Раді Вас бачити!

Ольга

Я мружуся й тягнуся, із маніакальним задоволенням відчуваючи кожен м’яз свого тіла. Все болить — але це солодка втома. Та, що залишається після ночі без сорому й меж із чоловіком, який не знає слова «стриманість».

Повертаюся на бік, шукаючи рукою гаряче тіло поруч — і натрапляю на холодну пустоту. Відкриваю очі. Моя задоволена усмішка згасає.

Я одна в ліжку. Самотня, мов покинута. Неприємне розчарування накочує майже фізично — я не планувала прокидатися без нього.

Підіймаюся на лікоть, прислухаюся до великого будинку. Тиша. Така гнітюча, що аж морозом пробирає по шкірі.

Ми ж домовлялися, Даміре…

А ти знову зник. Навіть без ранкового поцілунку на прощання. Навіть без кави. Якщо він так ховається від усіх — то це його стиль. Але якщо від мене — то це вже особисте.

Сідаю, роздратовано зітхаю. І в ту ж мить погляд чіпляється за папірець на протилежному боці ліжка. Нарешті — хоч щось.

Розгортаю листівку, складену навпіл. Його почерк — вишуканий, трохи нахилений. Спершу роздивляюся літери. Лише потім читаю:

«Квіточко, маю термінові справи на роботі. Буду пізно, не чекай. Двері зачиняються автоматично. Гроші на таксі — в шухляді. Дякую за шалену ніч»

Я перечитую кілька разів. І щоразу сильніше стискаються щелепи.

Квіточко… А він взагалі пам’ятає, як мене звати?

Невже не сподобалося? Мене накриває хвилею образи. Відчуваю себе… як дешева коханка, якій кинули «чайові» у вигляді оплати таксі.

Шия палає. Груди болять. М’язи між ногами гудуть, як після спроби сісти на шпагат без жодної підготовки… Я вже майже скаженію, коли, здається, вп’яте перечитую цю чортову записку.

Минулого разу він хоча б пригостив кавою, поцілував і сам провів до таксі. Пригрозив водію, щоб доставив мене додому — цілу й задоволену.

А тепер? Ні, Даміре. Я більше не та дурненька, яка тікає після ночі. Не піду. Приходь сам. Скажи це мені в очі. І ще — ти мені заборгував цілий день, між іншим!

Рішуче встаю. Кладу листівку в шухляду й пряму до ванної. Я вже нікуди не поспішаю. Я дочекаюся! Я ж обіцяла собі — він запам’ятає мене й цю ніч. Я не з тих, кого можна забути. Просто не дам такої нагоди!

Занурююсь у ванну з піною. Понад годину розслабляюся, плануючи нашу майбутню розмову. Подивимось, наскільки вистачить нервів у цього самовпевненого чоловіка!

Перед тим, як іти штурмувати шафу у спальні, довго вдивляюся у власне відображення в дзеркалі.

Тіло вкрите слідами. Ці хтиві малюнки збуджують. У запалі пристрасті я не помічала їх сили і тиску — а зараз відчуваю кожен дотик, кожен слід. І я виглядаю як жінка, яка пережила ніч неймовірного задоволення. І точно не як та, яку можна списати на одну фразу в листівці…

Я обираю чорну сорочку — одну з тих, у яких він ходить. Чиста, свіжа, ще пахне ним. У ній і вирушаю на дослідження будинку. Він гарний, просторий, але… самотній. Як і його господар.

На кухні заварюю собі каву. Смакую тишу. Але швидко нудьгую. Без сорому зазираю в холодильник, у шухляди, в його впорядкований ідеальний порядок.

Раптово вирішую: готуватиму. Нехай здивується!

У холодильнику — майже нічого. Але вдалось знайти все необхідне для чогось солодкого. Коли натрапляю на банку чорничного джему — рішення приймається само собою. Буде пиріг.

Що ж. Доведеться набратися терпіння — Дамір, напевно, повернеться пізно.

Але я — дівчина креативна, непосидюча. І вже точно не з тих, хто нудьгує в очікуванні.

***

Затишок у вітальні, де я дивлюсь свій улюблений комедійний серіал «Друзі», раптово прорізає гуркіт ключа в замку. Я миттєво вимикаю телевізор.

Схвильовано підводжуюсь, відкидаючи з ніг ковдру. Пальці ковзають у світле хвилясте волосся — намагаюся хоч трохи його вгамувати. 

Майже сьома вечора!

Коли визираю з вітальні, бачу Даміра — він застиг, втупившись у кухню. Стоїть до мене спиною. Напруга в його поставі така, що здається — спина стала ще ширшою. Він повільно водить головою, насторожено оглядаючи власний дім, ніби чекає нападу з темряви.

І я нападаю...

Крадусь босоніж, нечутно, мов тінь. Серце шалено б’ється — ця маленька гра мене заводить. Застати його зненацька. Добряче налякати. І маю право — я ж чекала його цілий день! Цілий день, який він мені винен!

