Спочатку:
На сторінку книги
Ніч опустилася на гори важкою ковдрою лише холодний вітер безжально гуляв між скелями, підхоплюючи пил з землі і змішуючи його з попелом, що ще кружляв після битви в палаці Ангоку. Муйон ішов мовчк, а на його плечах лежав непритомний Ліон. Кожен крок залишав на землі темно-червоні плями крові. Дев'ятихвостий був неприродно блідий, а його подих ледь відчувався. На руках Муйон ніс Джаан. Її обличчя здавалося спокійним, ніби вона просто заснула але цей спокій лякав значно сильніше за будь-який крик. Від її шкіри час від часу здіймався тонкий чорний серпанок.
Муйон стискав зуби.
— Тільки дочекайтеся... — тихо прошепотів він. — Обоє...
Будинок Хайгу стояв серед лісу так само самотньо, як і сотні років тому. Хоча у сучасному світі він мав квартиру, але столітні вподобання залишились не змінні. Світло теплим прямокутником падало з вікон на землю.
Муйон різко відчинив двері.
— Хайгу!
Лис уже стояв посеред кімнати, ніби знав, що вони прийдуть. Його спокійні очі ковзнули по Ліону, потім по Джаан і в них промайнула тривога.
— Поклади їх.
Муйон обережно поклав Ліона на широке дерев'яне ліжко, а Джаан — поруч на інше.
Хайгу мовчки опустився біля дев'ятихвостого.
— Що сталося?
Муйон важко видихнув.
— Ангоку...
Лише це ім'я змусило Хайгу на мить застигнути.
— Він викрав Джаан. Ліон сам пройшов Міст Покути... переміг його випробування... знайшов Ангоку... вони билися...— Муйон ковтнув клубок у горлі. — Ліон майже переміг... але Ангоку використав Джаан. Він почав забирати її душу... Ліон вагався... і тоді...— Він опустив голову. — Ангоку змусив її проковтнути свою луску...
У кімнаті запала така тиша, що було чути потріскування дров у каміні.
Хайгу повільно заплющив очі.
— Я так і думав, що це може знову повторитися.
Він простягнув долоню над тілом Ліона. М'яке зелене світло повільно огорнуло дев'ятихвостого, тепло миттєво наповнило кімнату. Розірвані м'язи почали зростатися просто на очах, глибокі порізи поступово затягувалися, а кров перестала витікати. Навіть переламані ребра повільно поверталися на свої місця.
Муйон затамував подих.
— Ніколи не бачив, щоб ти використовував стільки сили...
— Якщо цього не зробити зараз...
Хайгу навіть не відривав погляду від Ліона. — ...до світанку він помре.
Зелене світло ставало дедалі яскравішим.
Минали хвилини.
На чолі Хайгу виступили краплини поту, його руки ледь помітно тремтіли. Нарешті він опустив долоні. Ліон дихав уже значно рівніше, колір повільно повертався до його обличчя. Та він усе ще не приходив до тями.
Хайгу важко видихнув.
— Його життя поза небезпекою... але тіло виснажене до межі. Він витратив майже всю духовну силу.
Муйон полегшено видихнув.
Та полегшення тривало лише мить.
Бо Хайгу вже підійшов до Джаан.
Він уважно подивився на її обличчя, торкнувся її зап'ястка, і заплющив очі. Його пальці здригнулися. Повільно опустивши голову, він ледве чутно промовив:
— Історія... повторюється...
Муйон різко підвівся.
— Що?
Хайгу мовчав ще кілька секунд.
Наче підбирав слова, яких сам боявся.
— Ангоку вже заволодів нею.
— Ні...
— Питання вже не в тому, чи це станеться.
Ветеринар сумно подивився на непритомну дівчину.
— Питання лише в тому... коли вона почне втрачати контроль.
У грудях Муйона все похололо.
— Ти хочеш сказати...
— Луска дракона — це не просто частина його тіла. — Хайгу говорив тихо. — Це носій його сили... його темряви... його волі.
