Спочатку:
На сторінку книги
Тиша, що запала у храмі, була не просто відсутністю звуків — вона була густою, стиснутою, наче повітря перед великим штормом. Ліон сидів неподалік, намагаючись заглибитися в медитацію, але звичне спокійне дихання не приносило внутрішньої рівноваги. Його зір знову й знову, всупереч волі, повертався до Джаан. Вона сиділа на підлозі, схилившись до підлоги нерухома, мов кам'яне виваяння.
— Джаан? — тихо покликав він, відчувши, як шкіру пронизує недобре передчуття. — Чому ти тремтиш? Тобі знову холодно?
Вона не відповіла. Лише її тендітні плечі ледь помітно здригнулися, ніби вона зробила болісний, рваний вдих. Коли дівчина нарешті повільно обернулася, у Ліона перехопило подих.
Перше, що вразило його — очі. Звичний теплий блиск її зіниць безслідно зник, потонувши у густому, немов розлита кров, червоному кольорі. Джаан не підвелася, але її постава змінилася до невпізнання: зникла колишня крихкість, зник переляк принцеси. Кожен її рух став наповненим граційною, небезпечною хижістю, впевненістю, притаманною не людині, а чомусь значно давнішому й могутнішому. Вона злегка схилила голову, і на її губах розцвіла ледь помітна, холодна посмішка — від цього видовища по спині Ліона пробіг крижаний легіт.
— Чому ти так на мене дивишся, Лисе? — її голос зберіг знайомий тембр, проте в ньому забриніли нові, вібруючі нотки — підземний гуркіт, від якого, здавалося, здригалося саме каміння підлоги.
Ліон повільно підвівся. Інстинкти взяли гору — рука сама лягла на руків’я меча, і лезо зі звичним металевим дзенькотом вислизнуло з піхов, хоча в душі він розумів усю безглуздість цього жесту.
— Хто ти? — запитав він, відчуваючи, як у грудях розгорається полум’я страху, змішане з пекучою люттю.
Джаан підвелася, вона зробила крок — і там, де її стопи торкалися холодної плитки, пролягли тонкі, немов павутиння, тріщини. На її блідій шкірі, на вилицях і шиї, проступила чорна, тверда луска.
— Ти звик називати її іменем, що вже давно належить мені, — вона зробила ще крок, і простір навколо неї викривився від потоків магічного мороку. — Але ти помиляєшся, Лисе, якщо думаєш, що ця оболонка досі належить лише їй. Вона — мій спосіб існування у вашому кволому світі людей, мій шлях до завоювання.
Вона завмерла за кілька кроків від нього, і в глибині її червоних очей спалахнув далекий, багряний вогонь.
— Ліоне, скажи, ти все ще бажаєш її врятувати?
— Ангоку! Покидьок! — гаркнув Ліон, роблячи випад вперед. — Вийди із тіла Джаан!
— Чччч, не нервуй, — просичало воно у відповідь. — Я ще не в самому тілі, але достатньо близько, щоб тримати її на повідку. Дівчинка чинить опір, але це не триватиме вічно. Через тиждень її сили згаснуть, і тоді її душа зникне назавжди, а тіло повністю стане моїм. Втім, Лисе, у тебе є вибір. Віддай своє тіло замість її, і вона залишиться живою.
— Ні! — відрізав Ліон. — Я знайду спосіб врятувати її без подібних угод!
— Дурень! — розсміялося створіння. — Не вийде! Хіба ти не кохаєш її? Хоча, звісно... ти лише дух. Такі, як ти, не здатні на справжнє кохання.
— Закрий рота!
Ліон кинувся вперед, готовий завдати удару, але в останню мить зупинився. Очі дівчини знову стали звичними, теплими, хоча чорна луска ще не встигла зникнути.
— Ліоне? — її голос затремтів від щирого переляку. — Що відбувається? Чому ти такий наляканий і тримаєш меча біля моєї шиї?
— Джаан? — прошепотів він, і меч з глухим стукотом упав на підлогу.
Лис опустився навколішки, обіймаючи принцесу, притискаючи її до себе так, ніби намагався захистити від усього світу.
— Вибач мені, — шепотів він, зариваючись обличчям у її волосся. — Через твої вуста розмовляв Темний Дракон. Я втратив контроль...
У ту ж мить її обійми стали крижаними, а тишу храму прорізав низький, зловтішний сміх.
— Ще б мить, і ти власноруч убив би її! — пролунав голос Ангоку, і наступної миті потужна невидима хвиля сили відкинула Ліона на кілька метрів назад. Він з силою врізався в кам’яну стіну, яка не витримала удару і вкрилася павутиною тріщин.
На гучні звуки бою до зали влетів Хайго і слуги принцеси.
— Пане! Що сталося? — занепокоєно вигукнув лис, кидаючись до свого господаря.
Ліон підвівся, важко спираючись на руку, але не встиг відповісти. Його перебив розпачливий, сповнений болю плач Джаан.
— Ліоне, я небезпечна! — ридала вона, дивлячись на свої руки. — Я можу нашкодити тобі, іншим... Я мушу піти з Храму.
— Стій! — вигукнув Ліон, роблячи крок до неї. — Джаан, ми знайдемо рішення, я обіцяю.
— Яке рішення? — вона гірко всміхнулася крізь сльози. — Я ледь не вбила тебе, а ти — мене.
— Я не знаю, яке саме, — тихо відповів Ліон, підходячи зовсім близько і дивлячись їй в очі з неймовірною ніжністю. — Але ми обов'язково щось придумаємо.
Він знову притягнув її до себе, міцно обіймаючи, і поцілував у вуста — жадібно, розпачливо, наче намагався влити у ці останні хвилини всю свою любов, всю свою відчайдушну надію на те, що завтрашній день узагалі настане.
