Раді Вас бачити!

Туман стелився між деревами густими молочними пасмами, приховуючи стежки та спотворюючи обриси старезних стовбурів. Долина Тіней виявилася зовсім не такою, якою уявляла її Джаан. Вона очікувала побачити руїни, покинуте місто чи хоча б місце, схоже на межу між світами. Натомість перед ними простягався дрімучий ліс, темний, живий, неначе він спостерігав за кожним їхнім рухом. Гілки дерев перепліталися високо над головами, закриваючи небо, а серед коріння миготіли дивні синюваті вогники.

— Це і є Долина Тіней? — тихо запитала Джаан.

Ліон йшов попереду, уважно вдивляючись у темряву.

— Так.

— Вона схожа на звичайний ліс.

Муйон глузливо посміхнувся.

— Ти теж схожа на звичайну людину, але навколо тебе вже століттями крутяться безсмертні істоти.

Джаан лише фиркнула.

— Дуже смішно.

Напівкровка знизав плечима.

— Тут усе оманливе. Долина показує тобі те, що ти хочеш бачити.

— А що вона показує вам? — запитала дівчина.

Муйон ненадовго замовк.

— Минуле.

Ліон не озирнувся.

— А мені — помилки.

Запала тиша. Вони йшли вже кілька годин, час у долині втрачав сенс, сонця не було видно, не було чути співу птахів, лише тихий шепіт вітру який додавав ще більше моторошності лісу. Іноді Джаан здавалося, що хтось кличе її на ім'я, але, що разу коли вона озиралася — нікого не було.

— Не слухай голоси, — попередив Ліон.

— Ти їх теж чуєш?

— Усі чують.

— Що це?

— Духи.

Муйон стиснув руків'я кинджала

— Вони шукають слабкі місця.

— І що буде, якщо відповісти?

— Ти залишишся тут назавжди.

Джаан ковтнула клубок у горлі.

— Заспокійливо.

Раптом між деревами з'явилося світло, тепле, золотаве, наче вікно будинку.

— Там хтось є, — сказала вона.

— Не підходь, — одразу відповів Ліон.

Але було вже пізно. Земля під ногами затремтіла, піднявся сильний вітер, туман почав кружляти навколо них, утворюючи щільну завісу.

— Джаан! — вигукнув Ліон.

Вона кинулася до нього, але не встигла, невидима сила відштовхнула її назад, туман став непроглядним.

— Ліоне!

— Джаан!

— Брате, ліворуч! — почувся голос Муйона.

А потім усе стихло і Джаан опинилася сама. Вона озирнулася навкруги, ліс залишався таким самим наче нічого і не відбулося , проте Ліона і Муйона поруч більше не було.

— Ліоне!

Відповіді не було.

— Муйоне!

Лише відлуння.

Серце почало битися швидше.

— Спокійно...

Вона згадала слова Ліона: не піддаватися страху, не слухати голоси, не довіряти долині. Джаан рушила вперед. Через кілька хвилин дерева раптом розступилися, попереду стояв невеликий будинок: старий, дерев'яний, з низьким дахом. А на подвір'ї стояла жінка розвішувала білизну. Видовище здавалося дивним серед моторошного лісу. Жінка повільно обернулася, побачивши Джаан привітно усміхнулася та вклонилася.

— Ох, гостя, — сказала вона.

— Добрий день, — невпевнено сказала Джаан.

— Ти заблукала?

— Я шукаю двох чоловіків.

Один із них високий, чорне волосся, золоті очі. Інший...

— Напівкровка з постійно невдоволеним обличчям?

Джаан здивувалася.

— Ви їх бачили?

Жінка похитала головою.

— Ні.

— Точно?

— У цьому лісі багато мандрівників. Та твоїх супутників я не зустрічала.

Джаан зітхнула.

— Дякую.

Вона вже збиралася йти але жінка раптом уважно подивилася на неї.

— Дивно...

— Що?

— Ти дуже схожа на неї.

— На кого?

— На Мей.

Джаан завмерла.

— Ви знаєте мою маму?

Жінка повільно кивнула.

— Колись знала.

— Де вона?

— Не знаю.

— Але ви її бачили?

— Дуже давно.

