Спочатку:
На сторінку книги
Сонце остаточно розчинилося в сірих водах Ханзо, залишивши по собі лише болючий спомин про день. Туман, що раніше здавався лише частиною ландшафту, тепер ожив: він повз берегом, наче цупкий, холодний саван, що мав намір поховати все живе до того, як зійде наступна зірка. Джаан сиділа на вогкому, холодному піску, обхопивши тремтячі коліна руками. Її дихання було уривчастим, ледь чутним свистом у тиші ночі. Ліон не зводив з неї очей, він сидів поруч, намагаючись не торкатися її плечей — боявся, що відчує під пальцями не шкіру коханої, а холод металевої луски, яка вже почала повільно, крок за кроком, поглинати її тіло.
— Джаан, — прошепотів він, і його голос, здавалося, здригнувся від ваги невисловленого жаху. — Якщо я не повернуся… якщо Ангоку виявиться хитрішим, ніж ми думали…
Джаан повільно підвела голову, в її очах, що зблиснули тьмяним, неприродним відблиском під срібним світлом місяця, він побачив не лише розпач, а й безмежну, любов.
— Не кажи цього, — тихо відповіла вона, і кожне слово давалося їй із болем. — Подивись на мене, Ліоне. Це моя війна, мій тягар, витесаний з моїх же страхів. Не ставай частиною цієї темряви. Благаю, залишайся на березі.
— Ми вже одна частина, — відрізав Ліон, і в його очах спалахнув вогонь, що не мав нічого спільного з темрявою дракона. — Ти не розумієш. Я не можу жити у світі, де твоя душа належить монстру. Я піду за тобою, навіть у пекло.
У цей момент повітря навколо них згустилося, набуваючи присмаку металу та старої крові. Катцумі вийшла з туману, нечутна, як привид, у руках вона тримала чашу, вирізьблену з чорного нефриту, в якій повільно вирувала густа, непроглядна рідина, схожа на розплавлений обсидіан.
— Час, — промовила вона. Її голос, завжди спокійний, тепер звучав як скрип старих завіс у покинутому храмі. — Опівніч дихає нам у потилицю, лягайте.
Ліон та Джаан лягли на вогкий пісок, обличчям одне до одного. Коли Ліон переплів свої пальці з її долонями, він здригнувся: її шкіра була крижаною, а в місцях, де виступала луска — неприродно, зловісно гарячою.
— Тримайтеся, — наказала Катцумі, окроплюючи їх цією темною рідиною. — Це не просто вхід у підсвідомість. Це вихід у порожнечу. Якщо ваша віра захитається хоч на мить — він розірве вас на шматки.
Світ навколо почав розчинятися. Звуки річки, шелест туману, навіть серцебиття — все зникло. Ліон відчув різкий поштовх, наче його виштовхнули з високої скелі прямо в холодну безодню. Коли він розплющив очі, він був не на березі, лис стояв у просторі, де небо було кольору старого попелу, а під ногами стелилося хистке полотно спогадів Джаан. Тут пахло весняними квітами, які раптом перетворювалися на запах гару. Посеред цього сюрреалістичного ландшафту, в оточенні фрагментів її дитячих спогадів, стояв Ангоку. Він не був величезним змієм. Це була висока, струнка постать у темних, наче витканих із нічного неба кімоно. Його обличчя було приховане тінню, але червоні очі світилися голодним, майже святковим вогнем.
— Ти прийшов добровільно, — голос Ангоку звучав у голові Ліона, луною відбиваючись від стін свідомості, мов постріл у замкнутому просторі. — Хотів бути героєм? Стати щитом? Ти запізнився, лисе. Вона вже майже моя.
— Я прийшов звільнити її, — Ліон витягнув меч. Лезо в цьому світі здавалося важким, ніби було викуване з самого болю.
— Звільнити? — Ангоку засміявся, і цей звук змусив спогади Джаан навколо них тріскатися й розсипатися в чорний попіл. — Вона — це лише посудина для мене. В ній стільки болю, що мені навіть не довелося її шукати — вона сама відчинила двері, коли вперше відчула страх. Твоя жертва — це лише банкет для мого голоду. Ти станеш моєю новою іграшкою.
Ангоку зробив ледь помітний жест, і простір навколо Ліона викривився. Ліон кинувся в атаку, але його ноги наче застрягли в густій, в'язкій смолі. Він намагався завдати удару, але Ангоку навіть не захищався, він просто ступив назустріч і торкнувся долонею грудей Ліона.
У той же міг реальність вибухнула.
Світло спогадів згасло, Ліон відчув, як холод драконячої енергії прошиває його наскрізь, розриваючи зв'язок із Джаан. Він впав на коліна, світ навколо нього почав руйнуватися, і останнє, що він почув перед тим, як знепритомніти, був шепіт: «Вона ніколи не буде твоєю».
На березі Ханзо все змінилося за одну мить, Ліон, що лежав нерухомо, раптом вигнувся в судомах, і з його вуст вирвався стогін, повний нелюдського болю. Тонка цівка крові потекла по його підборіддю, вбираючись у пісок. Джаан скрикнула — це був звук, у якому поєдналися смерть і відчай. Її тіло на очах почало трансформуватися. Холодна, металева луска, що досі була лише на шиї, з жахливим тріскотом, наче під час землетрусу, поповзла вниз, вкриваючи її груди, живіт, стегно. Вона перетворювалася на живу статую, заковану в панцир Ангоку.
— Ні! — Катцумі, в чиїх очах на мить промайнув жах, кинулася до них. Вона приклала руки до чола Ліона, відчуваючи, як з нього витікає саме життя. Катцумі всі свої сили направила на Ліона, щоб витягнути його з підсвідомості Джаан. Вона кричала від зусилля, виснажуючи себе, але змогла не дати лису згаснути.
Повітря спалахнуло синім вогнем, Катцумі впала, ледь не втрачаючи свідомість, але Ліон зробив рвучкий, хрипкий вдих і розплющив очі. Вони були порожніми, затьмареними пеленою жахливого, глибокого болю. Хранителька, ледве тримаючись на ногах, перевела погляд на Джаан. Дівчина лежала нерухомо. Луска застигла, вкривши рівно половину її тіла — від шиї до середини стегна, відблискуючи холодним металом у місячному сяйві. Вона виглядала як напівбожество, напівістота, вирвана з реального світу.
— Двері зачинені, — тихо, майже нечутно прошепотіла Катцумі, витираючи кров, що текла з її носа. Її сили були вичерпані повністю. — Ангоку пустив коріння, він поглинув ту частину її волі, яка відповідала за опір.
Ліон, хитаючись, підвівся. Він підповз до Джаан, але вона була холодною, мов камінь. Лише її груди ледь помітно здіймалися, і в цьому ледь вловимому ритмі була вся надія, що залишилася.
Шансів на порятунок не було. Ліон вчепився в її холодну руку, але вона не відповіла на дотик. Він дивився на неї, розуміючи, що програв не просто бій — він програв її. Тепер залишалося лише одне: спостерігати, як повільно згасає воля Джаан, і молитися до богів, у яких він ніколи не вірив, щоб вона виявилася міцнішою за самого демона.
Туман над Ханзо став ще густішим, наче сама природа зневажливо ховала цю поразку у своїх холодних обіймах.
