Спочатку:
На сторінку книги
Світло проникало крізь вузькі вікна храму золотавими смугами. Джаан прокинулася від тихого шелесту — ніби хтось проводив долонею по стародавньому каменю. Тіло вже не було важким, як учора. Сили повернулися, хоча в скронях ще пульсувала слабкість.
Вона сіла на ліжку. Рю і Юн спали поруч на сусідніх лежанках — Рю навіть уві сні хмурив брови. Принцеса тихенько встала, накинула на плечі тонку ковдру, яку хтось залишив напередодні, і вийшла в коридор.
Храм удень здавався ще величнішим. Стіни дихали м’яким золотим сяйвом, візерунки на них повільно рухалися, ніби живі. Повітря пахло лотосом і свіжим снігом.
— Вже на ногах? — почувся спокійний голос.
Хайгу стояв трохи далі, тримаючи в руках кошик зі свіжими фруктами. Він усміхнувся м’яко, без учорашньої холодної обережності.
— Господар сказав, що ви можете вільно ходити по храму. Але не заходьте за червоні ворота в західному крилі. Там… не для гостей.
— Дякую, — тихо відповіла Джаан. — Я хотіла… подивитися.
Хайгу кивнув і повів її зовнішнім коридором. Вони вийшли на широку терасу, з якої відкривався вид на безкрайні гори. Унизу, дуже далеко, ще курилися димки — сліди війни.
— Красиво, правда? — промовив лис. — Тут час тече інакше.
За кілька хвилин до них приєднався Ліон. Він з’явився безшумно, як завжди. Сьогодні його золоті очі здавалися спокійнішими, хоча холод у погляді нікуди не зник.
— Хайгу, залиши нас.
Лис уклонився і пішов. Ліон підійшов до краю тераси, сперся руками об кам’яні перила.
— Говори, принцесо Золотого Лотоса. Чому ви забігли аж сюди? І чому я маю дозволити вам залишитися?
Джаан стиснула ковдру на грудях. Голос її тремтів, але вона говорила чітко:
— Війна… почалася раптово. Клан Чорного Дракона зрадив імператора. Я досі не знаю що з моїми батьками . Я хочу додому, але не можу повернутися. Я втекла з своїми слугами. Ми бігли, не знаючи куди.
Ліон мовчав довго. Вітер розвівав його руде волосся.
— На моїй землі немає імператорів і принцес. Тут ви просто люди, які просять притулку. Умови такі: ви не спускаєтеся вниз без мого дозволу. Не чіпаєте нічого в храмі без дозволу. І ваш гарячий хлопець Рю тримає язика за зубами, інакше я сам йому його вкорочу.
Джаан опустила голову.
— Я розумію. Ми приймаємо ваші умови.
Ліон повернувся до неї. Золоті очі на мить потеплішали.
— Ти не схожа на тих принцес, яких я бачив раніше. Вони зазвичай плачуть або намагаються торгуватися. Ти… просто просиш.
— Бо в мене більше нічого не залишилося, — тихо відповіла вона.
Ліон відвів погляд.
— Їжте. Відпочивайте. Ввечері я вирішуватиму, що з вами робити далі.
Він зник у золотавому спалаху, залишивши принцесу наодинці з горами.
Вечеря у храмі минула у напрузі. Хайгу приніс їжу — паровий рис, тушковані овочі та гірський чай. Рю майже не торкався їжі. Він тільки дивився, як Хайгу знову підійшов до принцеси і допоміг їй тримати важку чашку, бо руки в неї ще тремтіли.
— Досить, — раптом різко сказав Рю і встав. — Принцеса імператорської крові не потребує допомоги від… від якогось лиса-служки!
Хайгу повільно випрямився. Усмішка не сходила з його обличчя, але очі стали холодними, як крига.
— Рю, — тихо попередила Юн.
Але хлопець уже не чув.
— Ви несете нашу принцесу, як мішок, розмовляєте з нами, як з жебраками! Де повага?! Ми представники Золотого Лотоса!
У коридорі почувся важкий крок. Ліон з’явився в дверях. Золоті очі горіли.
— Проблеми? — запитав він тихо, але кожне слово відлунювало в стінах.
Рю розвернувся до нього, стискаючи кулаки.
— Так! Ви грубіяните принцесі! Ви не маєте права…
Ліон підняв руку. Один єдиний жест.
Повітря в кімнаті стало густе, ніби розпечене. Золоте полум’я спалахнуло в очах духа, і Рю відлетів назад, ударившись спиною об стіну. Він не впав — його притиснуло до каменю невидимою силою. Хлопець хапав ротом повітря, але не міг крикнути.
— Я попереджав, — спокійно сказав Ліон. — На цій горі я бог. Не ти. Не твоя принцеса. Я.
Джаан різко встала.
— Будь ласка! — голос її дзвенів. — Він просто хвилюється за мене! Не вбивайте його!
Ліон повільно опустив руку. Рю впав на коліна, кашляючи і хапаючись за горло.
— Наступного разу, — холодно промовив Ліон, — я не зупинюся. Запам’ятай це, хлопче.
Він повернувся до Джаан. Тепер у його очах не було злості — лише втома.