— А мого батька?

Жінка мовчала.

— Будь ласка, скажіть мені правду.

Жінка зітхнула.

— Заходь. Поговоримо за чаєм.

Джаан вагалася, бо Ліон попереджав її, щоб вона не довіряти нікому. Але ця жінка знала ім'я її матері і можливо, це був шанс.

— Добре.

Усередині будинку було тепло. На столі стояв чайник, у кімнаті відчувався дивний солодкуватий аромат наче запах квітів. Проте він здавався занадто насиченим.

Жінка поставила перед нею чашку.

— Пий.

Джаан піднесла чай до губ, але так і не зробила ковтка.

— Ви сказали, що знали мою маму.

— Так.

— Якою вона була?

Жінка усміхнулася.

— Красивою, сміливою і дуже впертою.

— Вона жива?

— Можливо.

— Де вона зараз?

Жінка мовчала.

— Чому ви не відповідаєте?

— Бо деякі люди не заслуговують на те, щоб їх шукали.

Джаан насупилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Твої батьки принесли багато нещастя.

— Це неправда.

— Вони залишили тебе.

— Вони не покинули мене!

— Звідки ти знаєш?

— Вони зникли.

— А якщо просто втекли?

Джаан різко піднялася.

— Ви їх не знаєте.

Жінка засміялася.

— О, знаю значно більше, ніж ти думаєш.

— Не смійте говорити про них так.

— Чому? Тому що ти хочеш бачити їх героями?

Джаан стиснула кулаки.

— Досить.

Вона відсунула чашку.

— Я йду.

Жінка не зупиняла її лише загадково посміхалася.

— Іди, якщо зможеш.

Джаан зробила кілька кроків і раптом світ перед очима похитнувся. Дихати стало важко, ноги ослабли.

— Що...

Вона схопилася за стіну.

— Ти... Я ж не пила чаю.

Жінка повільно піднялася.

— А це було не обов'язково. Чай був чистим , могла пити спокійно, він не отруйний.

Джаан відчула, як голова паморочиться дедалі сильніше.

— Це запах моя люба. Квіти навколо будинку, трави, дим. Ти вдихала його від самого початку.

Джаан похитнулася.

— Навіщо...

— Бо молодість — річ надзвичайно цінна.

Свідомість почала згасати. Останнє, що вона побачила, — це усмішку жінки, а потім темрява.

Тим часом Ліон і Муйон продовжували шукати Джаан.

— Це пастка, — сказав Муйон.

— Я знаю.

— Долина розділила нас навмисно.

Ліон раптом завмер, його очі спалахнули золотом.

— Щось не так.

— Що?

— Я більше не відчуваю її енергію.

З-за дерев долинув моторошний сміх, а потім з темряви почали виходити постаті. Це були духи і Їх було десятки.

— Знову? — роздратовано видихнув Муйон.

— Не дозволяй їм торкнутися тебе, — сказав Ліон.

Духи кинулися вперед. Один із них простягнув руку до Муйона. Напівкровка вихопив кинджал. Спалахнуло сріблясте світло і дух розсипався на попіл, але одразу з'явилися нові. Вони шепотіли, говорили голосами давно померлих людей.

— Ти вбив нас...

— Чому ?

— Нелюд. Твоя мати виховала монстра і сама монстром стала.

Муйон здригнувся.

Ці голоси належали тим, кого він колись вбивав.

— Не слухай їх! — крикнув Ліон.

Дев'ять хвостів спалахнули за його спиною. Потужна хвиля енергії відкинула духів, але їх ставало дедалі більше.

— Вони затримують нас!

— Саме цього вони й хочуть!

Раптом Ліон різко повернув голову. Вітер доніс знайомий запах: аромат квітів і ще запах Джаан

Його очі розширилися.

— Я знайшов її.

— Де?

— Неподалік.

— Тоді йди!

— А ти?

Муйон посміхнувся.

— Я ще не настільки слабкий щоб не впоратися з кількома десятками примар.

Ліон почав вагатися але все-таки побіг.

Джаан прийшла до тями відчуваючи, як її тягнуть землею. Очі важко відкривалися, перед нею майоріло нічне небо. Поряд стояв старий кам'яний колодязь.

