Спочатку:
На сторінку книги
Рю мчав щодуху, притискаючи до грудей маленьку Джаан. Позаду, ледь встигаючи за ним, бігла Юн. За їхніми спинами світ, який вони знали, гинув у вогні: імператорський палац, охоплений полум’ям, із гуркотом осипався камінням, здіймаючи в небо клуби чорного диму й іскор. Повітря було просякнуте запахом гару, крові та заліза. Ворожі полчища сунули вперед нескінченним потоком — мов темна ріка, що прагнула поглинути все на своєму шляху.
На чолі імперського війська стояв Чхве.
Він сидів на вороному коні, мов висічений із каменю бог війни, і його золотавий обладунок полум’янів у відблисках пожежі. Піднявши меч до неба, він голосом, у якому гриміла сама буря, вигукнув:
— Кіннота! За Імперію! За доньку! В атаку!
І земля відповіла йому громом сотень копит.
Важка кавалерія зірвалася зі схилу, наче кам’яний обвал. Попереду летів Чхве — нестримний, лютий, величний. Його меч креслив у повітрі золоті дуги, і кожен удар ніс смерть. Там, де проходив його клинок, вороги падали, а сама земля, здавалося, палала розпеченим золотом.
На пагорбі, серед шеренг лучників, стояла Айла.
Її постать була стрункою й непохитною, мов дерево, що вистояло перед тисячею буревіїв. Та в очах, спрямованих услід доньці, жила материнська тривога.
— Вогонь! — пролунав її владний голос.
І в ту ж мить небо спалахнуло.
Сотні вогняних стріл злетіли вгору, мов зграя феніксів, народжених із полум’я. Вони з шипінням розтинали повітря і врізалися в лави ворога, несучи хаос, біль і смерть.
— Обережніше! — крикнула Айла, не відводячи погляду від маленької постаті вдалині. — Стріляйте влучно! Не зачепіть Джаан!
— Слухаємося! — єдиним голосом озвалися лучники.
Айла натягнула тятиву.
— Перший ряд — вогняні стріли! Другий — бронебійні! Ціль — ворожі стрільці! Не дайте їм навіть підняти луки!
Команди сипалися одна за одною, чіткі й холодні, мов лезо меча. Її воїни діяли бездоганно, немов один живий механізм.
Та ворогів було надто багато.
Серед чорного моря шоломів височіла постать у золотій масці — мов зловісне сонце, що зійшло над полем смерті. Він мовчки підняв руку, і його армія рушила вперед із новою люттю.
Чхве врізався в перші ряди ворога, мов блискавка.
— За мною! — його голос розітнув гомін битви.
Велетень із бойовим молотом кинувся назустріч імператору, здіймаючи зброю, здатну розтрощити навіть камінь. Але Чхве був швидший. Один блискавичний рух — і голова велета, описавши криваву дугу, впала на землю.
Кіннота за ним зім’яла ворожий стрій, мов буревій суху траву.
Та Айла помітила нову загрозу.
Правий фланг ворога заходив їм у тил.
— Третій загін — на правий схил! — вигукнула вона. — Стріляйте по вершниках у чорних латах!
Нова хвиля стріл зірвалася в небо.
І саме в ту мить із тіні дерев майнула одна-єдина стріла.
Вона летіла безшумно — мов сама смерть.
Айла ледве встигла підняти лук, коли наконечник вгруз у її ліве плече.
Тіло пронизав пекучий біль.
Отрута розлилася жилами вогнем.
Коліна здригнулися.
Та вона не впала.
— Я… ще жива… — крізь зціплені зуби прошепотіла жінка.
Кров стікала по руці, але пальці все ще міцно стискали лук.
Айла випрямилася.
Її очі палали не слабкістю — люттю.
— Усі! — крикнула вона так голосно, що її почули навіть серед гуркоту битви. — Залп по Золотій Масці! За Імперію!
Двадцять найкращих лучників одночасно натягнули тятиви.
І двадцять вогняних стріл, зливаючись у єдиний потік полум’я, рвонули вперед.
Золота Маска виставив щит, але той не витримав. Кілька стріл пробили захист: одна встромилася в стегно, інша — в руку.
Його крик, сповнений болю й люті, прокотився полем.
Ворожі лави захиталися.
Чхве не дав їм отямитися.
— Не зупинятися! Гнати їх до лісу!
Та навіть крізь біль і кров Айла дивилася не на поле бою.
Її погляд шукав одну-єдину постать.
Маленьку дівчинку, що тікала від війни.
Десь далеко попереду Рю ніс Джаан, а Юн бігла поруч. Вони вже майже вирвалися з обіймів смерті.
