Спочатку:
На сторінку книги
Після того як річка Ханзо поглинула Джаан, час для Ліона втратив свій вимір. Дні перетворилися на сірі смуги, ночі — на чорні прірви, в яких він знову й знову бачив її очі, наповнені холодним спокоєм. Золота намистина, що була частиною його суті, тепер спочивала десь там, за межею, роблячи його внутрішній світ порожнім, наче випалена хатина.
Ліон більше не був тим гордим дев’ятихвостим, чия присутність змушувала ліси схиляти верхівки. Він став тінню самого себе, його колись яскраві, як розплавлене золото, очі зблякли, вкрилися пеленою нестерпного смутку. Але найгіршим було не саме прощання, найгіршим було усвідомлення: він власноруч підписав їй вирок. Він знав, що не здатися Ангоку призведе то втрати кохан. Його кохання стало її загибеллю. Це отруйне знання роз’їдало його зсередини, наче кислота, спалюючи залишки душі.
Хайгу, Рю та Юн намагалися пробити стіну байдужості, яку він збудував навколо себе. Їхній храм, колись сповнений життя, став місцем поховання надій.
Хайгу, зі своїм незмінним спокоєм, часто приходив до кімнати Ліона, приносячи їжу, до якої той не торкався.
— Ліоне, — голос лиса звучав як шелест вітру. — Смерть — це не фінал. Це перехід. Ти віддав їй частину себе, це великий дар. Не знецінюй власну жертву своїм самокатуванням.
Ліон лише відвертався до стіни, стискаючи кулаки так, що кістки біліли.
— Я вбив її, Хайгу. Не кажи мені про перехід. Я штовхнув її в обійми темряви.
Рю, чия запальність завжди була противагою спокою Ліона, не міг більше дивитися на це гниття. Одного разу він увірвався в кімнату, схопив Ліона за комір і притиснув до стіни.
— Досить! Ти думаєш, що тільки ти страждаєш? Ми всі втратили її! Але ти поводишся не як лис, а як злякане щеня. Джаан не хотіла б бачити тебе таким, ти обіцяв її знайти — то знайди хоча б себе!
Юн, завжди найлагідніша, сиділа поруч у кутку, тихо граючи на сямісені. Мелодія була тужливою, як осінній дощ, вона не намагалася вчити чи звинувачувати, дівчина просто була присутня.
— Ліоне, — тихо мовила вона, коли Рю відпустив його. — Біль — це ціна, яку ми платимо за справжнє кохання. Але ти перетворюєш цю ціну на в’язницю. Випий чаю, з’їж хоч щось, тобі потрібні сили, щоб виконати обіцянку.
Але ні слова мудрості Хайгу, ні запал Рю, ні ніжна музика Юн не могли заглушити крик у голові Ліона. Він не шукав зцілення, Лоін шукав забуття.
Перша пляшка міцного саке з’явилася в його кімнаті випадково, або так він себе переконував. Гіркий, пекучий напій на мить притупляв гостроту спогадів. Це було те, що йому було потрібно, він почав пити щовечора, ховаючись від друзів у найтемніших кутках храму або тікаючи в ліс, де дерева приховували його ганьбу.
Алкоголь не приносив радості, він приносив ілюзію, в якій Джаан була поруч, її сміх лунав з-за дерев, а її руки торкалися його обличчя. Але щоразу, коли дія напою минала, реальність вдаряла з подвійною силою.
Одного разу Рю знайшов його біля річки — тієї самої, де вони розпрощалися. Ліон сидів у багнюці, поруч валялося кілька порожніх пляшок, а в його очах не було нічого, крім порожнечі.
— Вона тут була, Рю… — прохрипів Ліон, дивлячись на гладь води, що знову здавалася нерухомим обсидіаном. — Вона була тут, і я бачив, як зникає її світло, бачив, як воно гасне через мене. Я власноруч вбив її, розумієш? Мої руки, що мали захищати, стали тими, що відправили її в небуття.
Рю сів поруч, не звертаючи уваги на бруд.
— Ти не вбив її, Ліоне. Ти подарував їй надію. Намистина в її грудях — це не тягар, це маяк. Ти збожеволів від горя, але не смій паплюжити пам’ять про неї цією отрутою. Вона — твоя вічність, а ти топиш її в пляшках.
Ліон підвів очі на друга, і в цей момент Юн та Хайгу теж підійшли до берега. Вони виглядали втомленими, їхні обличчя були сповнені невимовного болю, але в них не було осуду — лише глибока, безмежна турбота.
— Ми не відпустимо тебе, — сказав Хайгу, кладучи руку на плече Ліона. — Ти — частина нашої сім'ї. Якщо ти хочеш тонути в цій річці, ми будемо тонути разом із тобою, поки ти не згадаєш, хто ти такий.
Ліон сховав обличчя в долонях. Він був слабким, був розбитим, він відчував себе найгіршим створінням у цьому світі. Але десь глибоко всередині, під шарами самобичування та дурману, пульсувало золотаве світло — обіцянка, яку він дав Джаан. Вона була там, вона була частиною його, і поки він жив, ця обіцянка не могла померти. Він зрозумів: його пияцтво — це лише ще один спосіб зрадити її, ще один спосіб відмовитися від пошуку.
Він підвівся, важко захитавшись. Його погляд зустрівся з поглядами друзів.
— Допоможіть мені, — прошепотів він, і в цьому голосі вперше за довгий час з’явилася не лише туга, а й крихкий намір вистояти. — Допоможіть мені вижити… щоб я міг її знайти.
Хайгу, Рю та Юн кивнули, утворюючи навколо нього коло, наче захисний бар’єр від усього світу. Вони знали, що шлях попереду буде довгим, що Ліон ще не раз захоче зірватися, що біль нікуди не зникне. Але вони були готові чекати. Бо дев’ятихвостий, який втратив усе, але зберіг обіцянку, був набагато сильнішим, ніж він сам міг собі уявити.
Річка Ханзо тихо текла повз них, байдужа до їхніх страждань, але в грудях Ліона, попри весь біль, раптом стало тепліше. Він зробив перший крок — не до пляшки, не до забуття, а назад до храму, до життя, до того дня, коли він знову зустріне ту, кого обіцяв знайти крізь тисячоліття. Він знав: попереду чекає довга дорога, але тепер він не йтиме нею наодинці.
