Спочатку:
На сторінку книги
Минув майже місяць після тієї ночі, коли Джаан стрибнула з вікна й побачила справжню сутність Ліона. Тепер світ уже не здавався їй таким самим. Звичайні перехожі на вулицях більше не були просто людьми, тіні у вузьких провулках більше не здавалися лише грою світла, а дивні відчуття, які вона інколи мала ще з дитинства, почали проявлятися дедалі сильніше. І найбільше, що її хвилювало, те , що Ліон мовчав як партизан , хоча дівчина бачила, що лис знає про те, що вона відчуває те за чим він полює.
Він відкрив існування потойбічного світу, але все ще приховував щось значно важливіше. Але Джаан не поспішала допитувати лиса, щоб він все ж таки розповів те, що вона повинна знати. Дівчина затримувалася на роботі до пізна. Редакція вже давно спорожніла. За вікнами мерехтіли нічні вогні міста, а годинник показував майже першу ночі.
— Ти ще тут? — запитала колега.
— Закінчую статтю.
— Про чоловіка в костюмі?
Джаан посміхнулася.
— Ні. Про старі легенди.
— Ти останнім часом надто захопилася містикою.
— Можливо.
— Тільки дивись, щоб демони тебе не вкрали.
— Якщо викрадуть, то я візьму в них інтерв'ю.
Подруга засміялася й пішла. Через десять хвилин Джаан вийшла з редакції. Ніч була холодною, вітер свистів між будинками, вулиці майже спорожніли. Вона йшла знайомою дорогою, гортаючи нотатки у телефоні. І раптом завмерла. Щось було не так. Температура різко впала з рота дівчини виходив пар, але по прогнозам не передавали значного похолодання. Джаан зупинилася, озирнулася на вкруги, нікого не було. Відчуття тривоги не зникало, а ставало ще більш сильнішим. Їй здавалося наче хтось слідкує за нею. Джаан прискорила крок, позаду себе почула незрозумілий шурхіт. Дівчина різко обернулася і побачила, те, що не повинна була бачити. Людина, бліда, з тріщинами по всьому обличчю та тілу, воно гарчало і щось намагалося говорити. Тіло нервово посіпувалося наче хтось смикає за нерви.
— Що ти таке? — спитала Джаан.
Голос був схожий на скрегіт металу.
— Ти пахнеш нею...
— Хто ти?!
Створіння зробило крок.
— Намистинка...
— Що?
— Де намистинка...
Усередині Джаан усе похололо. Вона інстинктивно відступила назад, а потім побігла. Істота зареготала і за секунду опинилася перед нею. Джаан скрикнула. Чорні пазурі потягнулися до її обличчя, намагаючись вкусити дівчину. І раптом повітря спалахнуло золотим світлом.
— Відійди від неї.
Голос Ліона звучав холодно, небезпечно.
Дух зашипів.
— Дев'ятихвостий...
Ліон стояв між ними, його очі світилися бурштиновим вогнем, за спиною розкрилися дев'ять хвостів, з'явилися вуха які насторожено піднялися, в навколо нього кружляли золотисті іскри.
— Я попереджав вас, — тихо сказав він.
— Вона належить темряві...
— Вона не належить нікому.
Істота заревіла і кинулася на лиса.
Джаан завмерла. Вона бачила Ліона в образі кіцуне лише один раз, але зараз... Це було зовсім інше. Дівчина не встигла і моргнути, як лис зник. Наступної миті він уже стояв позаду духа. Один із його хвостів різко вдарив, повітря вибухнуло золотим полум'ям. Дух заверещав, а частина його тіла розсипалася попелом.
— Забирайся.
— Вона повернулася...
— Замовкни.
— Ми відчуваємо її...
Ліон різко підняв руку, в неї з'явився вогняний меч, який осяяв яскравим, вогняним світлом істоту. Дух прикрив очі руками, але вже було запізно, він почав повільно та болісно розчинятись. Джаан дивилася на Ліона широко розплющеними очима.
— Це...
— Злий дух.
— Він хотів мене вбити.
— Так.
— А ти...
— Це моя робота.
— Це було...
Вона замовкла.
— Страшно?
— Дуже.
— І?
— Неймовірно.
Ліон важко видихнув.
— Ти ненормальна.
— А ти дев'ятихвостий лис.
— Справедливо.
Джаан усміхнулася, але потім посерйознішала.
— Він сказав, що відчуває мене.
— Я чув.
— Що це означає?
Ліон мовчав.
— Не знаю.
Але це була неправда, дев'ятихвостий знав, але доказів було замало та в одночас достатньо, те як дівчина відчувала потобійчне не могло бути просто збігом. Іноді Джаан зупинялася посеред вулиці.
