Раді Вас бачити!

Епілог

— Не чіпай, — відвертаюся я, відчуваючи лоскотний дотик до носа. — Да-мі-ре… — невдоволено бурмочу, знаючи, що тільки цьому чоловікові не спиться так рано.

— Я скучив, — шепоче мені на вухо, трохи притискаючи до ліжка. — Вставай, Квіточко. Приготуємо разом сніданок, поки Лев спить.

— Якщо тобі нема що робити, то приготуй сам. Я буду рада сніданку в ліжку, — кажу, позіхаючи.

Чую його м’який сміх — і на моїх губах мимоволі з’являється посмішка.

— Це я тебе так розпестив, що ти стала такою ледащою? — питає Дамір, змушуючи мене відкрити очі.

Дивлюся на годинник. Навіть шостої ще немає.

— Ти знущаєшся? — тру очі, що печуть. — Я не встану раніше сьомої!

— Ще як встанеш. Обирай варіант — сама чи це зроблю я, — лунає насмішкувата загроза.

Я простягаю руки до його шиї й міцно захоплюю в задушливі обійми.

— Наче ти не знаєш, що я оберу, — усміхаюся із заплющеними очима.

— Мені не складно, але, можливо, спочатку ти одягнешся? — насторожено питає Дамір.

— Звісно. Після сьомої, — киваю я.

— Щось я сумніваюся, що маю сили тебе вдягти. Для мене, знаєш, більш притаманне протилежне, — зітхає він над моїм вухом. — Олю… — кличе трохи роздратовано. — Ти обіцяла нам млинці!

— Я навчила вас цього ще торік. Ви в мене хлопці самостійні — впораєтесь.

— Квіточко, не нахабній, — виривається з моїх обіймів чоловік.

Коли чую глухі кроки, розплющую очі. Дамір уже наближається до мене з одягом.

— Я виконую подружні обов’язки з бажанням і пристрастю, а ти лінуєшся приготувати млинці? — бурчить. — Так дограєшся, що мені доведеться скласти договір про обов’язки зі штрафною системою.

Я підводжуся на лікті, прищурюючись. Давненько не бачила Даміра таким настирливим, ще й похмурим. Він сідає поруч і простягає мені піжаму.

Здалися йому ті млинці так рано… Це ж не більше пів години готувати. Щось задумав? Чому такий поспіх?

Я закочую очі — повільно й демонстративно.

— Кохана моя, не треба цього страждання. Ти обіцяла.

— Ти знову все перекручуєш так, як тобі вигідно, — здаюся й усе ж починаю одягатися. — Вмитися хоча б можна? Чи ще й штраф за запізнення до плити отримаю?

— Звісно, можна, — задоволено всміхається Дамір. — Але давай швиденько, — і знову підозріло зиркає на годинник.

— Вельми вдячна, шеф, — салютую йому, ліниво встаючи з ліжка.

Затягую пояс халата й прямую до ванної.

— Напрошуєшся! — ляскає мене по сідницях чоловік, підганяючи.

Ошелешена його напором, я обертаюся, здивовано піднімаючи брови.

— О, любий, це ти зараз напрошуєшся! — тицяю пальцем йому в груди. — Продовжиш цей сімейний патріархат — і тобі гаплик, Уваров! Сам одягнеш фартух і танцюватимеш біля плити. Зрозумів?

Він піднімає долоні, наче здається.

— Чекаю тебе на кухні, — зникає з моїх очей швидше, ніж я встигаю зайти до ванної.

Вмиваюся холодною водою, чищу зуби й підколюю волосся, щоб не заважало. Потребуючи кави в таку спозаранкову годину, не затримуюся й спускаюся на кухню.

Здивовано підводжу брови, побачивши Левка й моїх батьків за кухонним столом. Щоб переконатися в реальності того, що бачу, ще раз дивлюся на годинник.

— Що відбувається? — розгублено питаю, обводячи поглядом родину.

Очі зупиняються на чоловікові, який удає, ніби не помічає моєї пильної уваги.

— І тобі доброго ранку, доню, — усміхається тато.

— Нас запросили на млинці, а в наявності тільки кава, — обурено бурмоче мама, зітхнувши над чашкою.

— Мама швидко все зробить. Я допоможу! — Левко зривається з місця й лізе до тумб, витягуючи кухонне приладдя.

Просто… чудово. Таке відчуття, ніби я забула про щось дуже важливе.

Поки збираю інгредієнти й приймаю чашку кави від Даміра, перебираю в голові всі можливі дати.

