Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у палаці імператорської сім’ї Золотого Лотоса почався з метушні відбудови. Пошкоджені стіни укріплювали, слуги й воїни безупинно носили каміння та деревину, а в повітрі ще стояв запах диму після нещодавньої битви.
Айла перебувала у тяжкому стані, проте лікарі запевняли — її життя поки поза небезпекою. Після наданої допомоги на полі бою імператрицю перевезли до безпечних покоїв, де за нею постійно наглядали цілителі. Чхве не відходив від дружини ні на крок. Він сидів поруч із її ложем, мовчазний і виснажений, не зводячи погляду з її блідого обличчя.
У двері тихо постукали.
— Ваше імператорство, — промовив один із охоронців, увійшовши до кімнати й уклонившись. — Джаан перебуває на Лисячій Горі. Ми говорили з її слугами — з принцесою все гаразд, вона у безпеці. Чи маємо ми наказ повернути її до палацу?
Чхве тяжко видихнув. Кілька хвилин він мовчав, ніби слова давалися йому важче за будь-який бій.
— Ні, — нарешті сказав він тихим, але твердим голосом. — Нехай залишається там. Якщо про неї дбають — вона у безпеці. Війна із Золотою Маскою не закінчилася. Ми відстояли територію, але він повернеться знову.
Охоронці мовчки слухали.
— Тому я змушений відпустити Джаан, — продовжив імператор. — Я позбавлю її статусу принцеси заради її ж безпеки. Коли ми оговтаємося від цього, я офіційно оголошу про це і назавжди забороню їй з’являтися на території палацу.
Один із вартових нерішуче підвів погляд.
— Але, ваше імператорство… хіба це не надто жорстоко? Палац — її дім.
— Жорстоко, — погодився Чхве, не відводячи очей від Айли. — Але я не можу дозволити собі втратити ще й доньку. Мені достатньо бачити Айлу в такому стані й не знати, чи вона прокинеться. Джаан повинна жити звичайним життям. Без імператорських обов’язків. Без цього тягаря.
Охоронці низько вклонилися й тихо залишили кімнату, зачинивши за собою двері.
Тим часом Джаан разом зі слугами снідала на кухні храму.
Ліон, як і завжди, сидів високо на вершині гори, вдивляючись у далекі обрії, а неподалік Хайгу тренувався, відточуючи удари. Його рухи були чіткими, стриманими й сильними.
Джаан мовчки тримала чашку теплого чаю обома руками. Її думки не давали спокою: що відбувається у палаці? Як почувається мати? Чи завершився бій?
Навіть слуги сьогодні говорили тихіше, ніби відчуваючи тривогу своєї господині.
— Джаан, — обережно промовила Юн, ставлячи перед нею тарілку з рисом. — Ви майже нічого не їли від учора. Вам потрібно підтримувати сили.
— Я їм, — тихо відповіла дівчина й змусила себе взяти ще кілька ложок.
Знадвору долинав свист вітру та рівномірний звук ударів — Хайгу продовжував тренування. Цей ритм дивним чином заспокоював її, нагадуючи серцебиття когось сильного й надійного поруч.
Нарешті Джаан поставила чашку на стіл і підвелася.
— Я хочу вийти.
Слуги переглянулися, але нічого не сказали. Лише Юн мовчки подала їй теплу накидку — ранкове повітря в горах усе ще залишалося холодним.
Джаан накинула тканину на плечі й вийшла з храму.
Хайгу помітив її одразу. Він завершив серію ударів, повільно видихнув і тільки тоді обернувся.
— Рано прокинулася.
— Пізно заснула, — тихо відповіла вона, зупинившись за кілька кроків від нього.
Вона дивилася на нього уважно. Навіть після тренування в його поставі відчувалася настороженість людини, яка ніколи повністю не розслабляється.
— Ти щось відчуваєш? — несміливо запитала Джаан. — Там… у палаці. Ти не знаєш, чи…
Вона не договорила.
Хайгу помовчав.
— Ліон бачить більше за мене, — відповів він. — У нього гостріший погляд на такі речі.
Джаан підняла очі до вершини. Темний силует Ліона нерухомо виднівся на тлі світлого неба. У цій нерухомості було щось водночас заспокійливе й тривожне.
Вона мовчки рушила стежкою вгору.
Каміння під ногами було вологим від роси. Коли Джаан дісталася вершини, Ліон навіть не озирнувся — лише трохи посунувся, звільняючи їй місце поруч.
Вона сіла поряд.
Перед ними простягався безмежний краєвид: гори, ліси, ранковий туман між схилами, а десь далеко-далеко — ледь помітна лінія горизонту, за якою стояв палац.
— Ти щось бачиш? — пошепки запитала Джаан.
— Бачу, як люди відбудовують палац, — спокійно відповів Ліон. — Це означає, що бій завершився. Але чи надовго — невідомо.
Джаан сильніше стиснула накидку на грудях.
Вони ще довго сиділи мовчки, дивлячись у далечінь — туди, де серед руїн і попелу її батько саме приймав рішення, про яке вона ще не знала.
Сонце підіймалося все вище, розганяючи туман між горами.
— Ліон, — тихо озвалася вона.
— Мм?
— Як думаєш… вони пришлють за мною?
Ліон відповів не одразу.
— Можливо, вони вже вирішують це зараз.
Джаан опустила погляд на свої руки.
— Я не хочу повертатися туди, де небезпечно. Але й не хочу залишатися в невідомості.
— Це різні речі, — спокійно мовив Ліон. — Знати — не означає бути там.
Вона подивилася на нього збоку. Ліон завжди говорив мало, але кожне його слово звучало влучно. Саме це вона й цінувала в ньому найбільше, хоча ніколи не зізнавалася вголос.
Унизу, біля стіни храму, Хайгу сів на камінь і витер рушником обличчя. Юн принесла йому воду.
— Вона часто отак іде до нього? — тихо запитала служниця.
— До Ліона? — уточнив Хайгу.
— Так.
Він коротко кивнув.
— Так. Схоже, вашій принцесі вдалося з ним подружитися. Це рідкість. Ліон не любить людей і зазвичай не дозволяє нікому просто сидіти поруч із ним.
Служниця лише кивнула й відійшла.
Хайгу підняв погляд угору. На тлі неба чітко виднілися два силуети — маленька постать Джаан і нерухомий Ліон поруч із нею.
Після обіду Рю покликав Джаан усередину храму — прибув гонець із палацу.
Дівчина мовчки розгорнула листа.
«Люба доню.
Твоя мама після бою із Золотою Маскою втратила багато крові. Зараз вона перебуває під наглядом лікарів. Її стан важкий, але стабільний. Я не знаю, чи прокинеться вона.
Тому прошу тебе — не повертайся додому. Тут небезпечно. Я не хочу втратити ще й тебе.
Я позбавляю тебе статусу принцеси й звільняю від усіх обов’язків.
Живи простим життям. І нехай люди, які зараз піклуються про тебе, продовжують це робити».
Джаан перечитала лист двічі.
Потім повільно згорнула папір і міцно стиснула його в руці.
Очі наповнилися сльозами.
Вона не знала, що робити. Серце рвалося назад — до матері, до палацу. Але водночас вона розуміла: повернення може коштувати їм життя.
Рю підійшов ближче й мовчки обійняв її за плечі.
Він не наважився запитати, що саме було написано в листі.
Усі й без того зрозуміли: сталося щось непоправне.
