Спочатку:
На сторінку книги
Місячне світло, холодне і байдуже, просочувалося крізь шпарини у стінах храму. Ліон спав неспокійно, його дихання було уривчастим, перериваним видіннями про його поразку у свідомості Джаан. Він не почув, як відчинилися двері, не почув, як по підлозі прослизнула тінь, чиї кроки були безшумними, наче подих мерця.
Джаан стояла над ним, її обличчя, напівзалите сріблястим сяйвом, здавалося викарбуваним з криги, але коли вона нахилилася, в її очах, там, де мала бути безмежна ніжність, вирувало чорне полум’я.
— Ліоне… — її голос звучав як шелест сухого листя, але в ньому була оманлива теплота.
Лис розплющив очі й різко підхопився. Побачивши її, він полегшено видихнув, хоча тривога гострим кігтем вп’ялася в серці. Вона виглядала блідою, а на шиї все ще виблискували залишки луски, що нагадували витончене, смертоносне кольє.
— Джаан? Тобі краще? — він простягнув руку, щоб торкнутися її щоки.
Вона вхопила його за зап’ястя, хватка була залізною, нелюдською, шкіра, що торкнулася його, обпікала холодом металу.
— Мені… нарешті спокійно, — промовила вона, і в цьому звуці Лису вчулося щось неприродно викривлене.
Раптом, без попередження, вона з неймовірною швидкістю відкинула його до стіни. Удар був такої сили, що камінь затріщав. Ліон, оговтавшись, миттєво відскочив, вихоплюючи меч.
— Джаан, зупинись! Це я!
Дівчина зробила крок вперед, і світло місяця впало на її обличчя. Риси обличчя викривилися в хижій посмішці, яка не належала Джаан, її рухи стали граційними, як у кобри.
— Її тут більше немає, лисе, — прохрипіла вона голосом, що звучав як скрегіт металу по склу. — Вона — мій в’язень, а ти — мій банкет.
Джаан кинулася вперед, вона рухалася з такою швидкістю, що Ліон ледь встигав парирувати удари. Кожна її атака несла в собі руйнівну силу дракона. Ліон відступав, захищався, але жодного разу не наважився вдарити у відповідь.
— Ні! — раптом вигукнула Джаан, і на мить її очі стали людськими, сповненими розпачу. — Ліоне, благаю! Вбий мене! Випусти цей біль! Я не можу… він роздирає мене зсередини! Я не хочу тебе вбивати! Але я нічого не можу вдіяти!
Вона плакала в дивилася прямо в очі лису.
Ліон завагався, його меч опустився. Це була фатальна помилка. Ангоку знову перехопив контроль, його обличчя знову спотворилося, і Джаан завдала блискавичного удару, розірвавши шкіру на плечі Ліона. Кров, гаряча і яскрава, бризнула на підлогу.
— Бачиш? — глузував Ангоку через її вуста. — Вона жадає смерті, бо життя з тобою — це тортури. Ти надто слабкий, щоб врятувати ту, яка вже належить мені!
Біль від рани змусив Ліона здригнутися, але в його очах спалахнув інший вогонь. Він бачив, як Джаан знову намагається кліпати, як її пальці тремтять, борючись із власною волею. Дев'ятихвостий зрозумів: він не врятує її, залишивши її живою, лис може лише подарувати їй спокій. Ангоку знову заніс руку для смертельного удару, і Ліон, зібравши всю свою волю, встромив вогняний меч прямо в те місце, де ще билося серце Джаан. Час зупинився. Меч, викуваний з болю, спалахнув синім полум’ям, розчиняючи чорну магію. Джаан завмерла, її рука, що занеслася для удару, опала, луска, що вкривала її тіло, почала тріскатися і сипатися на підлогу чорним попелом. Ліон підхопив її, коли вона почала падати, очі Джаан прояснилися, вони стали звичайними — тими, які він любив понад усе у світі.
— Ліоне… — прошепотіла вона, і в її голосі не було болю, лише нескінченна втома.
— Я тут, я тут, — ридав Лис, притискаючи її до себе. Його сльози падали на її бліде обличчя. — Вибач мені… прости, що не зміг інакше…
Джаан слабко посміхнулася, її пальці торкнулися його обличчя.
— Дякую. Ти… ти подарував мені світло. Не дай цій темряві… поглинути і тебе…
Її очі повільно заплющилися, дихання згасло, наче свічка на вітрі, серце перестало битися.
Ліон закинув голову і видав крик, у якому поєдналися розпач, лють і самотність цілого світу. Це не був крик звіра — це був крик душі, що розірвалася навпіл.
Над прихистком здійнявся дикий, виючий вітер, стіни затремтіли, а в темному небі розкололася блискавка, осяявши все навколо сліпучим білим світлом. Ліон підвівся, його меч впав на підлогу, але очі Лиса більше не були людськими. Вони палали чистим, неконтрольованим вогнем, таким яскравим, що здавалося, ніби він випалює саму реальність навколо себе. Вся Японія наче відчула той біль, який переживає дух.
Катцумі почувши крик свого онука, швидко з'явилася позаду нього. Ліон відчув появу хранителька, але не обернувся до неї. Він стояв сповнений розпачу, болю і гніву, мовчки дивився на бездиханне тіло коханої яку він власноруч вбив. Катцумі тихо підійшла до нього і поклала свою руку йому на плече тихо сказавши:
— Ліоне, ти правильно зробив. Ти звільнив принцесу від мук та захистив весь світ. Через три дні я переправлю душу Джаан через річку у новий, безпечний для неї світ.
Лис різким рухом відкинув руку хранительки зі свого плеча. Нічого не відповівши, він взяв дівчину на руки і поклав обережно на своє ліжко, поцілувавши її у вуста. Обернувшись до Катцумі та трохи заспокоївшись він їй сказав:
— Ні Катцумі, вона залишиться зі мною. Її душа буде зі мною поки я існую, ти її не переправиш.
— Ліоне, не неси дурні. Ти знаєш, що людська душа не повинна бути на землі довго. Це буде порушувати баланс між світом людей і духів.
— Мені всерівно... Вона буде зі мною.
— Але Ліоне, так не повинно бути, це закон.
— Зникни Катцумі!
— Що?
— Я кажу зникни! Йди до себе! Роби свою справу, а до Джаан не смій навіть на метр підходи! Я не дозволю і тобі її забрати в мене. Мені всерівно, що станеться зі світами! — кричав лис.
— В тебе є три дні Ліоне, щоб побути з Джаан.
Катцумі зникла, а лис впавши на коліна почав знову плакати над тілом принцеси .
