Спочатку:
На сторінку книги
Ніч була глибока й тиха, коли Ліон раптово прокинувся від гуркоту дверей. До його кімнати стрімко влетів Хайгу. На обличчі лиса застигла тривога, а подих був уривчастим, ніби він біг без зупину.
— Володарю, пробачте за такий пізній і різкий візит, але в нас біда, — швидко заговорив він. — Звірі біля підніжжя гори передали, що сюди підіймається військо. Це армія Чорного Дракона. Вони прийшли по Джаан. Що нам робити?
Ліон мовчки підвівся з ліжка. У його погляді не було ані страху, ані хвилювання — лише холодний спокій.
— Іди до Джаан і залишайся поруч із нею, — тихо сказав він. — А я зустріну наших гостей.
— Але, володарю… — Хайгу вагався. — Це люди. Вам не можна їх убивати.
— Я знаю. Тому йди. Часу майже не лишилося.
Хайгу низько вклонився й одразу зник за дверима.
У вітальні біля кімнати Джаан панувала темрява й тиша. Хайгу обережно зачинив за собою двері, сів на підлогу біля входу та завмер, пильно вслухаючись у кожен звук. За тонкою стіною дівчина спокійно спала, навіть не підозрюючи, що цієї ночі за нею прийшла армія.
Тим часом Ліон уже стояв на вузькій кам’яній стежці, що змією вилася вздовж схилу гори. Небо було безмісячне, а холодне зоряне світло ледь торкалося темних скель.
Удалині рухалася колона воїнів. Смолоскипи тремтіли в нічному вітрі, кидаючи довгі викривлені тіні на каміння. Попереду їхав вершник у чорній броні, що відливала синявою сталі. Над ним майорів стяг із розпростертим крилом Чорного Дракона.
Ліон не ховався.
Він просто вийшов на середину стежки й завмер, спокійний і непорушний, наче сама гора.
Колона зупинилася. Почувся брязкіт зброї, хрипіння коней і приглушені голоси. Командир підняв руку, і вперед виїхали троє розвідників.
— Хто ти такий? — різко гукнув один із них, здіймаючи смолоскип вище.
Полум’я освітили обличчя Ліона — бліде, спокійне й дивно байдужне.
— Я той, хто живе на цій горі, — відповів він тихо, але його голос прокотився ущелиною, мов порив холодного вітру. — І ви тут непрохані гості.
Розвідники перезирнулися. Один із них криво всміхнувся.
— Відійди, хлопче. Ми прийшли по дівчину, яку ваш господар ховає. Чорний Дракон наказав привести її живою. Не станеш на заваді — залишишся живим.
Ледь помітна усмішка торкнулася губ Ліона.
— Я і є господар цієї гори. І дівчину ви не отримаєте.
У задніх рядах прокотилося невдоволене гарчання. Дехто вже вихоплював мечі. Командир у чорній броні повільно під’їхав ближче.
— Ти один? Без війська? Без охорони?
— Один, — спокійно відповів Ліон. — І цього достатньо.
Командир вихопив свій довгий чорний меч, руків’я якого нагадувало драконячу пащу.
— Тоді помри.
Його рука різко опустилася вниз, і перша шеренга воїнів ринула вперед.
Ліон не зрушив із місця.
Коли вістря першого списа майже торкнулося його грудей, він неквапливо вихопив меч і одним рухом відбив удар.
— Я не хочу вбивати вас, — промовив він рівно. — Але ви не підніметеся вище.
У відповідь почувся лютий рев командира, і вже вся армія кинулася в атаку.
Ліон тихо зітхнув. Він ступив лише один крок.
І в ту ж мить гора здригнулася.
Повітря навколо воїнів заревіло буревієм. Потужний вітер підняв людей у повітря, наче сухе листя. Коні перелякано іржали, воїни кричали, намагаючись утриматися на ногах, але невидима сила знову й знову жбурляла їх назад, униз по схилу.
Сам Ліон залишався нерухомим.
Його золоті очі світилися в темряві холодним, неприродним сяйвом.
— Я вас попереджав, — тихо мовив він.
Раптом один із лучників натягнув тятиву й випустив стрілу просто йому в серце.
Стріла завмерла в повітрі за крок від Ліона.
На мить затремтіла — і розсипалася попелом.
Командир, уже без шолома, з розсіченим обличчям і кров’ю на губах, важко підвівся на коліна.
— Що… ти таке?..
— Не демон, — спокійно відповів Ліон. — Лише той, хто захищає свій дім і тих, хто в ньому живе.
Він повільно підняв руку.
Повітря навколо армії раптом стало густим, важким, мов рідкий метал. Воїни один за одним падали на коліна, а потім непритомно опускалися на холодне каміння. Дехто ще намагався повзти, але сили швидко залишали їх.
За кілька хвилин на схилі запанувала тиша.
Уся армія Чорного Дракона лежала непритомна, але жива.
Ліон підійшов до командира, який ледве тримався при тямі.
— Передайте своєму Дракону, — тихо сказав він, — якщо він ще раз надішле сюди людей, я вже не буду таким милосердним. І запам’ятайте: Джаан він не отримає ніколи.
Командир лише хрипко видихнув у відповідь.
Ліон розвернувся й повільно рушив угору стежкою, назад до свого дому.
Коли він увійшов до вітальні, Хайгу миттєво схопився на ноги, поклавши руку на руків’я меча.
— Володарю?..
— Усе гаразд, — спокійно відповів Ліон. — Вони просто сплять. До ранку не прокинуться.
Хайгу полегшено видихнув.
— А Джаан?
— Спить. Я не дозволив їй прокинутися.
Ліон кілька секунд мовчки дивився на двері її кімнати, прислухаючись до тихого рівного дихання за стіною.
Потім тихо промовив:
— Підготуй для неї все необхідне. Якщо буде потрібно — ми залишимо цю гору. Але я не дозволю нікому забрати її.
На світанку армія Чорного Дракона відступила, повернувшись ні з чим.
Війна, що тривала багато днів, завершилася перемогою Золотого Лотоса.
До імператорського палацу запросили найкращих цілителів імперії. Вони безупинно боролися за життя Айли, тяжко пораненої в битві. На щастя, лікарям вдалося зупинити кровотечу й стабілізувати стан імператриці.