Він поклав долоню на груди Джаан.
Зелене світло торкнулося її тіла і майже миттєво спалахнуло чорним.
Муйон різко відступив.
— Що це було?!
Чорна енергія наче вкусила саме світло. Лікувальна сила розсипалася тисячами іскор, Хайгу повільно прибрав руку.
Його обличчя стало ще похмурішим.
— Воно вже пустило коріння.
— Тоді витягни її!
— Якби все було так просто...
Лис сумно усміхнувся.
— Луска вже не в її шлунку.
Муйон не розумів.
— Як це?
— Вона розчинилася.
Запанувала важка тиша.
— Вона стала частиною її духовного ядра.
Муйон відчув, як по спині пробіг холод.
— То... її вже не можна врятувати?
— Я цього не сказав.
Хайгу обережно поправив ковдру на Джаан.
— Поки вона жива... шанс існує.
— Який?
Хайгу мовчав.
Нарешті він підійшов до полиці, де лежали стародавні сувої.
Провів пальцями по одному з них.
— Колись... дуже давно... вже була людина, яку Ангоку намагався зробити своїм носієм.
Муйон насторожився.
— І що сталося?
— Вона боролася.
— Перемогла?
Хайгу повільно похитав головою.
— Ні.
Його голос став зовсім тихим.
— Вона програла.
— Тоді навіщо ти мені це розповідаєш?
— Бо тоді ми були молодими... і не знали того, що знаю зараз.
Лис відкрив сувій.
На пожовклому папері були намальовані складні печаті.
Серед них виднівся символ дев'яти хвостів, переплетений із тілом дракона.
— Є спосіб зупинити поширення темряви.
Муйон зробив крок ближче.
— Який?
— Печатка душ.
— Вона допоможе?
— Вона не знищить темряву.
Хайгу провів пальцем по стародавньому символу.
— Але зможе її стримати.
— Наскільки?
— Можливо... на місяці.
— А може?
— На роки.
— Від чого це залежить?
Хайгу перевів погляд на непритомну Джаан.
— Від її волі.
Він на мить замовк.
— І від того... хто буде поруч із нею.
Муйон відразу зрозумів.
— Ліон...
Хайгу лише кивнув.
— Ангоку недарма хотів позбутися саме його.
Хайгу згорнув сувій.
— Дев'ятихвостий став єдиною людиною, заради якої вона готова боротися до останнього.
— А якщо...
Муйон не договорив.
— Якщо Ліон загине...
Хайгу закрив очі.
— Тоді темрява переможе значно швидше.
У цей момент Джаан тихо застогнала. Її пальці судомно стиснули ковдру, на шиї проступили тонкі чорні вени.
Муйон миттєво опинився поруч.
— Джаан!
Її повіки затремтіли, вона повільно відкрила очі. Але вони...були червоними як у Ангоку. У кімнаті різко похолодало. Джаан повільно сіла, її рухи були неприродно плавними. Вона подивилася на Муйона... і раптом усміхнулася. Чужою, холодною, незнайомою усмішкою.
— Нарешті...
Її голос лунав одразу двома голосами.
Її власним і ще одним: глибоким, грубим.
— Як довго я цього чекав, вийшло набагато швидше ніж я очікував. Невже вона слабкіша ніж була 600 років тому?
Муйон вихопив меч.
— Ангоку...
Хайгу різко простягнув руку.
— Не смій!
Та було вже пізно.
Чорна хвиля сили вирвалася з тіла Джаан. Муйона відкинуло до стіни, шафи розлетілися на друзки, камін згас, будинок затремтів.
І саме тоді...
Ліон, який досі лежав непритомний, різко стиснув пальці. Золоте світло спалахнуло навколо його тіла наче відчувши його силу, очі Джаан здригнулися. На одну коротку мить очі дівчини стали звичайними, по її щоці скотилася сльоза.
— ...Л... Ліоне...
Її голос був слабким, сповненим болю. Вона боролася, і ця боротьба лише починалася.
