Раді Вас бачити!

Туман у Долині Тіней почав повільно розсіюватися. Після загибелі шаманки моторошний шепіт, що ще недавно лунав між деревами, майже зник, лише холодний вітер хитав верхівки старезних сосен, а десь удалині чулося тихе потріскування сухих гілок. Ліон ішов попереду, уважно вдивляючись у хащу, його обличчя залишалося спокійним, але Джаан помічала, що ця холодна незворушність була лише маскою. Він мовчав відтоді, як вони залишили колодязь.

Перев'язана долоня боліла, але поруч із дев'ятихвостим дівчина почувалася спокійніше.

— Ми вже близько? — тихо запитала вона.

Ліон кивнув.

— Якщо Муйон не вирішив піти шукати нас в іншому напрямку, то так.

— Ти можеш відчути його?

— Так. Дуже слабко. Він приховує свою ауру.

— Навіщо?

— Щоб духи не знайшли його першими.

Вони мовчки пройшли ще кількасот метрів. Дерева ставали дедалі рідшими, а повітря — легшим, здавалося, ніби найнебезпечніша частина долини вже залишилася позаду.

Ліон раптом зупинився.

— Муйоне!

Його голос пролунав далеко між деревами. Відповіді не було, минуло кілька хвилин. Джаан уже подумала, що вони помилилися дорогою, коли десь праворуч почувся знайомий голос.

— Не кричи так... Я ще не оглух.

Дівчина полегшено усміхнулася. Із-за дерев вийшов Муйон. Його одяг був подертий у кількох місцях, волосся розтріпане, а на щоці виднівся свіжий поріз. Проте найбільше вражали його очі, вони виглядали втомленими.

— Нарешті, — видихнув він. — Я вже думав, що доведеться самому вас рятувати.

— Судячи з твого вигляду, це було б цікаве видовище, — спокійно відповів Ліон.

— Дуже смішно.

Джаан швидко підійшла до нього.

— Ти не поранений?

Муйон скептично оглянув себе.

— Якщо не рахувати того, що мене мало не розірвала сотня примар, то все чудово.

— Сотня?

— Приблизно.

Ліон схрестив руки.

— Розповідай.

Напівкровка важко зітхнув.

— Після того як ти побіг за Джаан, духи зрозуміли, що залишився лише я. Спочатку вони нападали по одному, а потім десятками.

Він сів на повалений стовбур дерева.

— Зброя допомагала лише ненадовго. Одного знищуєш — з'являються троє нових.

Джаан уважно слухала.

— І що ти зробив?

— Те, що роблю найкраще.

— Бився?

— Тікав.

Ліон ледь усміхнувся.

— Розумне рішення.

— Не звикай. Другого разу не повторю.

Він потер шию.

— Але найгіршими були навіть не вони.

— А що? — запитала Джаан.

Муйон надовго замовк.

— Голоси.

Його посмішка зникла.

— Вони говорили голосами тих, кого я колись убив.

Запала тиша.

— Я чув матір... — він опустив голову. — Чув людей із села... навіть тих, чиїх облич уже давно не пам'ятаю. Вони звинувачували мене.

Джаан мовчки дивилася на нього.

— Казали, що я чудовисько. Що напівкровки не повинні народжуватися. — він нервово засміявс — Кумедно... навіть після смерті люди не змінюються.

Ліон поклав руку йому на плече.

— Це були не вони.

— Знаю.

— Долина показує страхи.

— Знаю.

— Але все одно боляче?

Муйон мовчки кивнув, а Джаан обережно усміхнулася.

— Головне, що ми всі живі.

— Так...

Напівкровка подивився на перев'язану руку дівчини.

— Це шаманка?

— Так.

Його погляд одразу став холодним.

— Шкода, що я не встиг її зустріти.

Ліон нічого не відповів. Муйон уважно подивився на нього.

— Судячи з твого обличчя...

Він усміхнувся.

— Не кажи... ти її вбив?

Запала мовчанка, Ліон мовчки кивнув.

Посмішка Муйона одразу зникла.

— Ти серйозно...

— У мене не було вибору.

— Був.

— Ні.

— Тепер Верховні...

— Знаю.

Муйон роздратовано видихнув.

— Ідіот.

— Можливо.

— Заради смертної?

— Заради Джаан.

Напівкровка лише похитав головою.

— Ти безнадійний.

Ліон спокійно відповів:

— Можливо.

Він перевів погляд на руку дівчини.

— Спочатку потрібно вилікувати її.

— До Хайгу?

— Так.

— Він знову бурчатиме.

— Як завжди.

Через пів години вони вийшли з Долини Тіней. Ліс навколо змінився майже миттєво, сонячне світло пробивалося крізь листя, співали птахи, а неподалік дзюрчав струмок. Джаан навіть не могла повірити, що зовсім недавно перебувала у місці, де саме повітря було просякнуте смертю. Попереду серед дерев стояв невеликий будинок із темного дерева. Навколо нього росли лікарські трави, кущі лаванди, м'яти та незнайомих Джаан рослин. На ґанку сидів молодий чоловік з русявим волоссям, зібраним у маленький хвостик. На носі в нього були круглі окуляри, а в руках — товста книга.

