Спочатку:
На сторінку книги
Минали роки. Джаан, колись маленька дівчинка, що відчайдушно шукала правду про своїх зниклих батьків, перетворилася на впевнену молоду жінку. Вона обрала шлях журналіста — професію, де слово має силу розкривати таємниці. Проте загадка зникнення її батьків залишалася найглибшою раною в її серці, до якої вона поверталася знову і знову у своїх нічних роздумах.
Сьогодні в редакції панувала задушлива атмосфера. Джаан підійшла до кабінету директора і обережно постукала.
— Пане Хосок, можна увійти? — тихо запитала вона.
— Заходьте, Джаан. Ви вже підготували матеріал про наших діячів? — не підводячи голови від паперів, відрізав директор.
— Так, ось, — дівчина простягнула папку.
Пан Хосок пробіг очима текст. З кожним рядком його брови сходилися до перенісся, а обличчя ставало все похмурішим. Нарешті він з гуркотом кинув папери на стіл.
— Джаан, ваша стаття бездоганна з точки зору стилістики, але вона... нудна. Людям не потрібні сухі факти про заслуги діячів. Їм подавай бруд, скандали, інтриги! Додайте зраду, любовний трикутник, викрийте приховані гріхи!
Джаан здригнулася, відчувши, як у грудях закипає обурення:
— Пане Хосок, я журналіст, а не пліткарка. Як я можу писати про те, чого не було? Це знищить не лише мою репутацію, а й життя тих людей!
Директор лише глузливо хмикнув і підштовхнув до неї стопку паперів, що лежали поруч.
— Почитайте статтю ЯнГе. Це суцільна нісенітниця, але наші тиражі завдяки їй злетіли вдвічі! Японія потребує видовищ. Якщо не хочете звільнення — ідіть і напишіть щось таке, від чого в читачів волосся стане дибки. А тепер — геть з мого кабінету!
Джаан вийшла з кабінету, притискаючи до грудей свою роботу, як єдину згадку про власну гідність. Очі пекло від образи. Вона не помітила, як у коридорі, занурена у свої думки, зіткнулася з кимось широким і міцним. Папери розлетілися по підлозі, наче опале листя під поривом вітру.
— От же... — видихнула вона, опускаючись на коліна.
Чоловік, одягнений у бездоганний чорний костюм, навіть не зупинився. Його постать, сповнена холодної впевненості, зникла за поворотом, так і не вибачившись.
— Грубіян! — кинула Джаан услід, стискаючи зуби. — День точно не мій.
Тим часом Ліон, той самий "грубіян", стрімко віддалявся від офісу. Його ціллю був розкішний банкетний зал, де мала відбутися весільна церемонія. Але наречена там була не звичайною жінкою, а істотою з потойбічного світу, що ховалася за людською подобою.
Зайшовши до зали, він побачив її в білосніжній сукні. Вона виглядала чарівно, але очі видавали хижака.
— Вітаю, люба, — промовив Ліон, і в його голосі прозвучала крижана сталь. — Тобі дуже пасує це плаття. Шкода лише, що ти вдягла його востаннє.
Лисиця завмерла, її обличчя скривилося від люті:
— Ліоне? Що ти тут робиш? Ми ж домовилися: ти не лізеш у мої справи, я — у твої!
— Плани змінилися, — крок за кроком він наближався до неї. — Ти обіцяла припинити криваве полювання. Але замість цього ти висмоктуєш душі своїх наречених просто на очах у свідків, яких потім теж вбиваєш. Ти справді думала, що я цього не помічу?
— А що в цьому поганого? — вона грайливо накрутила пасмо волосся на палець. — Хіба я не маю права на щастя?
— Ти лисиця, а не богомол, щоб їсти своїх коханців, — відрізав Ліон. — Здавайся, поки я не втратив терпіння.
Лисиця, зрозумівши, що мирно не вийде, кинулася в юрбу гостей, здіймаючи крики. Люди кинулися на захист "тендітної жінки", але Ліон розкидав їх легкими, вивіреними рухами, не завдаючи серйозної шкоди. Коли він загнав її в кут, з'явився наречений, намагаючись захистити кохану.
Ліон одним точним ударом в живіт змусив чоловіка опуститися на коліна. Він вихопив меч, лезо якого засяяло, розсікаючи ілюзію. Світло відбилося в очах лисиці, оголюючи її справжню суть. Наречений, побачивши монстра, відсахнувся з криком і втік. Ліон холодно завершив справу.
Коли він вийшов на вулицю, вечірнє повітря було просякнуте прохолодою. Проходячи повз невелике кафе, він випадково зустрівся поглядом з дівчиною, що сиділа біля вікна.
Це була Джаан. Її серце раптом пропустило удар — цей погляд, цей рудий відтінок волосся... Він нагадав їй той далекий день, коли чиєсь втручання врятувало її батьків.
— Джаан, ти чого? — здивувалася її подруга Ліай. — Побачила привида чи якогось айдола?
— А? — дівчина кліпнула очима, на мить втративши зв'язок з реальністю. — Та ні, здалося... Мені здалося, що я вже бачила цю людину.
Вона різко піднялася, кинувши гроші на стіл:
— Ліай, вибач, мені треба йти! Побачимося!
Джаан вибігла на вулицю, сподіваючись наздогнати чоловіка в чорному костюмі, але вулиця була порожньою. Він зник так швидко, ніби ніколи й не існував.
«Мабуть, справді здалося», — зітхнула вона, відчуваючи дивну тривогу, і попрямувала до автобусної зупинки. Але десь у глибині душі вона знала: її життя щойно торкнулося чогось, що назавжди змінить хід її розслідування.
