Раді Вас бачити!

Дамір 

Я не люблю такі зустрічі. Принаймні, ті, що не за моїми правилами й без жодної стратегії.

Вперше за десять років мене наче кинули у воду без шансу навчитися плавати. І мені це не подобається. Бо це я зазвичай висуваю умови співпраці, а не йду на повідку в господаря.

Усе, що не можна закріпити документом, сидячи у ресторані й попиваючи каву, — слизьке, ненадійне, потребує зайвої дипломатії. А дипломатія — не мій жанр. Я граю жорстко, відкрито, чітко. Але бувають моменти, коли доводиться виходити за межі офіційного.

Так, як сьогодні.

Пан Мельник затягує ковток кави в закладі, до якого я добирався понад годину крізь нескінченні затори. Лівою рукою поправляє окуляри, погляд ковзає поверх мого плеча — ніби чекає на когось. Увесь він — досвід, обачність, вагання. Він не ухвалює рішень одразу. Але я знаю: він тут не просто так.

І це мене бентежить. Ще нещодавно Ігнат Ростиславович дивився мій проєкт і відмовив у співпраці. Сказав щось на кшталт: довгострокові договори його втомлюють. А тепер ми сидимо в ресторані, і він мовчить… Так свердлить мене поглядом, що я починаю нервувати.

Я вже сказав усе, провів із ним дві зустрічі. Запропонувати більше мені нічого. Хіба що знизити процент із прибутку — що, зізнаюся, було б цілком прийнятно, але тільки для мене.

Тож для чого ця вистава?

— Вибачте, Ігнате Ростиславовичу, але що ми тут робимо? У моєму офісі кава не гірша за цю.

— Не квапся, Даміре, — усміхається він, прикриваючи посмішку чашкою. — Я ще раз переглянув твою презентацію. Мушу визнати: «ЕкстраЛайф» має доволі сильні позиції. Але в мене лишаються сумніви щодо стабільності твоєї команди. За пів року ти змінив кількох директорів — це точно не додає впевненості в безперебійну реалізацію проєкту.

Стабільність команди. Знову.

Завжди одне й те саме: вони дивляться не на цифри, а на людей за ними.

Іноді хочеться прибрати з формули всіх, залишити тільки прибуток і гарантії. Але Мельник з тих, хто хоче знати, хто сидить на кожному ключовому стільці. Я вже пропонував йому місце в нашій раді, але він відмовився. То чого зараз його щось бентежить, якщо за останні п’ять років я не зазнав жодної поразки?

— Я відповідаю за кожного, кого допускають до справ. І якщо потрібно — доведу це не словами, а ділом.

Мельник усміхається. М’яко, з відтінком випробування.

— До нашої розмови приєднається ще одна людина. Сподіваюся, що ти не проти, — дивиться на мене, як лис із досвідом. І мене це починає дратувати.

— Ваша зустріч — ваші правила, — відповідаю рівно, хоча всередині вже все закипає: нетерпіння й непоясненний дискомфорт повільно згортаються у грудях.

Колись він уже зводив мене з Тимуром. Пропонував разом будувати житловий комплекс. Але ми в один голос відмовилися. Ні він, ні я — не ділимося прибутками. Не ділимося спеціалістами. Ми можемо бути друзями поза офісом, але на ринку — конкуренти. І кожен це пам’ятає…

Я кидаю погляд на годинник. Минуло вже сім довгих хвилин. Одним рухом перевіряю телефон — кілька пропущених дзвінків від секретаря. Все це вже починає мене відверто бісити.

— А ваша людина, випадково, не загубилася?

— На неї варто почекати, Даміре, — інвестор дивиться на мене поверх обідка окулярів. — Тим більше, що саме від її слів залежить моє рішення щодо інвестування у твій проєкт.

І ще й жінка… Я вже ненавиджу цю розмову.

— Здається, ось і вона, — каже Мельник і підводиться.

Я не встигаю навіть усвідомити, що відчуваю знайомий аромат, як біляве волосся з’являється перед очима. Ті самі, які я три ночі накручував на свої пальці.

