Минуло три місяці.

Осінь повільно змінила літо. Зелені схили гір укрилися золотавим листям, ранкові тумани довше затримувалися між деревами, а холодний вітер дедалі частіше нагадував про наближення зими.

Життя ніби повернулося до звичного ритму.

Принаймні так могло здатися тому, хто дивився здалеку.

Будинок Хайгу знову став наповнений звичними звуками.

У дворі дзенькали дерев'яні мечі.

— Повільніше! — невдоволено буркнув Муйон, легко відбиваючи черговий удар Ліона. — Ти знову покладаєшся лише на силу.

— А ти знову забагато говориш.

Ліон різко змінив стійку.

Дерев'яний меч просвистів біля плеча Муйона.

Той ледь устиг ухилитися.

— Оце вже краще.

Наступної миті вони одночасно кинулися вперед.

Два удари.

Ще один.

Глухий стукіт дерева луною прокотився двором.

За три місяці Ліон майже повністю відновився після Мосту Покути. Його тіло стало ще витривалішим, рухи — швидшими, а духовна сила — значно густішою.

Та дещо змінилося назавжди.

Чорна печатка біля ключиці більше не зникала.

Вона залишалася мовчазним нагадуванням про день, коли він став в'язницею для Ангоку.

— Досить!

Голос Хайгу змусив обох зупинитися.

Старий уважно дивився на Ліона.

— Як почуваєшся?

— Добре.

— Не бреши.

Ліон усміхнувся.

— Ти завжди це помічаєш?

— Завжди.

Ліон опустив погляд.

— Сьогодні він мовчить.

Хайгу кивнув.

— А вночі?

Лис відповів не одразу.

— Знову були сни.

Муйон перестав усміхатися.

— Той самий?

— Так.

Хайгу лише тяжко зітхнув.

Щоночі Ангоку приходив до Ліона уві сні.

І щоночі вони билися.

Не тілом.

Свідомістю.

І щоранку Ліон прокидався виснаженим, ніби справді провів кілька годин у смертельному двобої.

Джаан сиділа біля невеликого струмка неподалік будинку.

Її долоні були занурені у холодну воду.

Поверхня річки тихо коливалася, віддзеркалюючи пожовкле листя.

За ці три місяці вона змінилася.

Зовні майже непомітно.

Та всередині...

Вона стала сильнішою.

Кожного дня Хайгу навчав її керувати духовною енергією.

Кожного дня вона годинами медитувала.

Кожного дня вчилася відчувати темряву.

Бо лише так можна було помітити її появу раніше, ніж вона стане небезпечною.

— Знову втекла?

Джаан озирнулася.

Ліон.

Він сів поруч.

— Просто хотіла побути сама.

— Брешеш.

Вона усміхнулася.

— Уже другий за сьогодні.

— Це заразне.

Джаан тихо засміялася.

Кілька хвилин вони мовчали.

Поряд було настільки спокійно, що чутно було, як із дерев зривалося листя.

— Ти майже не спиш.

Раптом сказала вона.

Ліон промовчав.

— Думаєш, я не помічаю?

— Не хотів тебе хвилювати.

— Саме тому й мовчиш?

Він ледь кивнув.

Джаан важко видихнула.

— Ліоне...

Вона взяла його руку.

— Ти пам'ятаєш свою обіцянку?

— Яку саме?

— Що більше не нестимеш усе сам.

Ліон усміхнувся.

— Пам'ятаю.

— Тоді дозволь мені допомогти.

Він уже хотів відповісти.

Та раптом...

Чорна печатка різко запекла.

Ліон здригнувся.

Його пальці судомно стиснулися.

Перед очима на мить потемніло.

— Ліоне!

Він різко відсмикнув руку.

У голові пролунав знайомий голос.

"Ти слабшаєш..."

Ліон заплющив очі.

— Замовкни.

— Що?

Стривожено запитала Джаан.

— Нічого...

Та голос уже лунав голосніше.

"Вона помре. Як і всі, кого ти колись захочеш урятувати."

— Замовкни...

— Ліоне!

Джаан схопила його за плечі.

Його очі на кілька секунд потемніли.

Чорні жилки пробігли під шкірою шиї.

Та вже за мить усе зникло.

Ліон важко вдихнув.

— Минуло...

Джаан зблідла.

— Це був він?

— Так.

— Знову?

— Уже втретє за цей тиждень.

Дівчина мовчала.

Їй не подобалося, що це траплялося дедалі частіше.

Увечері всі четверо сиділи за вечерею.

Муйон із захопленням розповідав чергову історію про те, як мало не вполював гірського духа, хоча той, за словами Хайгу, виявився звичайною козою.

— Кажу ж тобі, у неї світилися очі!

— Бо була ніч.

— Але роги були дивні!

— Бо це коза.

Джаан тихо засміялася.

Ліон теж.

Муйон ображено схрестив руки.

— Колись ви ще вибачатиметеся.

— Перед козою?

— Перед духом!

Уперше за довгий час будинок наповнився щирим сміхом.

Навіть Хайгу ледь помітно всміхнувся.

Він дивився на них мовчки.

Наче намагався запам'ятати саме цю мить.

Бо добре знав...

Такі вечори не тривають вічно.

Пізно вночі Ліон не спав.

Він сидів на даху будинку, дивлячись на повний місяць.

Холодний вітер розвівав його сріблясте волосся.

— Я знала, що знайду тебе тут.

Джаан тихо сіла поруч.

Вона принесла дві чашки теплого трав'яного чаю.

Одну простягнула йому.

— Дякую.

Деякий час вони мовчали.

— Знову не можеш заснути?

Запитала вона.

— Не хочу.

— Це різні речі.

Ліон сумно усміхнувся.

— Якщо засну...

Він торкнувся чорної печатки.

— Він чекатиме.

Джаан мовчки дивилася на нього.

Потім обережно поклала голову йому на плече.

— Тоді не засинай сам.

— Що?

— Якщо Ангоку приходить у твої сни...

Вона підняла очі.

— То я буду будити тебе щоразу, коли ти почнеш боротися.

Ліон тихо засміявся.

— Ти справді думаєш, що це допоможе?

— Не знаю.

Вона чесно відповіла.

— Але я хочу спробувати.

Ліон довго дивився на неї.

— Джаан...

— Мм?

— Дякую.

Вона лише сильніше притиснулася до нього.

— Я ж обіцяла.

Тієї ж ночі, далеко на півночі...

Під руїнами зруйнованого храму щось здригнулося.

Каміння почало повільно осипатися.

З глибини землі вирвався густий чорний туман.

У темряві спалахнули двоє золотих очей.

Невідома постать повільно підняла голову.

— Отже...

Хрипкий голос луною прокотився підземеллям.

— Печатка все ще тримається...

На губах незнайомця з'явилася холодна усмішка.

— Цікаво...

Він повільно простягнув руку.

Чорний туман закружляв навколо його пальців.

— Ангоку...

— Ти знову програв...

У відповідь із темряви почувся ледь вловимий шепіт.

Незнайомець усміхнувся ще ширше.

— Не хвилюйся.

Його очі спалахнули золотавим світлом.

— Я допоможу тобі звільнитися.

І далеко в горах, сам того не усвідомлюючи, Ліон різко прокинувся.

Чорна печатка на його ключиці палала так сильно, що, здавалося, обпікала шкіру зсередини.

Це був перший раз за три місяці...

Коли він відчув не лише присутність Ангоку.

А й силу когось іншого.