— Пане Ліоне, радий вас бачити.

Ліон усміхнувся.

— І тобі добрий день, Хайгу.

— Що сталося Ліоне?

Лис коротко розповів про їх пригоди, про шаманку, поранення Джаан, битву зі злими духами.

Хайгу зітхнув.

— Знову вона повірила цим шаманам. 

— Що " знову " ? — не зрозуміла дівчина.

— Нічого тебе не вчить Джаан. 

— Звідки ви мене знаєте?

Хайгу встав.

— Заходь, потім всі питання.

Усередині будинку було просторо. Всюди стояли банки з травами, сушені рослини звисали зі стелі, а полиці були заставлені десятками пляшечок. У повітрі панував приємний аромат м'яти й хвої.

— Сідай.

Джаан слухняно сіла за стіл. Хайгу дуже обережно розмотав пов'язку.

Його усмішка одразу зникла.

— Глибоко.

Він уважно оглянув рану.

— Але сухожилля не пошкоджене.

Ліон непомітно видихнув.

— Це добре?

— Для неї — так.

Хайгу дістав невелику баночку із зеленуватою маззю.

— Буде трохи пекти.

— Наскільки "трохи"?

— Зараз побачиш.

Він наніс мазь.

— Ай!

Джаан різко стиснула зуби, Муйон дивлячись на дівчину тихо засміявся.

— Він попереджав.

— Мовчи...

Хайгу перев'язав руку новим бинтом.

— За три дні майже нічого не залишиться.

— Так швидко?

— Інакше Ліон не приводив би тебе до мене.

Джаан усміхнулася.

— Дякую.

Хайгу уважно подивився на неї.

— Тож ти і справді Джаан. Володар мав рацію, щодо тебе. Я радий, що нарешті він знайшов тебе та не буде більше шкодувати через свою помилку.

— Хайгу, — попередив Ліон.

Той усміхнувся.

— Добре, мовчу.

Він простягнув Джаан руку.

— Моє ім'я Хайгу.

Дівчина потиснула її.

— Джаан.

— Знаю.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ти... теж лис?

Хайгу кивнув.

— Істинний лис. Дух лісу.

— Серйозно?

— Так.

Він усміхнувся.

— А ще виступаю в ролі брата, друга і... як би це м'якше сказати... — подивився на Ліона. — Його найвідданіший слуга вже понад шісот років.

Джаан здивовано перевела погляд на Ліона.

— Шісот?

Ліон лише знизав плечима.

— Ми знайомі давно.

Хайгу тихо засміявся.

— "Давно" — це дуже скромно сказано.

Надворі вже сутеніло, коли вони залишили будинок Хайгу. Ліс зустрів їх тихим шелестом листя та золотавими променями сонця, що пробивалися крізь крони дерев. Після похмурої Долини Тіней це місце здавалося майже нереальним. Джаан мовчки йшла поруч із Ліоном, час від часу поглядаючи на нову пов'язку на долоні.

— Боляче? — тихо запитав лис.

— Можна стерпіти.

— Брешеш.

— Ні, і не таке бувало.

— І часто тобі в руку ножі встромляють? — спитав Муйон.

— Ні.

Муйон фиркнув.

— Люди дивні створіння. 

— А ти б що сказав у такому випадку?

— Я б сказав: "Мені відрубали руку, я помираю".

— Дуже переконливо.

— Дякую.

Ліон лише ледь помітно усміхнувся. За цей період Джаан побачила, як напруга трохи відпускає його, але це тривало недовго. Коли вони наблизилися до будинку Ліона, дев'ятихвостий раптом зупинився, його погляд став холодним. Біля воріт стояла жінка в темному кімоно, розшитому срібними нитками. Довге чорне волосся спадало до пояса, а бурштинові очі світилися невдоволенням. Це була Катцумі і вона була не те, що невдоволена, в розлючена.

— Ти перевершив самого себе, Ліоне.

Муйон тихо видихнув:

— Почалося...

Джаан нерозуміюче подивилася на них.

— Що сталося?

Катцумі перевела на неї погляд.

— Твій лис убив людину.

Дівчина завмерла.

— Вона намагалася мене вбити.

— Це не має значення.

— Як це не має значення?!

Катцумі подивилася на неї абсолютно спокійно.

— Існують закони, дитино. Кіцуне не мають права вбивати людей.

 Джаан перевела погляд на Ліона. Лис мовчав, жилки нервово ходили на обличчі, а руки стикалися у кулаки.

Катцумі продовжила:

— Шістсот років тому Верховні вже закривали очі на подібний випадок.

Джаан відчула, як серце пропустило удар.

Вона згадала слова Ліона біля колодязя.

