Спочатку:
На сторінку книги
Минуло три тижні.
Щоранку Джаан приходила до будинку Катцумі. Вона більше не стукала у двері, не благала, не плакала. Просто сідала на кам'яні сходи, підібравши ноги, і мовчки чекала. Іноді їй здавалося, що за різьбленими дверима чути кроки, інколи — що Катцумі стоїть зовсім поруч, але так і не наважується вийти. Муйон кілька разів приходив забрати її, Хайгу приносив гарячий чай, але дівчина всерівно кожного ранку поверталася до будинку.
Того дня небо було неприродно темним. Все на вкруги було тихим, наче мертвим. Джаан сиділа на сходах, дивлячись у далечінь.
— Я все одно чекатиму... — ледве чутно прошепотіла вона.
Раптом повітря стало важким ніби хтось невидимий стиснув увесь простір. По кам'яній доріжці поповзла густа чорна імла.
Джаан насторожено підвела голову.
— Хто тут?
Відповіді не було.
Туман густішав і лише за кілька секунд із нього повільно виступила висока постать. Чоловік був одягнений у довгий чорний одяг, що нагадував живу тінь. Його довге волосся спадало до пояса, а очі світилися темно-червоним світлом ніби всередині палало полум'я.
На його губах з'явилася моторошна усмішка.
— Нарешті...
Джаан повільно підвелася.
— Хто ти?
Незнайомець нахилив голову.
— Невже Ліон не нагадав тобі про мене люба?
Її серце завмерло.
— Ангоку...
Він тихо засміявся.
— Приємно, що ти пам'ятаєш моє ім'я.
Джаан мимоволі зробила крок назад.
— Не підходь.
— Чому?
Він неквапливо рушив уперед.
— Ми ж із тобою давно пов'язані.
— Я не маю до тебе жодного стосунку.
— Помиляєшся.
Його голос лунав ніби звідусіль.
— Саме твоє тіло повинно було стати моїм новим домом і воно стане знову, якщо Ліон все ж таки не наважиться віддати своє.
Джаан відчула холод. Той самий холод, який колись відчула біля старого колодязя.
— Це ти...
— Так.
— Це через тебе шаманка...
— Вона лише виконувала свої обов'язки.
Ангоку простягнув руку. Навколо його пальців закрутилася темна енергія.
— Ходімо.
— Ніколи.
— Тоді доведеться силою.
Темрява вибухнула.
Чорні стрічки миттєво обвили ноги Джаан, дівчина впала на коліна.
— Пусти!
Темрява почала повільно підійматися вище, її щупальця стискала тіло все сильніше. Джаан відчула, як повітря перестає слухатися.
— Л... Ліоне...
Ангоку усміхнувся ширше.
— Кричи.
Він нахилився ближче.
— Він тебе все одно не почує.
Десь дуже далеко серед нескінченної білої пустелі, під крижаним небом Ліон стояв навколішки. Важкі чорні кайдани врізалися в зап'ястки, холод давно перестав відчуватися. Сто років тільки починалися, для нього це здавалося нескінченно, але він готовий терпіти всі ці роки. Він заплющив очі, і раптом почув голос:
— ...Ліоне...
Дев'ятихвостий різко підняв голову, а його серце пропустило удар.
— Джаан...
Її голос був слабкий, сповнений страху, він лунав прямо всередині душі лиса.
— ЛІОНЕ!
— Джаан!
Ліон рвонувся вперед. Кайдани натягнулися, глухий металевий гуркіт прокотився крижаною рівниною. Він стиснув зуби, спробував ще раз, але нічого не виходило. Сил було занадто мало, їх не вистачало, щоб розірвати метал , який вривався ще сильніше в його шкіру. Лис ще декілька разів спробував, але без сил упав на одне коліно.
— Ні...
Він знову почув її крик.
— ЛІОНЕ!
— Катцумі!
Його голос прокотився усім останнім колом.
— КАТЦУМІ!
Тиша.
— Я знаю, що ти мене чуєш!
За його спиною раптом відкрився вузький срібний розлом, із нього повільно вийшла Катцумі.
Вона мовчки дивилася на нього.
— Не проси.
— Вона в небезпеці.
— Я знаю.
— Випусти мене.
— Ні.
— Катцумі!
— Ти сам прийняв покарання.
— Ангоку прокинувся!
На її обличчі промайнула тривога.
— Ти впевнений?
— Я відчуваю його силу.
Він піднявся.
— Якщо він забере Джаан...
Катцумі опустила очі.
— Я не можу порушити вирок.
— Тоді я дивитимуся, як вона помре?
Вона мовчала.
— Це не покарання...
Його голос затремтів від люті.
— Це страта.
Катцумі довго не відповідала, потім тихо промовила:
— Є один спосіб.
Ліон завмер.
— Але після нього дороги назад уже не буде.
— Який?
Вона махнула рукою. Крижаний туман розступився. Попереду виник вузький міст. Він висів над бездонною прірвою та замість каменю був складений із тисяч мечів. Їхні леза дивилися догори, кожен крок означав нові рани. По мосту стікала кров тих, хто колись намагався його пройти.
— Міст Покути, — тихо сказала Катцумі.
— Якщо перейдеш його...
Вона подивилася Ліону просто в очі.
— Ти зможеш повернутися у світ живих.
— А якщо ні?
— Ти помреш.
Ліон навіть не вагався.
— Я піду.
— Не перебивай.
Її голос став суворішим.
— Ти впевнений, що хочеш цього? Ти розумієш, що тебе тисячі мечей просто розірвуть?
— Байдуже.
— Кожен меч різатиме твоє тіло
Вона поклала долоню йому на плече.
Ліон лише сумно усміхнувся.
— Я пройду, я повинен це зробити, інакше я не врятую її.
Він подивився на міст.
Катцумі заплющила очі.
— Ти справді безнадійний...
— Знаю.
Вона мовчки простягнула руку.
Кайдани впали на сніг.
— Іди.
Ліон зробив перший крок. Меч різко вилетів із безодні, лис зміг ухилитися. Потім дев'ятихвостий зробив ще крок, вилетіло декілька мечів, один зміг поранити обличчя. Ліон продовжував йти. Він йшов по мосту, ухилявся та отримував поранення, за кожним його кроком летіло все більше мечей.
Тим часом чорна імла остаточно скувала дівчину, Джаан вже не могла ворухнутися.
Ангоку легко підняв її на руки.
— Нарешті...
Він подивився в небо.
— Цього разу ніхто не завадить.
Темрява навколо них закрутилася могутнім вихором і вони зникли.
Коли морок розвіявся, Ангоку вже стояв у величезній залі свого стародавнього палацу. Він зробив лише кілька кроків і раптом завмер.
Посеред зали, біля чорного трону, стояла знайома постать: з її одягу повільно стікала кров, золоті очі палали так яскраво, що темрява відступала сама.
Ліон мовчки дивився на Ангоку.
— Я прийшов.
Ангоку повільно усміхнувся.
— Я знав, що ти не запізнишся.