День народження? Ні. Національне свято? Сімейне? Річниця? Та ні, вона ж була зовсім нещодавно…

Усі спілкуються, діляться новинами, а я, ніби випала з життя на рік, намагаюся зосередитися. Левко, як завжди, допомагає з начинкою, а Дамір прибирає за мною все зайве, підтримуючи порядок.

Сідаю за стіл, щойно все накрито. Чекаю зізнання від чоловіка, який спокійно веде розмову з батьком.

— Які смачні! Що всередині? — питає мама, спробувавши млинець.

— Бананово-кокосовий крем на основі маскарпоне, — із гордістю відповідає Левко, який щоразу експериментує з начинками.

Дамір записав малого на дитячі майстер-класи з шеф-кухарем кілька місяців тому. І тепер, що б я не готувала, Левко завжди залучений і прагне перевершити себе.

— Чудово, Левчику! Скоро й я в тебе вчитимуся, — засипає бабуся онука компліментами.

Я скептично хмикаю, насолоджуючись чаєм, намагаючись побороти позіхання за сніданком.

Коли Дамір дивиться на годинник і вмикає телевізор, я вже насторожуюся. Загалом ми не дивимося його за столом — ми говоримо. А відколи в Левка з’явився телефон, то й поготів намагаємося проводити сімейний час без гаджетів.

Поки всі розмовляють, я раз по раз кидаю погляд на екран. Якесь дурнувате телешоу дратує, але водночас підігріває цікавість: щось точно відбувається.

Я надкушую млинець із ніжною начинкою саме в ту мить, коли шоу змінюють місцеві новини. І раптом чую ім’я художниці. Точніше — своє ім’я.

Завмираю. Як і всі, переводжу погляд на телевізор.

— Мамо, це про тебе! — гордо заявляє син, хитро глянувши спершу на мене, а тоді на Даміра.

— Так-так, — підтакує мама. — Як то кажуть: і тут, і там показують, — і її лукавий погляд від мене не ховається.

— У столичній галереї дебютувала художниця-новаторка Ольга Зорецька, яка запропонувала критикам поглянути на «Звук кольору» через свої полотна. Виставка триватиме до кінця жовтня, однак критики вже пророкують найдорожчий аукціон року, що може відбутися напередодні Різдвяних свят…

Ошелешено оглядаю родину, прикуту до екрана. Лише Дамір дивиться не на телевізор — на мене, з таким виразом, ніби чекає вироку.

— …Художниця представляє серію робіт, у яких колір постає не лише засобом вираження, а й ключем до осмислення часу, емоцій та пам’яті…

На екрані з’являються кадри галереї. Моїх картин.

Я повільно переводжу погляд на чоловіка. Того самого, який увесь тиждень не пускав мене до майстерні, вигадуючи плани буквально на ходу.

— Ти що… пограбував мою майстерню для виставки, на якій я навіть не була присутня? — скептично звужую очі.

— Твоя офіційна поява оголошена на п’ятницю, — спокійно переводить тему Дамір.

Я гублюся. Провернути таке за моєю спиною…

— Коли ти тільки встиг?..

— Тоді, коли ти вирішила не робити виставку, навіть попри захоплені відгуки критиків, — рівно відповідає він. — Я обіцяв тобі виставку після завершення колекції. Тому зробив усе сам — без твоїх головних болів і зайвих нервів.

— Доню, в таких випадках чоловіка цілують і дякують, — тихо підказує мама, помітивши мій стан шоку.

Усі дивляться на мене так, що вибору не лишається. Я підходжу до Даміра, обіймаю, цілую і шепочу:

— Тобі кінець, авантюрист!

Він охоплює мене за талію й притягує на коліно, змушуючи сісти й притиснутися до нього.

Я й сама не знаю, що хочу більше — похвалити його за цю авантюру чи витрясти з нього душу. Я ж відмовилася від виставки не просто так: ці роботи надто особисті. Надто відверті. У них — я. І зараз мені здається, ніби мене оголили перед публікою.

Я хотіла залишити ці дванадцять картин у себе. Або повісити в домі. Або, можливо, показати світу через кілька років…

Але тоді я чую відгуки критиків. Захоплення. Щирі слова. І поступово мій спротив тане. А коли звучить ціна, яку деякі готові заплатити, мої очі, здається, вже ніколи не повернуться до звичайної форми.

— Я вже починаю захлинатися від ревнощів, — муркоче Дамір, цілуючи мене в щоку. — Якось забагато чоловіків висловлюють захват. А тебе вони ще навіть не бачили.

Він нахиляється ближче.

— Підемо на виставку разом.

— Що ж, — батько повертається і, нахилившись, дістає з-під столу пляшку шампанського. Мама в цей самий момент жваво знімає з полиці келихи. — Такий яскравий дебют треба відсвяткувати!