Жінка міцно тримала її за руки.

— Нарешті прокинулася.

— Відпусти...

— Ти знову станеш посудиною для Темного Дракона моя мила.

— Що, для якого Дракона?

— А Ліон хіба тобі не розповів?

Джаан мовчала.

— Мовчиш? Судячи з твого виразу обличчя лис тобі багато чого не розповів. Але це вже не важливо, він все рівно тебе не врятує і це буде в друге. Він не пройде скрізь бар'єр який я зробила поки ти була безтями. Тож негаємо часу, прийми Ангоку в своє серце!

Джаан намагалася вирватися, але тіло не слухалося.

— Ліоне...

Жінка засміялася.

— Він тебе не знайде.

Раптом повітря вибухнуло від потужного сплеску енергії.

— Вона помиляється.

Голос Ліона прозвучав холодно. Жінка обернулася. Дев'ятихвостий стояв біля як раз того самого бар'єру. Його очі світилися золотом, хвости коливалися за спиною, випромінюючи силу.

— Відпусти її.

— Ліоне.

— Останнє попередження.

Жінка вишкірилася.

— Вона вже моя. Ти нічого не зробиш, як не зробив шісот років тому. Джаан належить Ангоку так було, є , і буде, якщо не віддаси йому своє тіло.

Ліон хотів підійти ближче, але через бар'єр не міг цього зробити. Жінка засміялася, та поволокла дівчину до колодязя. Вона схопила Джаан за волосся та намагалася скинути її туди, але їй вдалося трохи дати відсіч та відштовхнула шаманку. Спробувавши втекти, жінка вхопила Джаан за руку та притиснула спиною до колодязя, замахуючи ножем на неї з криками:

— Здохни!!!

Ніж майже досяг серця дівчини але Джаан встигла виставити руку, і лезо увійшло в долоню дівчині. Вона закричала від болю, та вигукнула ім'я лиса. Ліон досі не може пройти бар'єр, та бачивши , що його кохання знову може загинути прямісінько на очах, лис використав всі свої сили, та пройшов через захист шаманки. Дев'ятихвостий стрімко опинився по заду жінки і схопив її за горло.

— Ти торкнулася того, що належить мені.

Жінка закричала та із свого мішечку кинула землю лисові прям у очі. Ліон відмахнувся, в шаманка тим часом скинула Джаан у колодязь. Дівчина полетіла униз, але схопилася за кам'яний виступ обома руками намагаючись втриматись, щоб не впасти. Ліон протерши очі, побачив , що Джаан вже немає. Його охопила лють яку він не зміг контролювати. Небо затягнуло темними хмарами, очі дев'ятихвостого загорілися вогняним сяйвом ще яскравіше, піднявся вітер який зносив все, прогримів грім та яскрава блискавка влучила прямо в жінку. За секунду шаманки не стало і все навколо стихло.

Ліон одразу підбіг до колодязя:

— Джаан! Бери мою руку швидко!

Джаан намагалася схопитися за руку лиса, але не втрималася та зірвалася. Але дев'ятихвостий встиг її схопити та витягти з колодязя.

— Ти прийшов за мною.

— Звісно прийшов.

— Я думала...

— Не думай про це.

Він притиснув її до себе.

— Я обіцяв, що не залишу тебе і я дотримаюся своєї обіцянки.

Джаан слабко усміхнулася.

— Муйон казав...

— Я знаю, що він казав.

Ліон опустив погляд.

— Колись я справді вбив тебе своїми руками, але я цього не хотів, так сталося, та більше цього не відбудеться, я обіцяю тобі.

Джаан мовчки дивилася на нього.

— Я тобі вірю.

Ліон завмер, а потім ледь помітно усміхнувся.

— Тоді нам потрібно повернутися до Муйона.

— Він сам?

— На жаль, так.

— Тоді пішли його знайдемо.

— Чекай, твоя рука. Дай я перев'яжу рану, а як виберемося звідси, то підімо до Хайгу, він свідчить твою рану.

— Хайгу? А це хто?

— Ветеринар. — с посмішкою відповів лис.

Ліон відірвав шматок своєї сорочки та обережно перев'язав рану дівчині, та вони пішли по Муйона.