Спочатку:
На сторінку книги
Група йшла за Ліоном та Катцумі, піднімаючись високо в гори. Їм було важко долати таку відстань, але діватися було нікуди. Рю дуже обурювався тим, що принцеса повинна йти своїми ніжками по такій височенній горі. Лис, лише закотивши очі, відповів на його обурення:
— Слухай, як там тебе звати? На моїй території немає статусів — усі рівні. А значить, ваша принцеса піднімається сама.
— Та хто ти такий, щоб так нехтувати принцесою? — запитав Рю.
Ліон різко розвернувся до хлопця, подивився своїми золотими очима й відповів:
— Ви прийшли на мою територію, просите, щоб я дав вам місце на ній, а ти ще патякаєш? Я той, хто одним поглядом перетворить тебе на попіл. Іди мовчки за мною — ми вже майже на місці.
Діставшись вершини, знеможені слуги та принцеса впали на землю, важко дихаючи. Тут підбіг Хайгу, ввічливо вклонився своєму господарю та запитав:
— Ліоне, у нас гості?
— Так. Оглянь їх — чи не померли вони. Виділи їм кімнату в храмі та нагодуй чимось, будь ласка.
— Слухаюся. А хто вони?
— Люди. Втекли від війни, бігли так, що забігли сюди.
Хайгу перевів погляд на дівчину, яка лежала вже без свідомості від виснаження.
— Чекай, Ліоне… А це випадково не принцеса з імператорської сім’ї Золотого Лотоса?
— Хайгу, мені байдуже, хто вона і ті двоє. Подивися, чи немає в них ран, та нагодуй, коли прийдуть до тями. Мені тут бездиханні тіла не потрібні.
— Зрозумів. Добре, виконаю наказ.
Ліон ще раз подивився на дівчину та пішов до храму. Катцумі тим часом уже зникла. Хайгу зітхнув, дивлячись услід своєму господарю, що зник у темному проході храму. Потім перевів погляд на знеможену групу. Джаан лежала непритомна, її обличчя було блідим, а дихання — ледь чутним. Двоє слуг сиділи на землі, важко хекаючи.
— Добре, — тихо мовив Хайгу, підходячи ближче. — Не вмирайте тут, будь ласка. Ліон не любить, коли на його вершині з’являються трупи.
Він легко підхопив принцесу на руки — вона була легкою, як пір’їнка, — і кивнув решті:
— Ідіть за мною. Храм великий, кімнат вистачить.
Рю хотів було запротестувати, але Юн штовхнула його ліктем у бік і прошепотіла
— Мовчи. Ми на їхній землі. Тут правила інші.
Всередині храму панувала приємна прохолода. Стіни були витесані з темного каменю, вкриті старовинними візерунками, що ледь-ледь світилися золотавим світлом. Повітря пахло ладаном і чимось солодкуватим, ніби квітами лотоса. Хайгу провів їх у простору кімнату з кількома ліжками, застеленими чистими ковдрами. Поклав принцесу на найм’якше, потім швидко оглянув її — кілька подряпин, зневоднення, але нічого критичного.
— Зараз принесу води та їжі, — сказав він і зник у коридорі.
Рю сів біля принцеси, стискаючи кулаки.
— Це приниження… Принцеса імператорської крові, а її несуть, як мішок. І той тип… хто він такий? Золоті очі, перетворить на попіл… Брехун, мабуть.
Юн важко зітхнула:
— Ти бачив, як він дивився? Це не брехня. Я чула легенди про Духів гір, давні істоти. Ми щасливі, що він нас не спалив на місці.
За кілька хвилин Хайгу повернувся з великим підносом: гарячий бульйон, рис, свіжі фрукти та глечик холодної води з гірського джерела. Лис поставив підніс на невеликий столик біля ліжка. Потім він знов кудись пішов і за мить повернувся, вже з мискою холодної води та рушником. Він тихо сів біля принцеси і почав обережно витирати їй обличчя вологою тканиною.
Принцеса повільно розплющила очі. Її погляд був каламутним, але коли вона побачила незнайоме місце, тіло напружилося.
— Де… де я? — прошепотіла вона слабким голосом.
— У безпеці, ваша високосте, — м’яко відповів Хайгу, вклоняючись. — Ви на вершині гори Ліона. Господар дозволив вам залишитися пам'ятаєте ?Їжте, набирайтеся сил. Тут ніхто не чіпатиме вас.
Принцеса спробувала підвестися, але Хайгу жестом зупинив її.
— Не кваптеся. Ваші супутники теж виснажені. Відпочиньте. Вранці Ліон, можливо, поговорить з вами.
Рю не втримався:
— А чому ваш «Ліон» так грубо розмовляє з нами? Ми — представники імператорської сім’ї Золотого Лотоса! Ми маємо право…
Хайгу повернувся до нього з легкою посмішкою, але в очах блиснув холодок.
— На цій горі немає імператорів. Є лише господар і гості. Якщо хочете залишитися — дотримуйтеся правил. Якщо ні — дорога вниз відкрита. Але попереджаю: без дозволу Ліона з цієї гори ніхто не спускається живим.
Повітря в кімнаті на мить стало важчим. Навіть вогники на стінах ніби потьмяніли.
Принцеса тихо торкнулася руки Рю, зупиняючи його.
— Дякую… за притулок, — сказала вона Хайгу. — Ми… ми не хочемо створювати проблем. Просто… війна забрала все. Нам більше нікуди йти.
Хайгу кивнув, і його погляд пом’якшав.
— Зрозумів. Відпочивайте.
Він вийшов, зачинивши за собою важкі двері. У коридорі на нього чекав Ліон, що стояв, схрестивши руки на грудях. Золоті очі блищали в напівтемряві.
— Ну? — коротко запитав він.
— Дівчина отямлюється. Слабка, але жива. Хлопець — занадто гарячий. Може бути проблемним.
Ліон зітхнув, проводячи рукою по стіні. Камінь під його пальцями ледь-ледь засвітився.
— Нехай залишаються поки що. Але стеж за ними. Якщо хтось спробує щось викинути… сам знаєш.
— Так, господарю.
Коли Хайгу пішов, Ліон підійшов до великого вікна, що виходило на схил гори. Далеко внизу виднілися вогні війни — маленькі, як іскри. Він примружив очі.
— Знову люди створюють проблеми самі собі.
З-за спини безшумно з’явилася Катцумі.
— Як там гості? — спитала вона.
Ліон посміхнувся кутиком рота.
— Наче дівчинка отямилась. Хайгу надав потрібну допомогу, дав їжу, воду.
— Що далі будеш з ними роботи?
— Хай поки живуть тут. Якщо будуть поводити себе чемно, то хай живуть стільки скільки потрібно.
— Ти не боїшся, що вони потім побіжать і розповідатимуть про тебе?
— Катцумі, я вже давно не секрет у цьому світі, про моє існування знають, можливо не вся Японія але достатньо. Хай розповідають, якщо хтось їм дійсно повірять.
— Як скажеш. Щож, добре, що ти їм дав надію на життя, мені час, бойові дії ще досі тривають і мені треба провести ці душі в світ духів, а то вже цілі колейка біля моїх воріт.
Катцумі пішла, а Ліон пішов до своєї кімнати розмірковувати, що ж насправді з ними робити.