— Ще навіть не обід, — зауважую я, спостерігаючи за батьками, які дивляться на нас із Даміром із теплими усмішками.

— Але які досягнення ще до обіду! — сміється мама. — Вітаю, доню. Ми знали, що це колись станеться!

Вона підставляє келихи під шампанське, яке з тихим хлопком виривається з пляшки.

— Дякую, — киваю, дивлячись на келих у руці й невпевнено тримаючи його за ніжку.

— Не будь такою скупою на радість, Олю, — хитає головою мама.

— Я просто… в шоці, — знизую плечима. — Усе це так неочікувано. І, Господи, ще так рано! — нервово сміюся, потерши очі.

Левко підбігає збоку й обіймає мене разом із великим букетом піонів, занурюючи в солодкий, густий аромат.

— Ти найкраща, мамочко!

Він міцно тулиться до мене, а коли я приймаю букет і цілую його в маківку, обіймає нас обох — мене й Даміра.

— Дякую, левенятко.

— Бажаю тобі наснаги, кохана, — каже Дамір. — Не хвилюйся. Я зроблю все, щоб ти завжди мала спокій і натхнення творити такі дивовижні картини…

Його слова тонуть в шумі з коридору.

— Сюрприз! — вигукує Вікторія, влітаючи з великими кульками й широкою усмішкою.

— Вибачте за запізнення, — додає Тимур, тримаючи на руках надуто-серйозну Софійку. — Новий комбінезон їй не сподобався. Ми слухали новини онлайн, поки їхали. Вітаємо, Ольго. Це справді яскравий дебют.

Я підводжуся й розкриваю обійми для Віки, яка радіє, здається, навіть більше за мене.

Дамір тисне руку Тимуру й бере на руки хрещеницю, що одразу тягнеться до нього. На кухні починається така метушня, що за стіл ми сідаємо лише за пів години. Софійку встигають потримати всі по черзі, а Левко просить у мене одну квіточку й простягає її капризулі, яка вже збиралася заплакати.

— І так! — урочисто каже Віка, обіймаючи чоловіка. — З огляду на наше запізнення, з нас — головний подарунок. Якщо ти захочеш зробити аукціон, GreenLife Holding стане головним спонсором. І проведе виставку в Берліні.

Вікторія нахабно дивиться на Даміра. Той лише зітхає. Навіть питань не виникає, у якій саме берлінській галереї це станеться.

— Взагалі-то такі рішення ухвалюють на нараді, — бурмоче мій чоловік, якого явно оминули в плануванні сюрпризу. — Але ідея мені подобається. Якщо Оля захоче — зробимо все на найвищому рівні.

— Дякую, — киваю я. — Але мені справді потрібно трохи часу. Відійти від шоку.

— За нашу найталановитішу! — каже батько, піднімаючи келих.

Усі встають, дзвенить кришталь.

— Щось не так? — тихо питає Дамір, пригубивши ігристе й уважно дивлячись мені в очі.

— Усе так, — знизую плечима. — Просто…

Я затинаюся, відчуваючи раптову тишу й уважні погляди.

— Я при надії.

Стіл вибухає галасом.

— Я вже думав, що ти ніколи не зізнаєшся, — задоволено хмикає чоловік, легко притискаючи мене до грудей.

— Ти знав? — дивуюся я, адже й сама усвідомила своє цікаве становище зовсім нещодавно.

— Кохана, — зітхає Дамір, усміхнувшись, — я знаю кожен твій подих, кожен погляд і завчений сантиметр… Важко було не помітити.

— Я не розумію, ти радий чи…

— Я найщасливіший чоловік, Олю, — перебиває він і цілує мене з любов’ю й щирою пристрастю.

— А в мене буде сестричка чи братик? — питає Левко, міцно вчепившись у нас обох.

— Ми будемо чекати і на першу, і на другого, — запевняє Дамір, через що я схвильовано дивлюся на нього.

— Але ти залишишся мені татом? — син заглядає спершу в очі чоловіка, а тоді — в мої.

Серце в грудях збивається з ритму.

Дамір відпускає мене й присідає, щоб бути з Левком на одному рівні.

— Леве, ти для мене був, є і назавжди залишишся сином. Це ніколи не зміниться, — тихо й упевнено каже він.

На мої очі навертається розчулена пелена.

Коли вони довірливо обіймаються, я вкотре переконуюся: у Даміра Уварова — найбільше, найщиріше і найдобріше серце, яке тільки можна було зустріти. Тільки знадобилося трохи більше часу, щоб воно розтануло від льоду самотності та зневіри.

Кінець!