Та щойно мої пальці майже торкаються його спини, він різко обертається. Так стрімко, що я не встигаю й зреагувати. Його долоня миттєво охоплює мою шию — владно, жорстко. Очі — звужені, дикі, готові до атаки.

Ого! Реакція — як у звіра. До нього справді не підкрадешся просто так...

— Ти що… — рикнув він, але завмирає, вдивляючись у моє обличчя. — Я ж ледь тебе не вдарив! — вигукує, і лише тоді відпускає мою шию. — Квіточко, я думав, ти вже давно поїхала, — його погляд ковзає вгору, у бік гостьової кімнати. Він мовчки оцінює все — і точно бачить, чим я тут займалась.

Схоже, йому не надто до вподоби, що я так впевнено почувалася в його будинку. 

— Сюрприз! — кажу я з невинною усмішкою, ніби щойно не отримала по шиї, яка, між іншим, і без того ниє. — А ти добре реагуєш… Прямо як хижак.

Дамір мовчить. Дивиться, як я поправляю сорочку — його сорочку — і переводить погляд на кухню, звідки давно тягне ароматом випічки й кави.

— Що ти тут робиш? — нарешті питає, знервовано сіпаючи краватку. Голос рівний, але щелепи стиснуті так, що я майже чую скрегіт зубів.

Він що — ніколи не приймав гостей? Не біда. Можу показати, як це робиться!

— А що мені ще було робити? — невимушено кидаю й не припиняю усміхатись. — Я чекала.

— Чекала?.. — повторює він, наче не вірить власним вухам. Оцінює мене ще раз — погляд зупиняється на розстебнутій сорочці, ковзає до босих ніг. — Цілий день?

Не знаю, хто з нас зараз виглядає кумедніше. Але його розгубленість — безцінна. Та воно того варте! Учора він — хижак, гарячий, нестримний, без жодних меж. А сьогодні — наче насторожене кошеня, якого вперше взяли на руки.

— Авжеж, чекала, — кидаю весело. — Ми ж домовлялися. Одна ніч — один день.

Я спостерігаю, як він хмурить брови — густі, виразні — так, ніби намагається згадати, що ж ще взагалі було вчора.

— Це був жарт, як мені здалося, — зітхає він, і так тяжко, ніби веде перемовини з особливо примхливим інвестором.

— Я теж люблю жарти... А ще я уявила собі, як ти заходиш, бачиш мене з пирогом у руках і одразу пропонуєш… декілька дуже приємних способів, як саме можеш мені віддячити. Сьогодні обійдемося простим «дякую». Але пам'ятай на майбутнє — зазвичай, боржників ставлять на лічильник! 

 — Пиріг?.. — він справді виглядає розгубленим.

Я хапаю чоловіка за руку і впевнено веду його на кухню, мов гід. Указую на пиріг і на каву, з якою я мала хлопоти цілий день. Не знаючи, коли саме він прийде — міняла фільтр і робила нову каву кожну годину, залишаючи її на підігріві. 

— Проходь, не соромся! — я вже відкрито глузую з його дивної поведінки. Він наче сам у гостях, навіть не садиться за стіл. — Ось тут — справжній домашній пиріг із чорницею. Невимовно смачний... Сідай вже! 

— Ти що, рилася у шухлядах? — бурчить він, упираючись поглядом у стіл, накритий серветками й чашками з маленькими блюдечками.

— Ну ти ж сам залишив мені будинок без інструкцій, — намагаюся розрядити ситуацію, бо він наче з кожним моїм словом все більше закривається. — Це, між іншим, небезпечно. Уяви, якби я знайшла щось непристойне!

Він якось дивно реагує — напруженно дивиться на сходи, де спальня і його кабінет. Так, я заглядала всюди, але не маю звички обшукувати особисту територію на наявнисть приватних речей. Але він… щось таки приховує? Хоча кабінет справді вражаючий — ідеальний порядок, дизайн зроблений під робоче місце і величезну бібліотеку. 

— Тож, нічого не знайшла? — уточнює холодно.

— На жаль, — розвожу руками й підморгую.

Прямую до кавоварки, наливаю свіжу порцію в чашки, ставлю на стіл. Нахиляюся над столом, поставив лікті на поверхню в очікуванні... Чогось.

Дамір дивиться на каву, ніби там отрута.
Вдень він якийсь інший… Складний. Стриманий.
А вночі ж… вогонь. Без гальм. Як дикий звір, що надто довго був сам.

Треба його якось розбурхати. До того ж, якщо день він прогавив, я готова ще на одну зухвалу ніч у його обіймах! 

— Ти поводишся… дуже вільно, — нарешті каже він. Його погляд ковзає по мені, але я не можу зрозуміти — це осуд, зацікавленість чи просто роздратування.

Сідає на стілець, проте до кави чи пирога не торкається. 

Він біситься? Зацікавлений? Насторожений? Може просто немає настрою, бо роботи було купа у офіційний вихідний? Чи він такий залежний до порядку, що йому просто не зручно знаходитися там, де побувала чужа рука? 