— Якщо хочеш, щоб він залишився живим, навчи його мовчати. Я не потерплю бунту в своєму домі.
Принцеса вклонилася низько, майже до підлоги.
— Я навчу. Дякую… що пощадили.
Ліон мовчки вийшов. Хайгу зітхнув, допомагаючи Рю підвестися.
— Ти щасливчик, — тихо сказав лис. — Господар рідко залишає комусь другий шанс.
Рю мовчав. Уперше за весь час у його очах не було обурення — лише страх.
Юн підійшла до Джаан і обійняла її за плечі.
— Ваша високосте… ми справді в іншому світі.
Джаан дивилася у вікно, туди, де за горами все ще палала війна.
— Так, — прошепотіла вона. — І нам доведеться навчитися в ньому виживати.
Ніч опустився на гору швидко, ніби темна завіса. У храмі запалилися золотаві вогники на стінах — не свічки, а саме камінь дихав м’яким світлом. Джаан сиділа на терасі, загорнувшись у теплу ковдру. Рю та Юн залишилися в кімнаті — Рю досі відходив від пережитого, його горло було червоне від невидимої сили Ліона.
Принцеса дивилася вниз. Вогні війни здавалися тепер ближчими. Дим піднімався тонкими стовпчиками, ніби пальці, що хапають небо.
— Ти все ще думаєш про втечу? — почувся низький голос за спиною.
Джаан здригнулася. Ліон стояв у тіні арки, схрестивши руки. Золоті очі світилися слабше, ніж удень, — майже як розтоплене золото в темряві.
— Ні, — чесно відповіла вона. — Я думаю про батьків. Чи живі вони? Чи можливо їх вбили? Про моїх людей. Про те, що я нічого не можу зробити.
Ліон підійшов ближче і сів на кам’яний виступ поруч. Від нього пахло димом, сосною і чимось стародавнім, ніби сам час.
— Багато хто сидів тут і говорив те саме. «Я нічого не можу». А потім спускалися і гинули. Або поверталися з порожніми руками.
Джаан повернулася до нього. Її темні очі були втомлені, але в них горіла тиха рішучість.
— Тоді скажи мені, Ліоне. Чому ти дозволяеш нам залишатися? Ти ж дух гори. Ти можеш просто здути нас, як пил.
Ліон усміхнувся кутиком рота — рідкісна, майже сумна усмішка.
— Бо ти не просиш влади. Не просиш повернути трон. Ти просто просиш… жити. Це рідкість серед вашого роду.
Він простягнув руку. На його долоні спалахнув маленький золотий вогник. Воно повільно піднялося і торкнулося чола Джаан. Тепло розлилося по тілу, загоюючи останні сліди виснаження.
— Це не допоможе виграти війну, — тихо сказав він. — Але ти більше не падатимеш від слабкості.
Джаан торкнулася чола пальцями. Сльоза скотилася по щоці.
— Дякую…
— Не дякуй. Я ще не вирішив, що з вами робити.
У цей момент з коридору вибіг Хайгу. Його зазвичай спокійне обличчя було стурбоване.
— Ліоне. Катцумі повернулася. І вона не одна.
Ліон підвівся одним плавним рухом. Його очі знову стали холодними.
— Приведи їх сюди.
За кілька хвилин на терасі з’явилася Катцумі. За її плечима маячіли дві напівпрозорі постаті — душі. Одна з них була в розірваному імператорському одязі. Друга — молода жінка.
— Вони з нижніх сіл, — тихо сказала Катцумі. — Чорний Дракон спалив усе. Ці двоє… вони шукали принцесу. Хотіли попередити.
Душа в імператорському одязі підняла погляд на Джаан і прошепотіла слабким, як вітер, голосом:
— Ваша високосте… Клан Чорного Дракона знає, що ви втекли в гори. Ваші батьки живі, але шанців в них за мало. Золота маска послала армію за вами, і вони йдуть сюди.
Джаан відчула, як земля йде з-під ніг. Вона зробила крок уперед, але Ліон зупинив її рукою.
— Досить, — холодно сказав він душам. — Катцумі, проведи їх далі. Вони заслуговують спокій.
Коли душі зникли в золотавому світлі, Ліон повернувся до принцеси.
— Тепер ти розумієш? Що вам спускатися не можна. Я заборонив вам це робити, не через те, що я злий, а через те, що я знав про це.
Джаан стиснула кулаки.
— Тоді… відпусти нас. Ми не можемо принести біду на твою гору. Ми підемо як надалі від гори.
Ліон довго мовчав. Вітер свистів між каменями.
— Ні, — нарешті сказав він. — Ви залишитесь. Але тепер гра йде за іншими правилами. Завтра вранці я почну навчати тебе, принцесо.
— Навчати? Чого?
— Як виживати в світі, де боги і люди більше не розділені.
Хайгу, що стояв осторонь, тихо усміхнувся. Катцумі тільки закотила очі.
— Ох, Ліоне… Ти знову встряв у людські справи.
Ліон не відповів. Він дивився на Джаан — маленьку, виснажену дівчину, яка щойно втратила все. І в його золотих очах вперше за багато століть з’явилася іскра чогось, що було дуже схоже на цікавість.
