Раді Вас бачити!

Ольга

Тато підходить до ліжка і педантично, майже демонстративно, заправляє ковдру. Кожен його рух здається надмірно повільним і зваженим. Чим більше він мовчить, тим сильніше в мені наростає тривога.

Я ковтаю клубок у горлі, коли він перевіряє, чи рівно відкинуто подушку, і лише тоді сідає на край ідеально засланого ліжка. Піднімає на мене важкий погляд і, не кажучи ні слова, похлопує долонею поруч.

Важко видихаю, відчуваючи, як всередині щось здається. Мої плечі опускаються, і я мовчки слухаюсь: сідаю поруч, вперши погляд у двері. З вітальні долинають уривки голосів Левка й Даміра, і від цього серце ще сильніше калатає.

Я не дивлюсь на тата, бо відчуваю — він не відведе очей, доки не змусить мене заговорити першою.

— Доню, — його голос спокійний, але в ньому є сталь. — Я знаю, що сталося. І повір, мені було мало радості зустрітися з цим чоловіком після того, що він тобі зробив. Я міг би зараз просто забрати тебе додому. Але… це не вирішить нічого. 

Він переводить подих, дивиться на мене довго, ніби хоче прошити наскрізь:

— Ти сильна, Олю, але водночас робиш вигляд, що справляєшся. А всередині — розбита. І саме тому мене це лякає найбільше. Бо коли ти починаєш руйнувати себе — вже не важливо, хто винен.

Я опускаю очі, а він стискає моє плече.

— Я не буду казати, що він заслуговує на другий шанс. Але скажу одне: якщо ти лишишся — це має бути твій вибір, а не його. Дівчину можна зламати силою, та жінку тримає лише її власне рішення. Ти зрозуміла? 

Його голос стає ще нижчим.

— І твоє право — любити, твоє право — помилятись. Але немає в тебе права залишити свого сина без тебе. Ні в тебе, ні в мене, ні в нього. 

Він замовкає, але тиша ще важча за слова.

— Я… я просто втомилася. Бачити його так важко, — шепочу я, і вкладаю голову на батьківське плече. — Дамір каже, що ми у небезпеці і він може нас захистити, але… 

— Ти його ще не відпустила? — питає тато, погладжуючи мене по спині. 

— Думала, що так, а зараз не розумію ні його, ні себе. Я не хочу знову відчути біль. 

— Як би там не було, він добре на тебе впливає, — каже тато, і я чую його посмішку. Я відхиляюсь, подивившись на нього.

— Тобто?

— До цього твій погляд був мертвий навіть через камеру, — відповідає він спокійно. — А зараз палає. Від обурення, від злості, але ти ожила. І мене це тішить. Ще більше потішить, якщо ти кілька разів пропишеш стусанів цьому нахабі.

— Тато! — я шоковано дивлюсь, а він сміється.

— Що? Невже я не можу порадіти, що моя доня може за себе постояти?

Він обіймає мене, цілує у скроню.

— Дамір мені вже розповів дещо про людей, з якими пов’язана твоя подруга. І як би я не ставився до нього, мені спокійніше знати, що ви під його наглядом. Принаймні доти, доки в цій історії не буде поставлена крапка, — тато зупиняється й вдивляється в мої очі. — Він же тебе ні до чого не примушує, правда?

— Ні. Він взагалі… тримається досить відсторонено і спокійно. Скоріше, це я інколи… провокатор. 

— Отже, я спокійний.

— А якщо він зірветься?

— Ти вже знайшла свою зброю, — тато хитро коситься на статуетку. — Він мені подобається, але цей чоловік здався мені… принциповим, — тато на мить замислюється, а тоді посміхається ширше. — Принаймні, увійшов до будинку без захисту, отримав на додачу, а ще й отримав по боках, коли заговорив про те, щоб забрати Левка. Знаєш, таке враження, що він сам хотів прочухана!

Я закочую очі, а тато сміється.

— Доню, скажи чесно, ти колись обереш собі чоловіка, з яким ні тобі, ні мені не доведеться воювати?

— Так. Більше того — я вже займаюся його вихованням.

— То я вже тебе не влаштовую як приклад чоловічого еталону? — прикидається він ображеним.

— Ти все частіше ляпаєш при малому рідкісні пустощі, а коли є нагода — махаєш кулаками. Треба з мамою поговорити, бо ти вже зовсім розпустився!

— Спробуй тільки! — тато округлює очі. — Вона ж мене за яйця прижме!

— Тато! Тільки без подробиць, прошу! — я вмить зашарілась і відвернулася.

— Доню, ти вже достатньо доросла, щоб розуміти: у шлюбі, який триває двадцять три роки, без таких подробиць не виживеш, — він знизує плечима і лукаво усміхається. — До того ж, коли чоловік відчуває провину, цим треба користуватись. У цей час ми надто гнучкі… до абсолютно різних вимог.

Він дивиться на мене багатозначно, а я тільки важко зітхаю.

— Дамір не з тих, хто відчуває провину. Він знав, що робив. І… у цьому є й моя провина.

— Ніколи не жалій про свій вибір, доню. Навіть неправильний вибір — це досвід. А досвід і є та сила, якої у тебе вже вистачає.

— Не розумію тебе. Ти зараз нас зводиш чи переконуєш, що він не має права на пробачення?

— І він уже вибачався… а ти що?

— А що я? Не прийняла.

— Ніколи не приймеш?

— Що за допит? — я обурено встаю. — Як ти вже зазначив, я доросла! Сама розберуся з ним.

— Авжеж, доросла, — чинно киває тато, і на мить між нами зависає тиша. Я вже хочу щось додати, але він першим піднімає брови. — Так, доню… Тобі точно потрібен чоловік — бо навіть фрази сина використовуєш як залізний аргумент.

Я не то завила, не то заричала, закривши обличчя долонями.

— Тату!..

— Не губися, Олю. Мені вже час. Твоя мати, думаю, вже на стіну лізе, щоб дізнатися усі подробиці. 

Він встає і обіймає мене, м’яко цілує у щоку. Я відповідаю обіймами, впершись чолом у його плече. У цю мить світ наче завмирає, і тільки його запах і тепло повертають мені відчуття дому.

Та тишу безжально розриває телефонний дзвінок. 

— Нетерпляча жінка! — бурмоче тато й закочує очі. — Подзвони нам ввечері, бо якщо я не поїду додому, прочуханку отримаю вже я сам.

Навіть у найскладніші моменти він уміє розрядити атмосферу, ніби нічого серйозного й не сталося. Обожнюю його!