"Колись я справді вбив тебе своїми руками..."

— Але вдруге цього не буде.

Ліон спокійно відповів:

— Я знаю.

— Знаєш?

У голосі Катцумі з'явилося роздратування.

— Ти вбив шаманку прямо на очах Долини Тіней. Половина духів уже знає про це.

— Вона намагалася вбити Джаан.

— Мені байдуже!

Від її голосу здригнулося повітря навколо.

— Закон один для всіх!

Джаан розгублено дивилася то на одного, то на іншого.

— Хтось може пояснити мені, що відбувається?

Ліон перевів на неї погляд. У його золотих очах вперше з'явилася дивна втома.

— Джаан, зайди до будинку.

— Але...

— Будь ласка.

Вона хотіла заперечити, але зрештою кивнула.

— Добре.

Дівчина повільно зайшла до будинку, однак двері не зачинила до кінця, вона ще встигла почути слова Катцумі.

— Ти навіть не шкодуєш.

— Ні.

— Через смертну?

— Через неї.

Запала коротка тиша.

— Ти зовсім збожеволів.

Наступної миті обох поглинуло сріблясте світло, вони різко зникли. Будинок Катцумі знаходився високо серед гір. Стародавній храм стояв над урвищем, оточений червоними кленами. Зайшовши до храму Катцумі різко зачинила двері.

— Про що ти думав?!

— Про те, щоб урятувати її.

— Я питаю не про це!

Її очі спалахнули бурштиновим світлом.

— Ти дух гори! Один із найсильніших у цьому світі!

— І що?

— Ти не можеш убивати людей через власні почуття!

— Можу.

Катцумі завмерла.

— Що?

Ліон подивився їй прямо в очі.

— Якщо мова йде про Джаан — можу.

— Ти чуєш себе?!

— Чую.

— Через одну смертну ти готовий поставити під загрозу все?!

— Так.

Катцумі недовірливо похитала головою.

— Неймовірно...

— Вона мало не померла в мене на очах вдруге.

Його голос став тихішим.

— Я більше цього не допущу.

— Навіть якщо доведеться порушити закон?

— Навіть якщо доведеться спалити весь цей світ.

Катцумі різко вдарила долонею по столу.

— ЛІОНЕ!

Він уперше за весь вечір підвищив голос у відповідь.

— МЕНІ БАЙДУЖЕ ДО НАСЛІДКІВ!

У храмі запанувала тиша.

— Я прожив тисячі років, Катцумі.

Його голос став тихим.

— Я бачив війни, смерть, зраду, загибель цілих народів.

Він заплющив очі.

— Але якщо мені доведеться обирати між законами Верховних і її життям...

Ліон повільно подивився на неї.

— Я завжди оберу її.

Катцумі мовчала. Вона знала його більше тисячі років, і ніколи ще не бачила таким.

— Ти готовий прийняти покарання?

— Так.

— Навіть знаючи, що це означає?

— Так.

Вона повільно кивнула.

— Тоді ти знаєш, що буде далі.

Катцумі підняла руку, повітря перед нею здригнулося, простір почав тріскатися, ніби скло. За мить перед ними відкрився величезний розлом, з нього війнуло холодом. За воротами простягалася безкрая засніжена пустка, чорне небо, вічна заметіль. Останнє коло пекла, де і буде лис відбувати покарання. Ліон мовчки дивився на ворота , на ті краєвиди де ніхто не виживає.

— Сто років, — тихо сказала Катцумі.

— Я знаю.

Його одяг розчинився у світлі, залишаючи лише кайдани, які почали з'являтися на руках і ногах. Стародавні печатки спалахували одна за одною, обмежуючи силу.

Катцумі відвела погляд.

— Пробач.

Ліон лише ледь усміхнувся.

— Не тобі потрібно вибачатися.

Він зробив крок уперед. Крижаний вітер одразу вдарив йому в обличчя, в кайдани вп'ялися в шкіру.

— Бережи її.

Катцумі здивовано підняла очі.

— Ліоне...

— Будь ласка.

Ворота зачинилися, залишивши його самого серед нескінченної зими.

Наступного ранку Джаан прокинулася від стуку у двері. На порозі стояв Муйон, його обличчя було незвично серйозним і не передбачало нічого доброго.

— Де Ліон?

Напівкровка мовчав.

— Муйоне?

Він важко видихнув.

— Його покарали.

Світ ніби завмер.

— Що означає "покарали"?

— Його відправили на останнє коло.

— Куди?

— До пекла.

Джаан зблідла.

— На скільки?

Муйон мовчав кілька секунд.

— Сто років.

— Що...

Вона нервово засміялася.

— Це жарт?

— Ні.

— Але ж він просто врятував мене!

— Для Верховних це не має значення.

— Де Катцумі?

— У себе.

Джаан різко піднялася.

— Відведи мене до неї.

— Це погана ідея.

— Муйоне.

Він важко зітхнув.

— Добре. Але тобі це не сподобається.