Так, — відповів Ліон, відводячи погляд убік. — Ви вже давно тут живете. Та й… я не настільки байдужий до людей, як може здатися. І взагалі, ненавиджу, коли хтось плаче. Це дратує.
Не стримавшись, Джаан різко підвелася й міцно обійняла його. Ліон помітно розгубився від такого раптового прояву почуттів, але після короткої паузи все ж обережно обійняв її у відповідь.
День минув спокійно. Усі сиділи разом за столом, вечеряли, розмовляли. З боку вони й справді нагадували справжню родину. Та раптом Ліон насторожився. Його вуха сіпнулися, очі спалахнули золотавим світлом. У наступну мить він різко схопив Джаан і затулив собою — саме за секунду до того, як у кімнату, розбивши вікно, увірвався Муйон.
— Муйоне, покидьку! — гаркнув Ліон. — Тебе не вчили заходити через двері? Хто тепер мінятиме вікно?
— Тебе хвилює вікно, брате? — криво всміхнувся той. — Чи те, що ти ховаєш за спиною?
— Чого тобі треба? Ми все вже вирішили.
— Ліоне, нечесно приховувати своїх гостей.
Муйон рвонув уперед блискавично швидко. Навіть будучи напівкровкою, він мав силу й спритність справжнього лиса. В одну мить він опинився позаду Джаан, вирвав її з рук Ліона й приставив кіготь до її горла.
Дівчинка скрикнула й заплакала. Рю смикнувся вперед, але Хайгу стримав його, ледь помітно похитавши головою.
— Відпусти її, Муйоне, — холодно сказав Ліон. — Це наші сімейні справи. Вона тут ні до чого.
— Звісно, ні до чого, — промурмотів той. — Я просто хочу познайомитися.
Він розвернув Джаан до себе. Одне його око палало червоним, мов у демонічного лиса, інше ж залишалося темним і холодним.
— І як тобі вдалося так близько підійти до Ліона, дівчинко? — з усмішкою запитав він. — Жити тут, їсти з ним за одним столом, спати під його дахом… Він ненавидить людей. Навіть мене не підпускає так близько. А тут — людська дівчинка.
— Я… я не знаю… — тремтячим голосом відповіла Джаан. — Я просто була собою…
— Облиш її, Муйоне, — попередив Ліон. — Не змушуй мене битися з тобою при ній.
— Цить! Не встрявай у розмову.
Муйон нахилився ближче.
— Ну ж бо. Як тобі це вдалося?
Джаан мовчала. Вона й сама не знала відповіді.
— Говори! — різко гаркнув лис.
У ту ж мить Ліон ударив брата в груди, відкинувши його від дівчини. Потім коротко наказав Хайгу та слугам вивести Джаан із кімнати.
Коли двері зачинилися, Ліон повільно підійшов до Муйона.
— Чого тобі треба?
Муйон усміхнувся своєю звичною, кривою усмішкою — тією самою, що завжди віщувала неприємності.
— Чого мені треба? Я лише хотів побачити, що так зачарувало мого холодного братика. І мушу визнати — вона мила. Розумію твій інтерес.
— Не приписуй мені того, чого немає, — різко відказав Ліон. — Вона під моїм захистом. І тільки.
— Під захистом… — Муйон насмішкувато протягнув слова. — Ліоне, ти вперше за стільки років впустив людей під свій дах. Трьох людей. І живеш із ними. Їси за одним столом. Ти, який навіть мене не пускав без бійки.
Ліон промовчав.
Муйон підійшов ближче, звузивши очі.
— Вона щось із тобою зробила, брате. Чи ти сам цього ще не помітив?
— Іди звідси.
— Ні, зачекай. Я прийшов не за нею. Я прийшов попередити тебе. — Біля колодязя, де ти запечатав Темного Дракона, вартові чули шипіння. Наче хтось вимовляв ім’я. Вони ледве розібрали… Наар… Мавр… А, точно. Джаан. Тобі щось говорить це ім’я?
Очі Ліона різко розширилися.
— Судячи з твого обличчя — говорить, — тихо мовив Муйон, сідаючи на підвіконня серед уламків скла. — Тоді раджу добре насторожити свої руді вушка. За цією дівчинкою можуть прийти ті, хто вже багато років намагається пробудити дракона.
У кімнаті запала тиша.
— Навіщо ти мені це кажеш? — нарешті спитав Ліон.
Муйон зіскочив із підвіконня, без насмішки.
— Тому що я покидьок, брате. Але не настільки, щоб спокійно дивитися, як ця тварюка знову шукатиме собі тіло. І, найімовірніше… цього разу вона знову захоче твоє.
Він рушив до дверей. Уже на порозі Ліон окликнув його:
— Муйоне.
Той зупинився, але не озирнувся.
— Не смій більше сюди приходити.
— Це вже як вийде, — тихо відповів він.
І зник.
Ліон ще довго стояв посеред кімнати серед уламків скла, дивлячись у темряву за вікном. Десь за стіною лунав тихий голос Хайгу, який заспокоював Джаан. Її схлипування поступово стихали.
Лис мовчки підійшов до вікна й зачинив ставні.
Темний Дракон мітить на Джаан.
Але навіщо?..
