Спочатку:
На сторінку книги
Ранок зустрів Джаан не світлом, а липким холодом жаху. Вона здригалася на ліжку, і різко підскочила хапаючи ротом повітря, наче щойно виринула з глибини океану. Серце калатало як навіжене, а шкіру вкривав тонкий шар холодного поту.
Дівчинка завмерла, прислухаючись до тиші власної кімнати. Судорожними рухами вона обмацала себе: плечі, руки, стегна, жодного синця, жодної подряпини — ніби вчорашнього дня взагалі не існувало. Вона притиснула долоню до палаючого чола, намагаючись вхопитися за бодай якийсь спогад, але в голові стояв лише глухий гул, як у вимкненому телевізорі. Настінний годинник показував шосту ранку. До школи залишалося дві години — вічність, якої вистачить, щоб бодай трохи заспокоїтися. Вона увімкнула телевізор, сподіваючись на звичний ранковий шум, але замість нього натрапила на випуск екстрених новин.
На екрані миготіли проблискові маячки. Репортерка, чий голос здавався відсторонено-холодним, стояла на фоні знайомого схилу, камера наблизилася до понівеченої купи металу, що колись була їхнім сімейним авто. Джаан перехопило подих, вона впізнала кожну вм’ятину, кожну вибиту шибку.
«...тіл на місці події виявлено не було, — мовила жінка з екрана, — як і жодних слідів постраждалих. За офіційними даними лікарень, жодного госпіталізованого після цієї жахливої аварії не зафіксовано. Це видається неможливим, враховуючи стан транспортного засобу...»
Слова репортерки падали в свідомість Джаан важким камінням. «Тіл немає... Нікого не госпіталізували...» — ця фраза крутилася в голові, як зламана платівка, вона вчепилася пальцями в край ковдри дуже сильно, що аж самій стало неприємно. Якщо машина була тут, то де ж батьки? І як вона, опинилася вдома без єдиної подряпини? Дівчина знову заплющила очі, намагаючись крізь ватний туман розгледіти вчорашню ніч. У пам'яті спалахували лише уривки: крики, темрява і... рудий чоловік. Його обличчя здавалося дивно знайомим, ніби вирваним з дитячого сну, що переслідував її роками.
Збори до школи пройшли як у маренні, Джаан діяла автоматично, наче механічна лялька. Повернувшись додому після уроків, вона вперше по-справжньому відчула порожнечу в будинку. Батьків не було, не було ні вечері на плиті, ні звичного шуму їхніх голосів. І тут її ніби вдарило струмом, дівчина кинулася до ноутбука.
З кожним запитом в пошуковику, світ ставав все менш реальним. «Лисячий перевал», «викрадення тіл», «істоти з вогняними очима». Статті про легенди перепліталися з розмитими фотографіями справжніх кримінальних хронік дворічної давнини.
— Джаан, що ти робиш? — прошепотіла вона сама до себе, вдивляючись у власне бліде відображення на моніторі. — Тобі лише дванадцять. Ти просто дитина, яка хоче знайти своїх батьків, але чому... чому я залишилася неушкодженою?
Вона закрила кришку ноутбука. Рішучість, що межувала з відчаєм, вигнала її з дому, Джаан накинула кофту і попрямувала туди, де ще вранці стояв евакуатор. Коли дівчинка дісталася місця, машину саме чіпляли тросами. Вона стояла на узбіччі, вдивляючись у порожнє сидіння водія, тіла зникли, але хто тоді врятував її?
Раптом позаду почулися кроки. Хрускіт гравію обірвався різко, наче хтось перестав дихати. Джаан повільно обернулася.
Це був він. Той самий рудий чоловік. У його очах, що виблискували дивним, майже тваринним світлом, читалася така глибока втома і такий знайомий, нестерпний смуток, який Джаан бачила в дзеркалі — погляд, у якому відбивалися століття. Чоловік подивився на евакуатор, що повільно рушав з місця, а потім перевів погляд на дівчинку. Її очі були такі ж самі як 600 років тому. Його голос був тихим, та спокійним:
— Тіла твоїх батьків забрали темні лисиці. Того вечора від чого я тебе врятував — були вони у образі твоїх маси і тата. Твоя родина... вони, швидше за все, живі, але де їх шукати — я не знаю.
Джаан зробила крок уперед, готова поставити тисячу питань, але чоловік підняв руку, зупиняючи її.
— Будь обережна. Такі істоти живуть серед нас, вони ховаються в тінях і в нашому власному забутті. Не потрапляй більше в їхні пастки. Я врятував тебе лише один раз, і другого шансу у тебе не буде.
Він не пішов, він просто розчинився, наче його ніколи й не існувало — лише запах хвої та димний присмак повітря нагадували про його присутність. Джаан залишилася стояти на Лисячому перевалі, дивлячись у слід евакуатору, що безповоротно зникав за поворотом. Сонце сідало, фарбуючи небо в колір його вогняних очей, а питань ставало все більше, і відповіді на них, здавалося, були заховані десь у часі, до якого їй ще належало доторкнутися.
