Спочатку:
На сторінку книги
Ліон довго стояв біля зачиненого вікна, вдивляючись у темряву крізь вузькі щілини ставень. Коли він нарешті рушив з місця, уламки скла тихо захрустіли під чоботами. У будинку панувала важка тиша, та він чув кожен звук: приглушене схлипування Джаан за стіною, спокійний голос Хайгу, рівне дихання Рю, який, певно, теж не спав.
Лис зупинився біля дверей її кімнати. Постукав — тихо, майже нерішуче.
— Заходь… — долинув слабкий голос.
Джаан сиділа на ліжку, обійнявши коліна руками. Очі її почервоніли й опухли від сліз. Вона підвела погляд і спробувала посміхнутися, ніби хотіла заспокоїти його, а не себе.
Ліон увійшов, зачинив за собою двері й сів на стілець навпроти ліжка — не надто близько, але й не відсторонено.
— Він уже пішов? — тихо запитала Джаан.
— Так. Тобі більше нічого не загрожує. Злякалася?
Дівчинка кивнула.
— Хто він такий?
— Мій брат, Джаан.
Вона здивовано моргнула.
— У тебе є брат? Але… чому він схопив мене? Хіба він не такий, як ти?
Ліон гірко всміхнувся.
— Ні. Він покидьок. Ми давно не в добрих стосунках.
Після короткої паузи він озирнувся на інших:
— Рю, Юн, Хайгу… вийдіть, будь ласка. Я хочу поговорити з Джаан наодинці.
Усі мовчки підвелися, вклонилися й тихо залишили кімнату, обережно причинивши двері.
Ліон пересів ближче до дівчинки, витер пальцями сльози з її щік і тихо спитав:
— Джаан… що було в тому листі?
Вона довго мовчала, вагаючись, чи варто говорити. Та зрештою зітхнула й розповіла все: про матір і батька, про звільнення від обов’язків, про наказ не повертатися до палацу — заради власної безпеки.
Ліон вислухав, не перебиваючи. А потім поставив інше запитання:
— Скажи… тобі не сняться дивні сни?
Джаан замислилася, ніби намагалася витягти з пам’яті щось, від чого хотілося втекти.
— Сняться… Уже кілька днів поспіль. Один і той самий сон. Я бачу темряву — глибоку, непроглядну. І чую шипіння, наче хтось із тієї темряви кличе мене на ім’я. Але, мабуть, це через стрес… Перед війною із Золотою Маскою до нас приїжджали гості. Серед них був хлопчик. Він сказав, що я йому снилася. Ще він говорив, що я — ціль Темного Дракона і що через мене Японію, а може й увесь світ, спіткає біда. Юн казала, що той хлопчик — провидець… але я не вірю в провидців.
Ліон раптом тихо розсміявся.
— А в мене ти теж не віриш, дитино?
Джаан розгублено опустила очі.
— Провидці — такі самі казки, як і я. Але, як бачиш, казка сидить перед тобою — жива й цілком реальна. Магія існує, Джаан. Як і духи, чудовиська, провидці… і все те, від чого я вас захищаю.
— Напевно… я тебе образила.
— Ні, — усміхнувся лис. — Ти мене розсмішила.
Він підвівся.
— Відпочивай. Тобі треба поспати.
Ліон вийшов із кімнати, тихо зачинивши двері.
Наступного ранку, ще до сходу сонця, Рю люто бив кулаками по дерев’яному стовпу. Кісточки вже були роздерті до крові, але хлопець не зупинявся.
Хайгу стояв осторонь, схрестивши руки на грудях.
— Ти надто злий, — тихо мовив він. — Злість забирає точність.
— А що мені робити?! — Рю різко обернувся. — Я знову нічого не зміг! Коли брат Ліона схопив її… я просто стояв. Як дитина!
Хайгу підійшов ближче й перехопив його руку, зупинивши черговий удар.
— Ти і є дитина, Рю. Принаймні за духовними мірками. Але ти ростеш швидко. Тільки не ламай себе. Для людини ти й так дуже сильний.
Рю важко дихав, дивлячись у землю.