— Це комплімент? — нахиляю голову. — Бо якщо так — я ще не починала.

Дамір не відповідає. Мовчки роздивляється кухню, наче вперше бачить. Я чекаю, поки він впевниться в тому, що я все прибрала і нічого не знищила, поки він був відсутній.

Нудьгуючи, проводжу двома пальцями по краю пирога, де джему забагато, — збираю густу солодку масу, облизую пальці. Джем справді смачний… Помічаю його погляд — уважний, пильний, затримується на моїх губах, по яких я проводжу язиком.

Мені не хочеться грати в серйозність. Проте, якщо йому захочется одразу перейти до діла — я точно не проти. 

— Мабуть ти вже повечеряв десь у ресторані, — кажу з удаваним розчаруванням. — Тоді я можу запропонувати інший десерт. Наприклад, перевірити диван на міцність…

Мені здалося, чи в нього дійсно сіпнулося око? Тією ніччю здавалося, що це він — Дамір Уваров — професійний жіночій звабник! 

Недоречно згадую дурні жарти Віки, яка спромоглася додуматися назвати цього чоловіка геем. Я посміхаюся, стараюся втриматися від відвертого хохотіння. Хоча… Може йому покаятися про те, що ми обговорювали? 

Чого він такий серйозний, наче я зараз дістану з-під сорочки ніж? 

— Я не люблю солодке, — сухо каже Дамір, але нарешті бере чашку з кавою. Мить — і він підносить її до губ, ледь відчутно вдихає аромат… і робить ковток.

— Не переймайся, — знизую плечима. — Я не така злопам’ятна, як здаюсь.

Він веде бровою, мов не розуміє, про що я взагалі. А я про пиріг, який він точно не стане куштувати!

— Тоді відпочинь, а я скоро повернуся, — вирішую змінити нашу локацію. Я встаю, беру шматок пирога, переклав у блюдечко, й іду до вітальні.

— Агов, куди це ти? — гукнув він, не підводячись.

— Додивитися серію і їсти в обнімку з диваном. Як раз ще раз перевірю наскільки він зручний. Але якщо ти сьогодні хочеш бути більш інтерактивним — приєднуйся.

Вмощуюся на його дивані, підгинаю ноги, беру пульт. Один клік — і “How you doin’?” з екрану вітає мене.

Поки що кепсько, Джоуї — відповідаю актору подумки. 

Чую, як Дамір важко зітхає на кухні, а потім повільно заходить до вітальні. У руках — та сама чашка кави.

— Ти серйозно збираєшся це дивитися? — буркоче невдоволенно. 

— Авжеж. Добре що ти все ж таки приєднався! Такі серіали корисні для тих, хто не вміє спілкуватись із людьми. Підвищує емпатію, — грайливо закушую губу. — Може, навіть навчишся розпізнавати сарказм і жартувати.

— Я чудово розпізнаю сарказм.

— О, бачиш, ти вже починаєш! Прогрес! Проте жартувати ще вчитися. 

Він повільно опускається поруч. Не надто близько — але не на інший край дивану. Я підсовуюся ближче. Мовчки. І ще ближче — так, щоб торкатися до нього стегном. В ідеалі він мав би закинути руку на спинку дивану, я б пригорнулася до його грудей… Але маємо, що маємо.

Насолоджуємося моментом!

Він не рухається. Але й не відсувається. Половина моєї маленької перемоги.

— Дурня якась, — коментує він, подивившись серію не більше двох хвилин. 

— Дуркувати треба теж вміти, — легко відповідаю. 

Я не дивлюсь на нього. Просто відкушую пиріг і переводжу погляд на екран. Але шкірою відчуваю: він дивиться. На мене. Не на серіал.

— То ти… Не збираєшся додому? — ненароком питає Дамір. 

— Ні, — кидаю коротко. Диван трохи просідає — він нарешті вмощується вільніше, відкидається на спинку. — Поки ти не виконаєш домовленості, — вирішую не дратувати Даміра, бо його рвучке дихання вже дійсно починає нервувати. 

— Тоді, — він ставить чашку на підлокітник, не зводячи з мене погляду. — Може, даси мені можливість… розрахуватись цією ніччю, Квіточко?

— Оля, — виправляю я, нагадуючи своє ім'я.

— Звісно. Оля… 

Він закидає руку мені за голову, як я щойно фантазувала, а пальцями правої руки веде по оголеній нозі від коліна до краю сорочки, під якою нічого немає. 

— Але питання в іншому — чи витримаєш ти ще одну шалену ніч? На твоїй шиї майже немає вільного місця для хтивих малюнків, — він прибирає волосся, щоб упевнитися в цьому. 

— Ти погано себе вів Даміре… А тому я вже хочу і ніч, і день, — додаю з викликом, зустрічаючи його погляд. — навіть вимагаю. 

— Залиш це, — він вказує на блюдечко з пирогом і чашку з кавою, — на столі, — а це вже нахабний наказ, хрипкий і напружений. 

Невже прокинувся? 

Нарешті!