Це не може бути…

— Приємно познайомитись особисто, пане Мельник, — її голос змушує мене здригнутися. — Пане Уваров, — звертається до мене персональний білявий демон і простягає долоню.

Мельник ледь помітно примружується, спостерігаючи за мною. Я механічно тягну руку до неї, наче натискаю на спусковий гачок. Вона широко усміхається й сідає між нами. Спокійно. Впевнено. Мов завжди мала бути саме тут.

Ольга.

На мить здається, що повітря в ресторані змінило щільність.

Дуже хочеться повірити, що це невдалий жарт.

Вона — у стриманому піджаку. Без блиску. Без провокацій. Але в очах — щось нове. Холодне. Точне. Небезпечне.

Вона навіть не кліпає, коли наші погляди зустрічаються. Просто сидить. Не тінь. Не коханка... Гравець.

Це вже не та жінка, яку я вичавлював до тремтіння ночами. Це — та, хто зараз тисне мені на мозок. Без попередження. Без дозволу. І, здається, навіть без страху.

Я справді починаю хвилюватися. Бо саме від неї можна очікувати що завгодно.

— Пані Зорецька, якщо не заперечуєте, я замовлю для вас каву, — звертається Мельник.

— Дякую, але мені вистачить води.

Я не рухаюсь. Просто дивлюсь, як вона посміхається інвестору. Спокійно. Майже з ніжністю. До того самого чоловіка, до якого — ані мені, ані Тимуру — ніколи не вдавалось підібратись настільки близько. А особливо — перехопити ініціативу.

А вона сидить поряд. Впевнена в кожному русі. І, що найстрашніше, виглядає як рівна. Мене це насторожує більше за все. Бо вона поводиться як та, хто зараз відкриє рота — і все піде шкереберть.

Що, бляха, ти задумала на цей раз?

Оля зручно вмощується, обережно ставить склянку води на стіл і починає.

— Я не планувала бути тут, — каже вона. — Але сьогодні настав момент, коли я можу бути корисною. І мені важливо, щоб ви це почули.

Вона не дивиться на мене. Звертається до Мельника. Але кожне її слово — мов удар у мої груди.

— Мені відомо, що ГріннГрупп розглядається як ваш потенційний партнер. Більше того — ви вже ведете з ними перемовини. Вони подають себе як стабільну структуру з прозорими цілями. Але це не зовсім так.

Я мимоволі напружуюсь. Мельник стискає губи, уважно слухає.

— Я працювала у відділі стратегічного аналізу. І хоч формально я вже проєкт-менеджер… Я володію інформацією, яку вважаю критично важливою для інвестора вашого рівня. Зокрема — про реальний стан фінансів, приховані боргові зобов’язання. І судові процеси, які вже стартують найближчим часом.

Дивлюсь на неї. І розумію — це не гра. Вона впевнена. А якщо це правда — у Тимура проблеми. Реальні.

Проте, ми друзі поза справами. В зливі інформації я точно не збираюся заважати. Це занадто вигідно саме для мене. 

Пробач, Тимурчику, але це точно ти щось прогавив, а не я. 

— Ви можете це довести? — коротко питає Мельник.

— Так, — вона кладе на стіл невелику теку. — Тут не все. Але достатньо, щоб поставити під сумнів їхню здатність реалізувати бодай щось найближчими півроку.

Я ще не встигаю нічого сказати, як вона додає:

— Останнім часом пан Громов не бачить далі свого носа. А от пан Уваров — завжди мав чіткий план. І якщо вам справді потрібен стабільний розвиток — саме його проєкти, а не зшитий білими нитками фасад ГріннГрупп, заслуговують вашої уваги.

Вона вперше повертається до мене.

— Я знаю, що не мала на це права. Але я зробила вибір. Не проти когось. А за щось. І за когось.

Більше не каже нічого. Просто сидить. Стримана. Спокійна. Сильна.

Мельник мовчить. Проте бере теку, гортає сторінки. Його очі бігають текстом із професійною настороженістю. Потім — ледь помітне хитання головою. Він вражений. І це видно.