— Тут щось є.
Ліон дивився на неї здивовано.
— Де?
— Біля старого будинку.
Він уважно придивлявся і справді знаходив духа.
— Ти бачиш їх краще.
— Я не хочу їх бачити.
— На жаль, тепер уже пізно.
— Це через тебе?
— Ні.
— Через моїх батьків?
— Можливо.
Ліон дедалі частіше задумувався про те, що Джаан нагадувала її. Ту саму дівчину яку шукає вже не один рік. В неї той самий сміх, характер, впертість, погляд, звичка сперечатися і навіть ім'я. Але було одне "але". Лисячої намистинки не було. Та не дивлячись на відсутність дару серце Ліона говорило інше. Вони стали проводити багато часу разом. Ліон навчав її відчувати енергію духів, розповідав про йокаїв, показував старі сувої, навчав ставити захисні бар'єри.
— Концентруйся.
— Я концентруюсь.
— Ні.
— Так.
— Ти думаєш про вечерю.
— Бо я голодна.
— Неймовірно.
— Я журналіст, а не чаклунка.
— Поки що.
— Це лякає.
— Мене теж.
Одного дня до будинку Ліона прийшов гість. Його брат, якого після його попередження про Ангоку не бачив років триста, та й далі б не бачив.
— Старший брате.
Ліон насупився.
— Муйон.
— Не дуже радісна зустріч.
— Ти приходиш лише тоді, коли є проблеми.
— Або коли мені цікаво.
Погляд Муйона зупинився на Джаан.
— Ого.
То це вона?
— Про що ти?
— Та сама смертна.
— Не починай.
Муйон усміхнувся.
— Я розумію тепер.
— Замовкни.
— Вона дуже схожа.
Ліон різко підняв голову.
— Я сказав замовкни.
Джаан напружилася.Вперше вона бачила Ліона таким злим та роздратованим.
— Ти знову хочеш повторити помилку? — тихо сказав Муйон.
— Це не вона.
— Тоді чому ти дивишся на неї так само?
Між братами запала важка тиша.
— Минуло шісот років, Ліоне.
— Я пам'ятаю.
— І досі не відпустив.
— Досить.
— Ти навіть не знаєш, чи це справді вона.
— Я знаю.
— Ні. Ти хочеш у це вірити.
Ліон стиснув кулаки.
— Іди.
— Як накажеш.
Муйон поглянув на Джаан.
— Бережіть себе, пані журналістко. Бо бути поруч із моїм братом дуже небезпечно.
Муйон зник наче так і треба було, прийшов без запрошення та пішов не попрощавшись.Джаан мовчала, в Ліон тим часом стояв біля вікна і про щось міркувала.
Потім тихо сказав:
— Ти все чула.
— Так.
— І?
— У мене багато питань.
— Я знаю.
— То відповіси?
— Є одна річ, яку я приховував.
— Я слухаю.
— Багато століть тому... Я покохав людину. Але вона загинула через мене. Я не зміг її захистити. Коли вона померла я подумав їй лисячу намистину її душі, та поблагав переродитися. Завдяки цій намистинці я зможу її відшукати де б вона не була і як би не виглядала, в вона зможе мене відчути та пригадати. Всі знають, що після реакарнації душа втрачає спогади про своє минуле життя.
— І ти думаєш, що ця намистина в мені?
— Ні. Не впевнений. Я декілька разів перевіряв, але її в тобі немає. Але ти можеш бути тією яку я шукаю.
Джаан завмерла.
— Це жарт?
— Ні.
— Але...
— Є надто багато збігів. Твоє ім'я, енергія, очі, твоя впертість, все як в ній, навіть ім'я.
— А що заважає тобі бути впевненим?
Ліон мовчав.
— Намистинка, про яку я тобі тільки, що розповів.
— Можливо, вона загубилася.
— Вона не могла.
— А якщо її хтось забрав?
Ліон завмер.
Він ніколи не думав про це.
— Ні, їх ніхто не може забрати, це частина моєї душі. Ти доречі спокійно відреагувала на такі новини.
Джаан засміялася.
— Ліоне, за останній місяць я дізналася, що існують демони, духи, дев'ятихвості лиси, а тепер ще й реінкарнація. Чесно кажучи, це вже не найдивніше.
Ліон тихо засміявся.
В нього з'явилася надія на те, що можливо все ж таки Джаан і є та яку він шукає, і якщо це так, то він не прогавити другий шанс бути разом з нею, та зробить все, щоб з дівчиною більше нічого не сталося.