Айла ледь усміхнулася.
— Біжи… моя дівчинко… живи…
На вершині гори, відділений від людського світу висотою, тишею й власною байдужістю, стояв Ліон.
Його золотаві очі спокійно споглядали далеку пожежу, що палала на обрії, мов кривава заграва заходу сонця. Вітер ворушив довге руде волосся, а дев’ять пухнастих хвостів ліниво погойдувалися за спиною, немов жили власним життям.
Поряд безшумно з’явилася Катцумі й, склавши руки на грудях, поглянула туди ж — на землю, де ще лунали крики вмираючих.
— Ліоне, ти не втрутишся? — тихо запитала вона.
Лис навіть не ворухнувся.
— Ні. А навіщо?
— Там гине стільки невинних душ…
Ліон повільно перевів на неї погляд.
— Катцумі, я захищаю людей від демонів, злих духів і темряви, що приходить не з їхнього світу. Але не від них самих. Людські війни мене не цікавлять. Їхня жадоба, боротьба за владу, вбивства за землі… це їхній вибір. Кожен володар хоче урвати собі більше. Політика — скрізь однакова.
Катцумі зітхнула, але раптом насторожилася.
— Зачекай… до нас хтось біжить.
— М?
Ліон ледь повернув голову.
Із густого лісу, спотикаючись, вибігли троє.
Рю, важко дихаючи, обережно опустив Джаан на землю. Юн упала на коліна поруч, намагаючись відсапатися. Вони були виснажені, закіптюжені, у подряпинах і пилюці, але живі.
Ліон і Катцумі вже стояли перед ними.
Рю різко підвівся, вихопив меч і наставив його на лиса.
— Хто ви такі?! — майже вигукнув він, напружений, мов натягнута тятива.
Ліон лише спокійно підняв руку — і лезо, ніби втратило силу, саме опустилося донизу.
— Це я хотів би спитати у вас.
Юн швидко підвелася, вклонилася й підійшла ближче.
— Рю, прибери меч, — тихо, але твердо сказала вона. А тоді звернулася до Ліона: — Вибачте, пане, за грубість мого товариша. Ми тікали з палацу і не помітили, як прибігли сюди.
Ліон мовчки перевів погляд на маленьку дівчинку.
Джаан дивилася на нього широко розплющеними очима — зі щирим дитячим подивом, у якому страх дивно переплівся із захопленням. Повільно підвівшись, вона зробила кілька кроків уперед.
— То ти… дев’ятихвостий лис?
— Так, — коротко відповів Ліон. — А ти?
Дівчинка випросталася, намагаючись говорити гордо, як і личило імператорській доньці, хоч голос її ще тремтів.
— Я Джаан. Донька імператора. На нас напали, і ми були змушені тікати.
— Розумію, — байдуже мовив Ліон. — Це страшно. Але тут вам не місце. Ідіть до людей.
Юн зблідла.
— Пане, але зараз до міста повертатися небезпечно!
— Тоді йдіть у найближче село.
— Найближче село дуже далеко, — тихо мовила вона. — Чи можемо ми побути у вас якийсь час?
Ліон ледь звів брову.
— Людино, я що, схожий на благодійника?
Юн опустила очі, не знаходячи слів.
Та вперед ступила Джаан.
У її великих очах блищали сльози, але голос залишався чистим і щирим.
— Будь ласка, пане… мама розповідала мені про вас. Казала, що ви оберігаєте людей.
Ліон примружився.
— Мама, кажеш? Про мене розповідають легенди? — в його голосі вперше майнула тінь цікавості. — Кумедно.
Він нахилився ближче до дівчинки, і його золоті очі зустрілися з її заплаканим поглядом.
— Слухай уважно, Джаан. Я захищаю людей від істот, що приходять із темряви. Від створінь, куди страшніших за людину чи війну. Але я не захищаю вас від вас самих.
Після цих слів він випрямився, розвернувся спиною й холодно кинув:
— Ідіть собі далі.
Він уже зробив кілька кроків, коли позаду почувся глухий звук падіння на коліна.
Ліон зупинився.
Обернувшись, він побачив Джаан.
Маленька дівчинка стояла навколішки, схиливши голову, а сльози одна за одною котилися по її щоках і падали на каміння.
— Будь ласка, Ліоне… — її голос тремтів від плачу. — Дозволь нам залишитися…
Катцумі м’яко торкнулася його плеча.
— Ліоне…
Лис заплющив очі й важко зітхнув, ніби цей короткий зітх був важчим за століття битв.
— Гаразд.
Він закотив очі й сухо додав:
— Ідіть за мною.
