Раді Вас бачити!

​Повітря в коридорах храму було важким, просякнутим запахом вогкого каменю та полину. Кожен крок Ліона віддавався в його свідомості глухим ударом — наче серце відраховувало хвилини, що залишилися до приходу Катцумі. Позаду, десь у глибині західного крила, знову пролунав гуркіт — Рю не припиняв трощити все, що потрапляло під руку. Кожен такий звук був для Ліона як удар батогом, але він не зупинявся, він мусив розповісти правду слугам Джаан.

​Лис зупинився перед дверима до приміщення, де колись тренувався він, десь приблизно 300 років тому. Двері були вибиті з завіс, а всередині панував хаос. Рю стояв посеред кімнати, важко спираючись на уламки дерев'яної стійки для зброї, його одяг був у пилюці, на обличчі запеклася кров, а дихання нагадувало свист розірваних міхів.

​— Ти знову прийшов, — голос Рю був хрипким, позбавленим життя, він навіть не обернувся. — Хочеш добити мене, як добив її? Чи, можливо, ти прийшов подивитися, як я перетворююся на те, що ти так сильно ненавидиш — на втілення безсилої люті?

​Ліон мовчки пройшов у центр кімнати, він відчував, як його власна внутрішня сила, що зазвичай вирувала подібна до океану, зараз була пригнічена тяжким почуттям провини. Лис зупинився за кілька кроків від Рю і опустив руки, демонструючи повну відсутність наміру захищатися.

​— Я не прийшов битися, Рю, і я не прийшов шукати виправдань, — промовив Ліон. Його голос звучав тихо, але в цій тиші він мав вагу падіння гір. — Я прийшов розповісти те, що ти мусиш знати. Не як ворог, а як людина — людині, що втратила все.

— Людина — людині кажеш? Яка ж ти лисе людина а? Ти вовк в овечій шкірі, який видавав себе за героя, а на ділі вбив ту яку захищав!

​Рю різко розвернувся, його очі, налиті кров'ю, палали ненавистю, але в них жевріло щось значно глибше — нестерпний біль дитини, у якої відібрали останній орієнтир у цьому житті.

​— Ти розповіси мені казку? — виплюнув Рю. — Про те, як це було «необхідно»? Про те, як ти «врятував» її від чогось гіршого? Ти вбив її! Що може бути гіршим за це?!

​— Ангок, — просто відповів Ліон.

​Це ім’я зависло в повітрі, наче отруйний туман. Рю завмер, лють на мить відступила, поступившись місцем крижаному холоду жаху.

​— Ангок був не просто супротивником, Рю, — Ліон почав говорити повільно, змушуючи себе згадувати кожен момент того кошмару. — Він був паразитом, що плекав свою присутність у кожній щілині цього храму. Він шукав посудину і Джаан… вона була єдиною, чия чистота душі могла стати ідеальним храмом для його нескінченного голоду. Він через Джаан напав на мене, я захищався, але не атакував її, час від часу принцеса брала контроль над собою і благала вбити її, я бачив як вона страждала, як їй було боляче від сили Ангоку.

— І ти її послухав? Ось так легко? Як вона благала тебе відпустити її погуляти, так ти забороняв їй , типу для її безпеки, а тут вона благала вбити її, так ти без роздумів це зробив!

​Ліон зробив крок ближче, не зважаючи на те, що Рю стиснув кулаки, готові до атаки.

​— Я бачив, як його темрява просочувалася крізь її шкіру. Вона шепотіла мені, Рю, просила зі слізьми, Джаан сказала, що краще помре, ніж стане інструментом у його руках для знищення всього, що ми любимо. Як ти думаєш, що відчуває той, хто тримає меча, знаючи, що цей меч — єдина відповідь на прохання коханої людини?

​Рю здригнувся. Його кулаки розтиснулися, і він знову сперся на стійку, ніби вмить втративши сили. Сльози, які він так відчайдушно намагався стримати, потекли по його щоках, залишаючи світлі смуги на брудному обличчі.

​— Вона не хотіла, щоб ти бачив це, — продовжував Ліон. — Вона хотіла залишитися в твоїй пам’яті як принцеса, а не як… жертва темряви, але я не можу дозволити тобі вважати мене катом. Я — лише інструмент, який виявився достатньо твердим, щоб прийняти цей удар на себе.

​В дверях з'явилася Юн. Вона була блідою, її очі почервоніли від сліз, дівчина мовчки слухала, стоячи в тіні. Коли Ліон закінчив, Юн зробила крок уперед.

​— Ми знали, — тихо промовила Юн. Її голос дрижав, але в ньому відчувалася неймовірна сила духу. — Ми знали, що Ангок не відступить. Ми відчували це у вібрації стін, у холоді, що ставав нестерпним. Але ми сподівалися… ми всі сподівалися, що буде інший вихід.

​— Іншого виходу не існувало, — відрізав Ліон, і в його очах на мить блиснуло щось дике, ледь стримуване звіринтй початок. — Якби я вагався хоча б на серцебиття довше, сьогодні ми б не стояли тут, оплакуючи її тіло. Ми б стояли на руїнах світу, де Джаан — це монстр, що випалює все живе.

​Рю закрив обличчя долонями. Тишу порушували лише його рвані схлипи. Це не був гнів, це було усвідомлення безповоротності. Він зрозумів, що Ліон не просто забрав життя Джаан — він прийняв на себе прокляття бути тим, хто це зробив, щоб вони могли продовжувати жити.

​— Чому ти не сказав раніше? — прошепотів Рю крізь пальці. — Чому ти дозволив нам думати, що ти… що ти просто зрадив її?

