Спочатку:
На сторінку книги
Дні спливали з лякаючою швидкістю, розчиняючись у тумані неминучості. Ніхто не встиг оговтатися, ніхто не встиг навіть кліпнути, як Джаан опинилася на гладі річки Ханзо. Її човен, старий і почорнілий від часу, нечутно ковзав по воді, що нагадувала розплавлений обсидіан. Катцумі, мовчазна берегиня грані між людським та потобійчним, веслувала впевнено, спрямовуючи свій човен до примарного порталу — брами у світ душ, де принцеса мала віднайти свій вічний спокій.
Тим часом у храмі панувала гнітюча тиша. Ліон прокинувся не від звуку, а від раптового, майже фізичного болю в грудях — відчуття порожнечі, що наповнила кімнату. Повітря більше не вібрувало від її легкого подиху, не пахло її ароматом, схожим на весняний цвіт вишні. Лис різко розплющив очі, золотисті зіниці звузилися в тонкі щілини, його погляд метнувся до місця, де ще вчора спочивала Джаан. Там було пусто.
Серце Ліона пропустило удар, а потім почало шалено битися об ребра. Не чекаючи жодної миті, дев’ятихвостий зірвався з ліжка, як ураган. Він вилетів із храму, не розбираючи дороги, ламаючи гілки кущів і залишаючи глибокі сліди на вологій від роси землі. Його свідомість затуманилася однією-єдиною думкою: «Тільки не запізнитися. Тільки встигнути попрощатися».
Вітер свистів у його вухах, дерева проносилися повз розмитими тінями. Коли він добіг до берега Ханзо, його легені вже палали, але він встиг. Вдалечині, де річка зливалася з оксамитовим мороком невідомості, він побачив човен. Джаан сиділа на кормі, опустивши голову, її постать здавалася такою тендітною та самотньою в цьому ефемерному світі душ. Попереду вже розверзалася воронка порталу — світло, що обіцяло спокій, але водночас відбирало в неї життя. Лис кинувся вздовж берега, не зважаючи на багнюку та гостре каміння. Коли він наздогнав човен, його енергія виплеснулася назовні, створюючи потужний тиск, що змусив воду навколо човна закипіти, а саму Катцумі — зупинити весла.
Хранителька обернулася, її обличчя, немов висічене з льоду, виражало суворе невдоволення.
— Ліоне, що ти чиниш? — її голос звучав як шелест сухого листя. — Не смій порушувати священний баланс. Повернися, ти не маєш права втручатися в долю того, хто переходить межу, відпусти її.
Ліон стояв на краю берега, його груди важко здіймалися.
— Благаю, Катцумі… Лише одну хвилину. Дай мені одну хвилину, щоб попрощатися, — його голос тремтів від прихованого розпачу.
Хранителька зітхнула, відвертаючись і закочуючи очі, але човен не зрушив з місця. Ліон, не чекаючи дозволу, стрибнув у човен, дерево хитнулося під його вагою. Джаан повільно підвела очі, в яких відбивалася туга цілого світу.
— Ліоне? — прошепотіла вона, і в цьому імені було стільки болю, що лис ледь не зламався. — Чому ти тут? Навіщо ти це робиш? Ти ж знаєш, що це не змінить кінця.
— Я не можу відпустити тебе так, Джаан, — Ліон сів навпочіпки перед нею, обхопивши її долоні своїми. Вони були холодними, як сама річка. — Я прийшов лише для того, щоб сказати прощавай, але я не змирився, візьми це.
Навколо них раптом спалахнуло світло — м’яке, тепле, золотаве. Воно згустилося, формуючи навколо човна прозорий купол, що відгородив їх від світу душ, від часу, від самої реальності. Усе навколо зникло: залишилися тільки вони двоє і їхнє тремтливе, останнє кохання.
З рота Ліона вилетіла сяюча намистина — вогняний згусток його власної душі, його суті. Він обережно, з неймовірною ніжністю, поцілував Джаан, передаючи їй цей дар. Намистина зникла в її серці, залишаючи там невидимий слід — обіцянку, що витримає тисячоліття.
— Це моя лисяча намистина, Джаан, — прошепотів він, притискаючись чолом до її чола. — У ній моя пам’ять, моє серце, моє життя. Благаю, переродись. Де б ти не була, в якому б тілі, з яким би обличчям — я впізнаю тебе. Моє серце відчує твоє, навіть крізь вічність. Я знайду тебе, чуєш? Я знайду, де б ти не сховалася. Пообіцяй мені, Джаан… пообіцяй, що ти повернешся до цього світу.
Джаан вдихнула золотаве світло, відчуваючи, як всередині неї розливається тепло, що розтоплює крижані окови смерті, її очі засяяли сльозами.
— Обіцяю, любий, — відповіла вона, і в цьому слові була вся її відданість.
Вона міцно обхопила його за шию, вкладаючи в цей поцілунок усі невимовлені слова, усі мрії про майбутнє, якому не судилося збутися сьогодні. Це був поцілунок прощання і водночас клятва, скріплена печаткою їхніх душ.
Ліон відсторонився першим, знаючи, що кожна наступна секунда руйнує межу, яку він так відчайдушно намагався втримати. Він підвівся, важко переступаючи через борт човна назад на берег. Човен, наче звільнений від кайданів, повільно рушив далі. Лис стояв нерухомо, вп’явшись пальцями в мокру траву, і дивився, як Джаан віддаляється в бік сяючого порталу. Він не відводив погляду, аж поки її силует остаточно не розчинився в білому мареві, залишивши його наодинці з річкою, вітром і обіцянкою, яка тепер була його єдиним сенсом життя.
