Спочатку:
На сторінку книги
Джаан разом із батьками нарешті дісталася дому. Після фестивалю ліхтарів та аварії яку здавалося пам'ятала лише дівчинка, вони повечеряли майже в мовчанні й одразу пішли відпочивати. Наступний ранок зустрів дівчинку сліпучим сонячним промінням, що зухвало пробивалося крізь шпарину між важкими портьєрами. Джаан ліниво потягнулася, відчуваючи дивну важкість у тілі, зіскочила з ліжка і попрямувала до ванної.
Поки вона механічно чистила зуби, з кухні долинув знайомий, лагідний голос матері:
— Джаан, сонечко, ти вже прокинулася? Спускайся, сніданок на столі, все вже готове.
Дівчинка виплюнула пасту і гукнула у відповідь:
— Вже йду!
Закінчивши ранкові справи, вона спустилася сходами. На кухні панував затишок: на столі парував сніданок, поруч стояла її улюблена чашка з чаєм. Батько, сидячи навпроти, тепло посміхнувся:
— Виспалася, люба?
— Так, тату, — коротко відповіла вона, сідаючи на своє місце.
— Чудово. Як щодо того, щоб сьогодні піти на фестиваль ліхтарів?
Джаан завмерла, а виделка в її руці ледь чутно брязнула об порцеляну. Фестиваль ліхтарів… він же буває лише раз на рік.
— Тату… ми ж були там учора. Невже ти забув?
Батько розсміявся — щиро, по-доброму, але в цьому сміху дівчинці вчулося щось неприродне.
— Ой, і справді, голова зовсім не варить! Вилетіло з пам’яті.
Джаан відчула, як по спині пробіг холодний піт. В її пам’яті спливли уривки: жахливий скрегіт металу, темрява, понівечена машина… Вони ж потрапили в аварію, автомобіль був розбитий ущент, але на них трьох — ані подряпини. Як це можливо? Відкинувши моторошні думки як нісенітницю, вона вирішила змінити тему:
— Може, залишимося вдома? Подивимося фільм і замовимо піцу?
— Чудова ідея! — очі батька блиснули. — Вже біжу замовляти.
День минав дивно. Джаан ловила себе на тому, що постійно спостерігає за батьками. Вони наче були тими самими людьми, але в кожному їхньому русі відчувалася якась вимушеність. Коли ввечері приїхала кур’єрська доставка і Джаан радісно взяла піццу, попрямувала до кімнати вся сім'я всілася перед телевізором, дівчинкк знову відчула тривогу. Мати підвелася, щоб налити води, і Джаан помітила її дивну, ледь помітну розбалансовану ходу, і вона вирішила піти за нею.
— Мамо, — промовила Джаан, зупинившись у дверях кухні, — а в нас є арахісова паста? Я б хотіла з печивом.
Мати зупинилася біля холодильника, на мить завмерла, наче згадуючи алгоритм дій, а потім почала повільно перебирати полиці.
— Зараз подивлюся, люба… — вона обернулася, і її обличчя осяяла скляна посмішка. — Вибач, пасти немає. Хочеш, я зараз збігаю до магазину і куплю?
Джаан відступила назад, її серце калатало, як навіжене. Вона сягнула рукою до столу, намацала кухонний ніж і різко виставила його перед собою.
— Хто ти така?
— Джаан, про що ти? — голос жінки залишався крижано-спокійним. — Я твоя мама. Опусти ніж, будь ласка, ти мене лякаєш.
— Ні! — вигукнула дівчинка, і сльози бризнули з її очей. — Ти не моя мама! Моя мама знає, що в мене алергія на арахіс! Де вона?!
З вітальні почувся голос батька:
— Мей, що там у вас? Джаан, не вередуй, іди сюди!
Але «Мей» більше не посміхалася. Її обличчя викривилося, а очі спалахнули неприродним, яскраво-жовтим світлом. Вона кинулася на дівчинку, Джаан, наче в гарячці, вдарила ножем жінку і кинулася навтьоки. Зачинившись у своїй кімнаті, вона чула, як за дверима крокують «батьки» — важко, агресивно, вони стукали у двері вимагаючи відчинити.
Дівчинка забилася в куток, затуляючи вуха. Раптом за дверима почувся гуркіт, крики, а потім — мертва тиша. Двері відчинилися, і на порозі постав високий рудий чоловік із палаючими вогняними очима. Він підійшов до Джаан, опустився навколішки і спрямував на неї долоні, з яких виходило золоте сяйво, але нічого не сталося.
Він зітхнув, виглядаючи розчарованим, і грубо схопив дівчинку за підборіддя:
— Ти не вона. Знову помилка. Схожа, але не та… — він вдивлявся в неї з якоюсь дикою тугою. — Ти забудеш усе. Ти забудеш моє обличчя, ці події і цей жах. Завтра ти прокинешся і підеш на місце аварії. Там буде лише ваше розбите авто. Твої батьки… вони вже давно мертві.
Джаан відчула, як свідомість затуманюється. Останнє, що вона пам'ятала — це теплий дотик до чола і силует чоловіка, який легко, наче тінь, вистрибнув у відчинене вікно, розчиняючись у нічній темряві.