А в мені все стискається... Я злюсь. Вона діяла самостійно, без жодного попередження. Влізла в переговори, які я будував місяцями. Але водночас… Саме зараз вона дала мені ту карту, якої бракувало, щоб виграти.

І зробила це не моя команда, не моя стратегія. Вона. Жінка, яка нібито нічого не тямить у бізнесі. Та, що ще кілька днів тому сиділа в моєму ліжку. А тепер — грає на моєму полі. І виграє. 

Я був правий від початку. Її треба позбутися. Негайно! 

Мельник кладе теку на стіл. Погляд зосереджений, обачний. Потім обводить нас обох очима, і каже спокійно:

— Добре. Це змінює конфігурацію. Але ви ж розумієте, що я не приймаю рішень на емоціях. Спершу — перевірка. Якщо хоча б частина цієї інформації підтвердиться, я повернусь до проєкту з тобою, Даміре. І... матиму питання до ГріннГрупп.

Ольга дивиться на нього впевнено, посміхається. Тепер я точно знаю, що ГріннГрупп не буде отримувати фінансування від Мельника і його впливових друзів — це точно. 

— Виглядає все це дещо провокативно, — додає він, розглядаючи Олю з ноткою іронії. — Але провокації іноді й відкривають правду. У вас сильний інстинкт, пані Зорецька. І... дуже характерний тип для таких, як Уваров. Амбітна, ефектна, трохи непередбачувана.

Його усмішка тонка, злегка насмішкувата. Він підводиться. 

Що це він каже? Хвалить? Її?

— Мені треба час. І кілька запитів до аналітиків. Я з тобою зв’яжусь, Даміре.

— Звичайно, — тисну йому руку. Міцно. Контрольовано.

Він киває Олі, і йде, залишаючи за собою тільки легкий шлейф парфуму й відчуття — ніби щойно пройшов шторм, і я досі стою посеред епіцентру.

Я повільно повертаюсь до неї.

— Ти хоч розумієш, що щойно зробила? — шиплю тихо, нахиляючись до неї.

— Ризикнула, — відповідає вона.

І, перш ніж я встигаю розрядити всю свою напругу, кинути їй усе, що кипить у мене всередині — вона підводиться.

— Успіхів у реалізації, пане Уваров, — говорить спокійно, майже м’яко.

Йде. Просто бере й іде. Без пафосу. Без демонстрацій. Без спроб добити — хоча могла. Просто залишає мене з цією лютою, липкою тишею. Наче навмисно не дала мені шансу ані відповісти, ані вдарити у відповідь.

Я навіть не одразу розумію, що її більше немає. Що вона встала, обійшла стіл, пішла — і не озирнулась. Тільки келих води, як порожній слід. І слова, які ще гудуть у скронях.

Вдихаю.

Видихаю.

Руки стиснуті в кулаки так, що тріщать суглоби. Я мав поставити її на місце. Просто підняти голос, сказати і показати, хто тут керує. Але вона забрала цей момент. Поглинула його, як досвідчений хижак.

Сиджу ще хвилину. Може, дві. Ще тримаюсь. Але щось усередині вже не стримується.

Витягаю телефон.

— Тимуре, — сиплю в слухавку майже крізь зуби.
— Щось сталося?
— Пам’ятаєш, як я допоміг тобі Вікою?
— Ну, взагалі-то…
— Не зараз. Мені потрібна Оля... Зорецька. 
— Що саме?
— Усе. Мені потрібно знати про неї все. Хто вона, що в неї за минуле, які зв’язки, чим дихає.
— Так одразу?
— Учора було б краще.

Я кладу слухавку.

У цей момент усе летить до біса. Контроль, план, розрахунок — все, що я будував. Але вперше за довгий час — мені цікаво. Вона кинула виклик. І тепер усе, що мені лишається — відповісти. Жорстко. Без жалю.

Тепер мене інтригує тільки одне: що вона скаже, коли опиниться у грі, де правила диктую вже я.