​— Тому що вам було легше ненавидіти мене, ніж знати правду про те, що саме відбувається з вашою господинею, — відповів Ліон. — Ненависть — це пальне. Вона дає силу рухатися далі, біль від правди — це кайдани, що прив’язують до місця. Я хотів, щоб у вас була сила.

​Юн підійшла до Ліона і, незважаючи на всю напруженість моменту, торкнулася його рукава, її пальці злегка затремтіли.

​— Ліоне… ми не можемо пробачити тебе миттєво. Наше серце розбите, але… ми розуміємо. Дякую, що розповів. Тепер… тепер ми маємо бути разом. Це те, чого вона хотіла, чи не так?

​Ліон подивився на них — на Рю, який знесилено опустився на підлогу, і на Юн, чия стійкість була зараз єдиним, що тримало цей храм від остаточного руйнування. Він відчув, як важкий камінь, що тиснув на його груди з того самого моменту, як меч Джаан пройшов крізь її серце, став бодай трохи легшим.

​— У нас залишилося три дні, — промовив Ліон, звертаючись до обох. — Три дні, перш ніж Катцумі прийде за нею. Кожен із них має бути використаний не для жалю, а для прощання. Вона ще тут, вона бачить нас, вона страждає, дивлячись, як ми руйнуємо те, що вона будувала все життя.

​Рю підвів голову. У його очах ще було багато болю, але лють зникла. Він повільно підвівся, відкинувши уламки дерева, що лежали біля його ніг.

​— Я не можу вибачити тебе зараз, — сказав Рю, дивлячись прямо в очі дев’ятихвостому. — Але я не буду більше намагатися тебе вбити. Якщо вона… якщо вона просила тебе зробити це, якщо вона сама обрала такий кінець, щоб захистити нас… тоді ми маємо захистити її пам’ять. Як нам підготуватися до того, що настане через три дні?

​Ліон відчув, як усередині нього прокинулася вперта, майже відчайдушна надія. Це не була перемога — вони стояли над прірвою — але вони нарешті стояли пліч-о-пліч.

​— Хайгу вже знає, — відповів Ліон. — Ми проведемо ці дні, завершуючи її справи. Ми маємо закрити всі «двері», які Ангок залишив відчиненими. І, що найважливіше — ми будемо поруч з нею. Вона боїться переправи, боїться, що, перейшовши Ханзо, вона забуде все, що зробила для нас. Ми повинні зробити так, щоб її останні спогади були наповнені не темрявою бою, а теплом нашої відданості.

​Юн кивнула, витираючи сльози. Дівчина підійшла до брата і поклала руку йому на плече. Рю, ще недавно готовий розірвати Ліона на частини, тепер виглядав просто виснаженим.

​— Три дні, — повторила Юн. — Ми використаємо їх.

​Вони вийшли з кімнати разом. Коридор здавався довшим, ніж будь-коли, але тепер він не був порожнім. Ліон відчував присутність слуг за спиною. Він знав, що попереду їх чекає найтяжче випробування — прийняття неминучого розлучення з тією, хто була для них усім. Але тепер, коли правда перестала бути стіною, вони могли зробити ці дні прощанням, гідним принцеси.

​Вийшовши на внутрішнє подвір’я, Ліон побачив Джаан. Вона стояла біля старого дерева, її постать була майже прозорою, але вона посміхалася. Це була не та сумна посмішка, яку дівчина дарувала Ліону раніше. Це була посмішка полегшення. Принцеса бачила їх разом, вона бачила, що ворожнеча закінчилася.

​Ліон зупинився. Хайгу, що чекав на них, мовчки схилив голову.

​— Починаємо, — сказав Ліон, дивлячись на примарне сяйво Джаан. — У нас є сімдесят дві години, щоб зробити цей світ трохи яснішим, перш ніж вона покине його назавжди.

​Рю зробив крок вперед, до місця де вказав лис, там стояла принцеса. Він став перед нею на коліна, опустивши голову. Юн приєдналася до нього, і навіть Ліон, верховний дев’ятихвостий, воїн, що ніколи не схиляв голови перед ніким, опустився на одне коліно.

​Це був мовчазний союз — союз проти розпаду, проти забуття, проти вічного холоду річки Ханзо. Це була їхня спільна молитва, виткана з болю, любові та неминучості.

​Нічне повітря стало теплішим, хоча місяць був все ще холодним і далеким. У цій тиші вони нарешті почули одне одного. І в цій тиші вони знайшли сили, щоб прийняти своє майбутнє — навіть якщо це майбутнє було пофарбоване в кольори прощання.

​Ліон дивився на долоні Джаан, які ставали все прозорішими. Він знав, що кожен наступний день буде віднімати від неї частинку, наближаючи до порогу. Але він також знав, що тепер, коли розбрат подолано, вони зможуть наповнити ці дні таким світлом, яке розжене навіть найтемніші тіні річки Ханзо.

​— Ми не відпустимо тебе в темряву, — тихо пообіцяв він, і ці слова відгукнулися в кожному з них.

​Джаан підійшла ближче і, наче відчувши їхню єдність, простягнула руки, торкаючись кожного з них. Це був дотик, який не ніс холоду — дотик, сповнений вдячності. Світ навколо них, здавалося, завмер, чекаючи на те, що буде далі, в ці останні дні, які стануть легендою храму.

​Коли сонце почне підніматися над горизонтом на четвертий день, вони будуть готові. Вони стоятимуть поруч, щоб провести її до берега, де чекає Катцумі і вона не буде самотньою. Це була їхня остання місія — місія, яка важила більше, ніж усі перемоги у минулих війнах. І з цим усвідомленням вони нарешті відчули, що можуть дихати — нехай і через біль, але разом.

​