Спочатку:
На сторінку книги
Тиждень за тижнем Ліон перетворювався на вітер. Він більше не жив у храмі — храм став для нього занадто тісним, занадто заповненим спогадами, що ятрили рани. Його друзі — Хайгу, Рю та Юн — слідували за ним на відстані, не наважуючись зупиняти його божевілля, бо бачили: цей пошук став єдиним, що не давало йому згаснути остаточно.
Ліон став гостем тисячі доріг, він проходив через села, де цвітіння сакури здавалося йому глузуванням, через рибальські містечка, де запах солі нагадував йому річку Ханзо. Його врода дев’ятихвостого, колись велична, тепер виглядала змарнілою, очі, що колись світилися золотом, тепер були тьмяними, як вугілля в остиглому вогнищі, але вони безперервно сканували натовп, вишукуючи єдиний, назавжди втрачений силует.
— Джаан, — шепотів він, коли вітер приносив аромат жасмину, такий самий, як той, що завжди огортав її волосся.
Він почав збирати людей, лис входив у села з вимогою, яка звучала як наказ божества:
— Приведіть мені всіх дівчат, чиї очі наповнені коханням, чия хода нагадує потік води. Якщо у вашому селі є та, чиє серце видається мені схожим на її — негайно ведіть її до мене.
Сільські голови, налякані його присутністю та прихованою за втомою силою, корилися. Ліон сидів на майдані, наче суддя, і перед ним проходили десятки дівчат. Ліон дивився на кожну з них, і щоразу, коли він бачив у їхніх очах страх, збентеження чи просто чужу, невідому йому іскру, всередині нього щось обривалося.
Він біг на будь-який натяк. Варто було йому почути в корчмі чи на ринку, як хтось гукає «Джаан» чи навіть схоже за звучанням «Джейна», «Джанні», — він кидався на звук, немов дикий звір. Ліон пробивався крізь натовп, хапав незнайомок за плечі, повертав їх до себе, і в ці секунди його серце зупинялося в очікуванні дива.
Але щоразу це було лише розчарування. Це була не вона. Ніс був занадто гострим, губи — іншої форми, посмішка — надто простою.
— Ні… — хрипів він, відпускаючи тремтячу дівчину. — Це не вона. Чому це знову не вона?
Його розпач поступово переплавлявся в отруйний гнів. Він зненавидів ці назви, йому здавалося, що кожна дівчина, яка має схоже ім’я, краде частинку Джаан, оскверняє її пам’ять своєю буденністю.
Одного вечора, у далекому гірському селищі, куди він прийшов, знесилений і вкритий дорожнім пилом, він почув, як мати кличе свою доньку.
— Джаан! Іди сюди, вечеря готова!
Ліон завмер. Здавалося, повітря навколо нього спалахнуло. Він підскочив до будинку, виламав хвіртку і побачив дівчинку, що злякано притиснулася до матері. Це була дитина, чиє ім’я стало для нього святим і водночас проклятим.
Лис відчув, як у грудях закипає пекельна лава.
— Це ім’я… — його голос прозвучав як гуркіт грому, від якого здригнулися стіни хатини. — Це ім’я належить лише їй! Як ви смієте оскверняти його?!
Він виплеснув свою ауру — хвилю золотого полум’я, що не палила, але тиснула на свідомість, як вага всієї гори. Люди падали на коліна, закриваючи голови руками.
— Заборонити! — закричав він, і цей крик був сповнений такого болю, що навіть вітер у верхівках сосен стих. — Я забороняю називати будь-кого так! Якщо я почую це ім’я знову — це селище поглине тиша, яку не порушить навіть цвіркун! Я випалю це ім’я з ваших вуст, щоб воно належало тільки моїй Джаан!
Дев'ятихвостий вилетів із села, не озираючись, Рю, що стояв неподалік, стиснув кулаки, спостерігаючи, як його друг перетворюється на тирана власного болю.
— Він втрачає себе, — тихо сказав Хайгу, підходячи до Рю. — Він намагається зробити світ таким же порожнім, як його власна душа, щоб ніщо не нагадувало йому про те, що Джаан більше немає поруч.
Ліон більше не просив приводити дівчат. Тепер він приходив у села як привид, прислухаючись до кожного шепоту, кожної розмови. Якщо він чув щось, бодай віддалено схоже на її ім’я, лис змушував людей мовчати, він став катом власної пам’яті.
Але кожна ніч була катуванням. Коли він засинав, забившись у глибоку печеру чи ховаючись під густими кронами дерев, йому снилася річка. У снах вона знову кликала його, але щоразу, коли він простягав руку, щоб торкнутися її, вона розсипалася на тисячі золотих піщинок, які зникали у воді Ханзо.
Ліон прокидався від власного крик, він був дев’ятихвостим, перед яким схилялися ліси, але тепер він не міг змусити схилитися навіть власну пам’ять. Він шукав Джаан по всій Японії, але чим більше шукав, тим далі відходив від самої суті свого пошуку. Ліон шукав її в чужих обличчях, не розуміючи, що справжня Джаан назавжди вкарбувалася не в географію цього світу, а в структуру його власного буття.
Одного разу, зупинившись біля підніжжя священної гори, він глянув на свої руки. Вони були вкриті шрамами від гілок, від скель, від власної нестриманості. Він підняв погляд на небо, де зорі байдуже спостерігали за його агонією.
— Де ти, Джаан? — прошепотів лис так тихо, що навіть вітер не почув. — Я випалив усе навколо, я заборонив світові говорити про тебе, щоб я міг чути лише твій голос у своїй голові. Але чому ти мовчиш? Чому ти не відгукуєшся?
Дев'ятихвостий знову впав у багнюку, притиснувши долоні до обличчя. Десь далеко знову співала Юн, її сямісен звучав тужливо, але тепер ця музика не викликала в Ліона нічого, крім гніву. Він схопив камінь і кинув його в темряву лісу, сподіваючись, що влучить у саму долю, яка забрала її в нього.
Його пошук став безглуздим бігом по колу. Він боявся, що одного дня знайде її — і виявиться, що це лише чергова ілюзія, ще один уламок його розбитого серця, але він продовжував йти, бо якщо він зупиниться — це означатиме, що він остаточно здався темряві. А поки він біжить, поки він змушує світ мовчати її ім’ям — він ще живий. Лис ще пам’ятає і цей біль — єдине, що в нього залишилося від неї.
Ліон звівся на ноги, знову відчуваючи, як у грудях, там, де мала бути золота намистина, пульсує холодне, майже нестерпне світло. Він знову вирушив у дорогу, в бік далеких туманних долин, де, за чутками, живуть духи води. Лис йшов, не помічаючи, що за кожним його кроком стежать три пари очей — Хайгу, Рю та Юн продовжували нести свій хрест, сподіваючись, що одного разу, коли гнів вичерпається, Ліон нарешті зможе побачити не порожнечу, а шлях до справжнього повернення.
