Спочатку:
На сторінку книги
Через кілька століть ...
Липневе нічне повітря, насичене вологою та ароматом хвої, просочувалося крізь вікна автомобіля, приносячи із собою прохолоду після спекотного дня. Світло фар «Тойоти» розрізало густу, наче чорне чорнило, темряву Лисячого перевалу. На задньому сидінні дванадцятирічна Джаан нарешті заспокоїлася від своїх емоцій втиснувшись у м'яку оббивку крісла, її пальці ніжно гладили гладеньку поверхню паперової маски кіцуне, яку вона міцно стискала, немов найцінніший скарб у світі.
— Ти бачила, як ті ліхтарі піднімалися в небо? — запитав Кім, не відриваючи погляду від вузької стрічки дороги. Він наповнив салон тихим муркотінням двигуна та задоволеним зітханням. — Я думав, у мене перехопить подих, коли вони всі разом злетіли над озером.
Мей, що сиділа на пасажирському сидінні, повернулася до чоловіка, і в її очах відбивалися вогники приладової панелі. Вона обережно поправила волосся, в якому досі трималася гілочка сакури, витягнута з декорацій фестивалю.
— Це було справжнє диво, Кіме, — прошепотіла вона, посміхаючись власним спогадам. — Знаєш, мені здалося, що сьогодні навіть вітер пахнув інакше. Більш... магічно. Джаан, ти не втомилася?
Джаан, яка намагалася приміряти маску, лише радісно пирхнула, поправивши яскраву стрічку на плечі.
— Ні крапельки! Мамо, тату, дякую, що дозволили мені лишитися до кінця. Коли музиканти почали грати на тих величезних барабанах, у мене всередині все тремтіло! Хочу колись навчитися так само.
Кім засміявся, легкий, щирий звук його сміху наповнив кабіну затишком.
— Обов'язково, доню. Запишемо тебе на наступне літо, я обіцяю.
Раптом настрій ночі змінився. Перші краплі дощу вдарили по лобовому склу, як постріли. Секунда — і маленький дощ перетворилася на справжню стіну води, яка змила з дороги залишки спокою. Бам! Важкий удар по даху змусив машину хитнутися. Джаан здригнулася, на секунду випустивши маску.
— Ой! — вигукнула вона.
— Тихіше, сонечко, це просто гілка з дерева чи камінь зі схилу, — спокійно відгукнувся батько, хоча його пальці на кермі стиснулись сильніше. Він увімкнув двірники на максимум, і ті почали шалено бігати туди-сюди, створюючи ритмічний, заспокійливий звук. — Лисячий перевал завжди такий у дощ. Трохи вередливий, як стара людина.
Мей нахилилася ближче до чоловіка, її рука лягла на його плече.
— Головне, що ми разом, — промовила вона, і в її голосі було стільки ніжності.
— Дивись! — раптом сказала мати, майже кричачи.
Кім різко повернув голову вправо. У світлі фар, посеред вузької дороги, стояла висока, витончена фігура. На мить Джаан здалося, що це просто стовп або чиясь дивна парасоля, але обриси були занадто живими. Вона побачила довгі пальці, що піднялися вгору, наче в запрошувальному жесті.
— Кіме, обережно! — крикнула Мей.
Батько різко вивернув кермо. Світ закрутився в божевільному танці, скрегіт металу, дзвін розбитого скла, відчуття невагомості — і все поглинула чорна безодня.
Джаан прийшла до тями від того, що хтось лагідно торкнувся її щоки. Повітря було дивно спокійним, дощу не було, хоча асфальт навколо неї блищав у світлі повного місяця. Машина лежала на боці, зім’ята, немов паперовий стаканчик, але чомусь це не лякало дівчинку.
— Джаан, сонечко, час виходити, — почула вона голос мами.
Дівчинка розплющила очі, мати стояла біля розбитого вікна — така ж красива, як і годину тому, її сукня була без жодної плямки, а в волоссі досі трималася квітка сакури. Поруч, спираючись на дверцята авто, стояв батько. Він виглядав трохи втомленим, але посміхався своєю фірмовою, теплою посмішкою.
— Ой, тату, ви вже вилізли? — Джаан легко відстебнула ремінь, дивуючись, що він не заклинив. Вона відчувала себе легкою, немов пушинка. — Ми врізалися, так? Машина виглядає жахливо.
— Не зважай на машину, — сказав Кім, простягаючи до неї руки. Його долоні були теплими й надійними. — Ми просто трохи поспішили, але тепер все гаразд, ми вже майже вдома.
Джаан схопилася за руки батьків і вистрибнула з уламків автомобіля. Вона навіть не озирнулася назад на понівечений метал.
— Швидше, — додала Мей, переплітаючи свої пальці з пальцями доньки. — Поки знову злива не почалася.
— Слава богу, що ви цілі! — сказала дівчинка.
Батьки перезирнулися — у їхніх очах відбилося золотаве світло сотень невидимих ліхтарів, що спалахнули в глибині лісу. Вони зробили крок у тінь дерев, і Джаан пішла за ними, не відчуваючи ні страху, ні холоду, ні найменшої підозри, про те, як батьки без єдиної царапани після такої аварії, та і в Джаан теж їх не було.
