Раді Вас бачити!

Хайгу не думав. Тіло само кинулося вперед, ніби древній інстинкт прокинувся в крові. Він вигнувся в стрибку, і його лапи з силою вдарили Мійона у груди. 

— Не смій! — вирвалося в Хайгу низьке, загрозливе гарчання. Його очі палали золотим вогнем, а шерсть на загривку встала дибки, немов у справжнього гірського духа.

Мійон підвівся з землі після того як відлетів на декілька метрів. Лис здивувався. Його губи розтяглися в хижій усмішці, а в очах, таких схожих на очі Ліона, спалахнула зловтіха.

— Ого… маленький песик Ліона має зуби? — прогудів він, повільно обтрушуючи себе. — Я думав, ти просто прикраса на його троні.

Ліон не ворухнувся. Лише дев’ять його хвостів повільно гойдалися за спиною, наче живе полум’я, і повітря навколо стало густішим, насиченим силою гори.

— Хайгу, — тихо промовив він, і в голосі не було гніву, лише глибока турбота. — Відійди.

— Ні, пане, — відповів Хайгу, не зводячи погляду з Мійона. Його серце калатало так, що, здавалося, луна відбивається від скель. — Ви самі сказали — я не просто слуга. Я брат по духу. А братів не віддають на розтерзання.

Мійон розсміявся — гучно, відверто, аж гілки сакури затремтіли.

— Брат по духу? Який зворушливий театр! — Він зробив крок убік, обходячи Хайгу, наче той був простою перешкодою. — Ти знаєш, що він зробив зі мною, песику? Він розрізав мені своїм мечем грудну клітку, та так глибоко, що можна було побачити кістки. І ти ще захищаєш цю святенницьку морду?

Хайгу відчув, як у грудях щось стиснулося. Він знав цю історію. Знав… але ніколи не чув її такої — з іншого боку.

— Я знаю, що ти вбивав невинних, — відрізав він. — Я знаю, що ти зрадив закон.

— Закон? — Мійон сплюнув. — Закон того, хто сам вирішив це для себе. А я просто брав те, що хотів. Силу. Страх. Життя. Люди — слабкі. Вони самі просять бути жертвами.

Він раптом зник — просто розчинився в тіні. За мить Хайгу відчув холодне дихання за спиною. Кігті вже тягнулися до його шиї.

Але Ліон був швидшим.

Він оголив свій меч та вдарив руків'ям Мійона в бік, відкидаючи його на кілька метрів. Напівкровка врізався в стовбур сакури розколовши її навпіл. Дерево застогнало, ніби жива істота, і повалилося, піднімаючи хмару пилу.

— Досить, — прогримів Ліон. Його голос став низьким, як гуркіт грому .

Мійон підвівся, витираючи кров з рота. Усмішка зникла. Тепер у його очах була лише лють — чиста, давня, як сама ненависть.

— Я заберу в тебе все, що ти любиш. Спочатку — цю твою вірну тінь. Потім — гору. А потім… я змушу тебе дивитися, як я знищую все, що ти захищав століттями.

Хайгу відчув, як у його жилах закипіла сила. Він ніколи не був воїном, як Ліон. Він був цілителем, спостерігачем. Але зараз він мусив захистити свого володаря, свій дім.

— Тоді доведеться спочатку пройти крізь мене, Мійоне, — сказав він тихо, але твердо. — І я обіцяю: ти заплатиш за кожен крок.

Ліон став поруч. Два дев’ятихвості — один повний сили гори, другий — напівкровка, сповнений отрути минулого. А між ними — один-єдиний лис, чиє серце билося заради друга.

Туман навколо згустився ще сильніше. Місяць сховався за хмарами.

 Повітря задрижало.

Мійон звузив очі. Його тіло почало змінюватися: хутро стало темнішим, майже чорним, з червонуватими прожилками, ніби просякнуте засохлою кров’ю. Шість хвостів розгорнулися за спиною — не дев’ять, як у Ліона, але кожен із них пульсував отруйною енергією.

— Ти справді вирішив стати між нами, маленький цілитель? — прошипів він. — Тоді я почну з тебе.

Він кинувся вперед з неймовірною швидкістю. Хайгу не відступив. Він кинувся на зустріч напівкровки.

Ліон не чекав. Він стрибнув, і його дев’ять хвостів перетворилися запалали яскравим вогнем. Удар прийшовся точно в груди брата. Мійон відлетів, але в останній момент встиг чиркнути кігтями по боку Ліона. З рани бризнула кров.

— Ліон! — крикнув Хайгу.

— Це дрібниця, — прогарчав володар гори, приземляючись поруч. Його голос був спокійним, але Хайгу почув у ньому біль. — Він слабший, ніж був. Але хитріший.

Мійон підвівся, сміючись крізь кров.

— Слабший? Ні, брате. Я просто навчився. Сто років у темряві — це добра школа. Я навчився красти силу. І знаєш, у кого я її візьму першою?

Його погляд уп’явся в Хайгу. Напівкровка знов кинувся, але вже на лиса лісу.

Хайгу відбивався як міг, але Мійон був сильніший за нього. Ліон відбив безжальні атаки брата, та став перед раненим слугою.

Мійон заревів від люті. Він кинувся знову, цього разу прямо на Хайгу, ігноруючи Ліона.

Але Ліон був там. Два брати зіткнулися в повітрі — клубок хутра, кігтів і хвостів. Гора здригнулася. Камені посипалися зі схилів. Вітер завив, ніби сам Татеяма кричала від болю.

Хайгу не стояв осторонь. Він зібрав усю свою цілющу силу і спрямував її не на рани, а на атаку — перетворивши зцілення на захист. Зелене світло вирвалося з його лап і обпекло Мійона по боку, коли той намагався вдарити Ліона знизу. Напівкровка засичав і відскочив.

На мить запанувала тиша. Три лиса стояли на краю уступу, дихаючи важко. Місяць виглянув з-за хмар і освітив їхні поранені постаті.

— Ти не забереш його, — тихо сказав Ліон. — І не забереш гору. Я вже раз відпустив тебе, Мійоне. Другого разу не буде.

Мійон витер кров з лиця і посміхнувся — криво, болісно.

— Ти все ще віриш, що можеш мене врятувати, брате? Після всього? — Він відступив на крок у тінь. — Добре. Я закінчу сьогодні. Але знай: я вже не сам. У мене є ті, хто ненавидить тебе так само сильно, як і я.

Він розчинився в темряві, лишивши після себе лише відлуння сміху та запах паленого хутра.

Хайгу важко опустився на камінь. Боки здіймалися, лапи тремтіли.

— Він повернеться, — прошепотів він.

Ліон підійшов і поклав руку йому на плече. 

— Так, мій друже. Але цього разу… ми зустрінемо його разом. Як брати.