— Я хочу стати сильнішим, щоб захищати її. Вона плакала, Хайгу… а я нічого не зробив.
Лис мовчав кілька секунд, а тоді поклав руку хлопцеві на плече.
— Сила — це не лише кулаки. Ліон захищає її по-своєму, я — по-своєму і ти знайдеш власний спосіб. Але для цього треба спати, їсти й тренуватися з розумом, а не калічити себе до смерті.
Рю витер з обличчя піт і кров. У його голосі ще бриніла образа, але вже тихіша. Вони повернулися до будинку. Біля дверей кімнати Джаан, Рю почув її спокійне дихання й помітив силует Ліона, який стояв поруч і прислухався.
Хлопець стиснув кулаки — цього разу не від гніву, а від рішучості. Ліон почув його кроки ще до того, як Рю підійшов ближче. Він не озирнувся, лише ледь повернув голову.
— Не спиш? — тихо кинув лис.
— Не можу, — чесно відповів Рю. — Щоразу, коли заплющую очі, бачу, як твій брат тримає її за горло.
Ліон мовчки кивнув. Перед його очима й досі стояла та сама картина: кігті Муйона біля тонкої шиї Джаан.
— Іди спати, Рю. Завтра тренуватимемося разом.
Хлопець здивовано підняв брови.
— Ви?.. Зі мною?
— Так. Якщо хочеш бути корисним, а не просто зривати злість на стовпі — вчитимешся. Хайгу навчає тебе людських технік. А я покажу те, чого люди не знають.
Рю стиснув щелепи. Він усе ще не довіряв дев’ятихвостому, але заперечити не наважився.
— Іди перев’яжи руки, дурню, — буркнув Ліон. — Теж мені, захисник принцеси.
Коли Рю пішов, лис ще кілька хвилин стояв біля дверей. А потім тихо відчинив їх і зазирнув усередину. Джаан спала, згорнувшись клубочком під ковдрою, сліди сліз уже висохли на щоках.
Ліон безшумно підійшов, поправив ковдру й мимоволі затримав погляд на її обличчі.
Маленька, тендітна, а навколо неї вже спліталися тіні древніх чудовиськ.
Він важко зітхнув і прошепотів майже беззвучно:
— Ти не посудина… Ти просто дитина, яка опинилася не в тому місці й не в той час.
Ранок зустрів дім незвичною тишею.
Юн приготувала сніданок — рис, тушковані овочі та смажену рибу. Усі сиділи за столом, але розмова не клеїлася. Джаан майже не їла, лише водила ложкою по мисці.
Ліон, який зазвичай їв швидко й мовчки, цього разу відклав палички та подивився на дівчинку.
— Сьогодні нікуди не виходь, — раптом сказав він. — І нікого не впускай. Хайгу, Рю — ви йдете зі мною.
Рю так різко підвів голову, що мало не перекинув чашку.
— Я теж?
— Ти хотів бути корисним? Ось і будеш. Стоятимеш на варті, поки я перевірятиму печатку.
Джаан стривожено глянула на нього.
— Куди ви зібралися? Яку печатку?
— Треба дещо перевірити. Муйон сказав одну річ… і мені це не подобається.
Він підвівся, але перед виходом зупинився біля неї. Обережно, навіть трохи незграбно, поклав руку їй на маківку.
— Не бійся. Я скоро повернуся.
Дівчинка мовчки кивнула.
Коли Ліон, Хайгу й Рю залишили будинок, Юн лишилася з Джаан.
Дорога до колодязя минула в мовчанні.
На місці Ліон наказав Рю стояти на варті й попередити, якщо хтось наблизиться. Вартових, які мали охороняти це місце, чомусь не було.
Ліон одразу це помітив, але нічого не сказав уголос. Він уважно оглянув печатки. На перший погляд усе було цілим — жодних тріщин, жодних слідів втручання.
І все ж щось було не так. На обличчі лиса з’явилася тінь тривоги. Відчуття було таким, ніби Темний Дракон навмисно стримував силу печаток, не дозволяючи їм зламатися.Але Ліон знав: це лише тимчасово.
Час пробудження вже наближався.
