Спочатку:
На сторінку книги
Золоте світло повільно згасало, у кімнаті запанувала тиша, та сама тиша, яка настає лише після бурі. Джаан усе ще міцно обіймала Ліона., її плечі здригалися від тихих схлипів, а пальці так сильно стискали його одяг, ніби вона боялася, що варто лише відпустити — і він знову зникне.
Ліон заплющив очі він відчув спокій.
— Тепер... усе добре, — ледве чутно прошепотів він.
Джаан різко похитала головою.
— Ні...
Вона відсторонилася лише настільки, щоб подивитися йому в очі, на її щоках ще блищали сльози.
— Не кажи так...
Її долоня повільно торкнулася чорного символу біля його ключиці.
Ледь відчутний холод миттєво пройшов її пальцями.
Джаан завмерла.
— Він... усе ще тут...
Ліон усміхнувся.
— Але вже не поруч із тобою.
— Через мене...
— Не починай.
— Це моя провина...
— Джаан.
Його голос став твердішим.
Вона підвела очі.
— Якби на твоєму місці був я... ти зробила б те саме.
Джаан мовчала, вона знала відповідь. Дівчина пожертвувала б усім.
Ліон ледь усміхнувся.
— От бачиш.
Вона знову опустила голову.
— Але тепер...— її голос затремтів. — Тепер ти носиш його всередині себе.
— Я впораюся.
— А якщо ні?
Ліон не відповів, бо навіть він не знав. Хайгу повільно підійшов ближче. Його уважний погляд зупинився на чорній печатці, він обережно торкнувся її двома пальцями. Зелена духовна сила повільно проникла всередину.
Лис полегшено видихнув.
— Печатка тримається.
Муйон, який досі стояв мовчки біля дверей, нарешті дозволив собі сісти просто на підлогу.
Він голосно видихнув.
— Я вже думав, що сьогодні поховаю вас обох.
Ліон тихо засміявся.
— Даремно хвилювався.
— Даремно?!
Муйон різко підвів голову.
— Ти щойно добровільно проковтнув шматок прадавнього дракона!
— Зате спрацювало.
— Я колись тебе власноруч придушу.
— Тоді доведеться ставати в чергу, — спокійно відповів Хайгу.
На мить усі замовкли. Потім Муйон пирхнув, а за ним тихо засміялася Джаан, навіть Ліон не зміг стримати усмішки. Після всього пережитого цей сміх звучав майже нереально: він був живим, справжнім та Хайгу не сміявся. Він дивився на чорну печатку і Ліон це помітив.
— Щось не так?
Лис повільно перевів на нього погляд.
— Ангоку спить.
— Але?
— Він не зник.
Муйон одразу насупився.
— Це ми вже зрозуміли.
— Ні.
Хайгу похитав головою.
— Ви не зрозуміли.
Він повільно підійшов до вікна. За ним уже починав світлішати обрій, перші промені сонця пробивалися крізь густий ліс.
— Давним-давно...— Його голос став тихим. — Були ті, хто намагався стати в'язницею для демонів.
— І що сталося?
— Вони жили.
Муйон полегшено видихнув.
— Але...
Усі одночасно подивилися на Хайгу.
— Кожен день їм доводилося перемагати їх знову.
У кімнаті запала тиша.
— Ангоку більше не може керувати твоїм тілом, але може говорити, може проникати у сни, чекати хвилини, коли ти ослабнеш.
Джаан міцніше стиснула руку Ліона.
Хайгу усміхнувся.
— Проте тепер у тебе є одна перевага.
— Яка?
Лис подивився на них обох.
— Ти більше не боротимешся сам.
Ліон мовчки перевів погляд на Джаан. Вона вже не плакала, лише дивилася на нього люблячим поглядом.
І він зрозумів: Хайгу мав рацію, тепер вони розділять цей тягар разом.
Перші сонячні промені торкнулися дерев'яної підлоги, будинок, який ще кілька годин тому був охоплений темрявою, знову наповнився теплом. Джаан повільно підійшла до відчиненого вікна, холодне ранкове повітря торкнулося її обличчя, вона вдихнула на повні груди.
За спиною почулися тихі кроки, це був Ліон який зупинився поруч.
Деякий час вони мовчки дивилися, як сонце піднімається над вершинами гір.
— Красиво... — прошепотіла Джаан.
— Так.
— Я думала...— вона усміхнулася крізь сльози. — Що більше ніколи цього не побачу.
Ліон мовчки взяв її за руку, їхні пальці переплелися, Джаан обережно сперлася головою на його плече.
— Дякую...
— За що?
— За те, що знову повернув мене до життя.
Ліон усміхнувся.
— Тоді пообіцяй мені дещо.
— Що саме?
— Якщо одного дня я почну втрачати себе...
Вона різко перебила його.
— Ні.
Він здивовано подивився на неї.
— Я не дозволю тобі договорити.
Її очі впевнено дивилися просто на нього.
— Бо цього не станеться.
Ліон тихо засміявся.
— Звідки така впевненість?
Джаан зробила ще крок ближче.
— Тому що тепер моя черга захищати тебе.
І вперше за багато років Ліон відчув, що більше не несе цей тягар наодинці. Попереду на них чекало ще багато випробувань, але цього ранку вони дозволили собі одну просту річ — повірити, що після найтемнішої ночі завжди сходить сонце.
