Спочатку:
На сторінку книги
...Муйон кинувся вперед.
— Ліоне, стій!
Та було вже запізно.
Чорна луска торкнулася його губ і в наступну мить зникла. Декілька секунд нічого не відбувалося, Ліон стояв нерухомо, ніби прислухаючись до власного серцебиття. А потім його тіло різко вигнулося.
— Гх...
Він упав на одне коліно, важко сперся рукою об підлогу.
З-під пальців миттєво розповзлися тонкі чорні тріщини.
— Ліоне! — Муйон кинувся до нього.
Хайгу миттєво перегородив йому шлях.
— Не наближайся!
— Але...
— Якщо торкнешся його зараз, темрява може перейти й на тебе.
Ліон схопився за груди, здавалося ніби всередині нього розгорілося живе полум'я. Воно випалювало кожну клітину його тіла.
— А-а-а!
Його крик змусив здригнутися весь будинок, навколо Дев'ятихвостого вибухнула хвиля духовної сили. Золоте світло й чорна темрява зіштовхнулися просто посеред кімнати. Шибки вкрилися павутиною тріщин, камін знову спалахнув сам собою. У цей самий момент Джаан стала нормальною, побачивши, що Ліон вигинається від болю миттєво кинулась до нього:
— Ліон! Ні...
Джаан зблідла.
— Ні... ні...
Вона впала перед ним навколішки, тремтячими руками обхопила його обличчя.
— Навіщо?..— по її щоках текли сльози. — Навіщо ти це зробив?..
Ліон ледве відкрив очі, попри біль, він усміхнувся. Тією самою теплою усмішкою.
— Бо... ти варта цього.
— Ні!
Вона похитала головою.
— Я не дозволяла тобі! — її голос зірвався. — Я не хотіла, щоб ти...— вона не змогла договорити.
Ліон повільно підняв руку й стер сльозу з її щоки.
— Зате... тепер ти вільна.
Раптом його тіло різко здригнулося, очі спалахнули криваво-червоним, Джаан відсахнулася від коханого. На губах Ліона повільно розтягнулася чужа усмішка.
— Дев'ятихвостий...— голос уже не був його.
— Я недооцінив тебе.
Муйон вихопив меч.
— Ангоку!
Хайгу підняв руку.
— Не рухайся!
Ангоку повільно підвівся.
Його рухи були неприродно плавними, він уважно подивився на свої долоні і повільно стиснув їх.
— Я відчуваю...
Він заплющив очі.
— Яка неймовірна сила...
Золоте полум'я Дев'ятихвостого змішувалося з чорною темрявою.
— Як я довго чекав на те коли ти все ж таки здасишся.
Він зробив крок та раптом зупинився, його обличчя перекосилося.
— Що?..
Рука різко схопилася за груди.
— Ні...
Він важко вдихнув.
— Що ти робиш?!
Голос Ангоку раптом прозвучав так, ніби звертався не до когось у кімнаті, а всередину самого себе.
Наступної миті Ліон закричав, його свідомість провалилася у непроглядну темряву. Він стояв посеред безмежної чорної рівнини.
Небо було без зірок, земля — без кінця, попереду лунав повільний звук важких кроків. Ангоку вийшов із темноти, такий самий величний, як у палаці. Чорне волосся спадало на плечі, червоні очі світилися холодною насмішкою.
— Отже...— він усміхнувся. — Ти сам прийшов до мене.
Ліон мовчав.
— Думаєш, зможеш стати моєю в'язницею?— Ангоку розсміявся. — За шість тисяч років цього не зміг ніхто. Я поглинув богів, Драконів, Безсмертних, а тепер поглину й тебе.
Ліон не вихопив меч, не став у бойову стійку. Він лише спокійно подивився Ангоку просто в очі.
— Ні.
— Що?
— Ти не зрозумів одну річ.
Ангоку насмішкувато підняв брову.
— Справжня сила не в тому, щоб забирати.
Його золоте світло повільно спалахнуло серед темряви.
— Вона в тому...
Він згадав усмішку Джаан, її сміх.
, їхню першу зустріч,її руку у своїй.
— ...щоб захищати.
У наступну мить золоте полум'я вибухнуло навколо нього, розсікаючи темряву.
Ангоку перестав усміхатися.
— Неможливо...
Він відчув, що це була не просто духовна сила — це була сила волі.
Саме вона ставала основою майбутньої печатки.
