Раді Вас бачити!

Кілька місяців по тому

Дамір: 

— Подавайте заяву на звільнення, поки я не звільнив вас по статті, — кажу рівно, навіть без емоцій. Лише дивлюся просто на нього, як на цифру у звіті, що втратила сенс.

— Даміре Романовичу, прошу… Я все зроблю до кінця наступного тижня, — голос аналітика тремтить, а обличчя блідне на очах.

— Я вже назвав вам терміни, — відповідаю холодно. — І ви їх провалили. Мені не потрібні люди, які не вміють тримати слово. Через вашу затримку я не маю що показати інвесторам. Ви зірвали мені угоду.

— Мені шкода! — раптом зривається він. — Але в мене є родина, діти! Я не можу, як ви, жити тут цілодобово! Це ненормально! Це каторга, а не робота!

Я ледве стримую іронічну посмішку.

— На щастя, я добре плачу за каторгу. Інші чомусь не жаліються, — кажу спокійно.

Двері позаду тихо клацають. У кабінет заходить Тимур з тим настороженим поглядом, який означає, що він усе почув.

— Ви знущаєтесь із нас, пане Уваров! — кричить аналітик, уже червоний від люті. — Сподіваюся, ваше особисте життя скоро стане таким самим пеклом, як і робота, яку ви влаштували нам! Інакше ви просто втратите все, що маєте!

Папка летить у мій бік, розлітаючись аркушами просто перед столом. Він рвучко розвертається. На порозі зіштовхується з Тимуром, зупиняється, наче шукає якісь слова, але нічого не каже і вискакує з кабінету.

Двері за ним грюкають. У кімнаті залишається важка, гірка тиша.

Тимур підходить ближче, мовчки дивиться на мене.

— Змінив робочу політику? — питає він врешті.

— Поки я маю право, буду робити у своїй компанії те, що вважаю потрібним, — відповідаю сухо, складаючи документи у стопку.

— За півроку вже буде злиття наших компаній, — заперечує він. — Те, що ти робиш, все ускладнює.

Я не реагую. Просто відкидаюся на спинку крісла.

— Знаєш… мені все це вже набридло. А тому, як щось не подобається, бери! — зізнаюсь після паузи. — До речі, — я підхоплюю лист і починаю писати заяву по передачі прав, — зробимо це просто зараз! 

— Припини це, — Тимур тихо зітхає.  — Ти знаєш, що я не люблю лізти у твої справи, але так далі не піде. Мені потрібен ти, як друг, як сильний і розумний керівник… Але зараз ти нагадуєш імпульсивну дитину. 

Від підходить ближче, майже схилившись наді мною.  

— Я чудово обходився без чужих порад, — відповідаю я, продовжуючи писати. 

— Досить вже! — Тимур забирає лист, порвав його на моїх очах і подивився так, наче наступним він хоче порвати мене. Хоча, мені його ні в чому звинуватити. — Вже майже ніч, їдь додому, Даміре. 

— В мене ще купа роботи, враховуючи, що мої співробітники облінилися. 

— Невже? — Тимур сощурив очі. Дивиться на стіл, а тоді хапається за ручку шухляди і відкриває її. — Ти вже дуже передбачуваний. 

— О, якраз вчасно! — я піхоплюю прихований тумблер з алкоголем і під осудливий погляд друга опустошаю його. — Мені не можна за кермо, а тому я краще попрацюю. Тебе, наче, хтось чекає вдома. 

— Даміре… 

— Не хочу нічого слухати, Тиме, — перебиваю, наливаючи залишки алкоголю в склянку, не підводячи очей. 

Тимур кілька секунд стоїть нерухомо, тільки щелепа напружено грає. Він звик до моїх зривів. До криків, до гніву, навіть до мовчання. Але до мого самознищення… ще ні.

— Ти не можеш так продовжувати, — тихо каже він. У його голосі вже лиш стомлене, щире прохання, від якого хочеться вити. 

— Можу. Мені хочеться спокою, Тимуре, — я відхиляюсь на спинку крісла, відчуваючи, як алкоголь тепліє в жилах. — А тому я буду робити те, що хочу. 

— Пиячити і звільняти професійних фахівців? Тортурувати людей роботою? Знищувати повагу до себе? Що саме ти хочеш? — Тимур підходить ближче, різко вириває склянку з моєї руки. Алкоголь розбризкується по столу і на мої ноги. — Годі вже цього самознищення. Ти сильніший за це.

Я підводжу очі. Він дивиться так, ніби перед ним не друг, а… зруйнована версія мене. І він не знає, з якого боку до неї підійти, щоб не порізатися.

— Я бачу, що ти робиш, — каже він рівно. — Сидиш тут цілодобово. Спиш дві години на дивані, — повертається до предмету і тицяє пальцем. — Дивишся на стіну, — тоді киває на протилежний бік, де й досі відчутні сліди білявки з мастерним пензликом, але наразі зашторені для чужих очей. — П’єш… занадто часто, щоб це було періодично. Ти так себе ще ніколи не нищив. Навіть коли ми втратили найбільші інвестиції три роки тому. Навіть коли… — він на мить затинається. — Навіть коли ти втратив наречену. Навіть коли помер твій батько. 

Я відвертаюся. Це вже за межами того, що я готовий чути.

— Ти думаєш, що я нічого не бачу? — Тимур стискає кулаки. — Думаєш, я не розумію, що страждаєш суто через жінку? Так зроби нарешті щось! Безглуздо просто сидіти і страждати! Гадаєш, що до такого телепня, яким ти зараз є, хтось повернеться? 

— Це не через неї, — нарешті знаходжу відповідь. — Все це моя провина і вона зробила розумний крок — вигнала мене. Так і мало бути. Я заслужив на це. 

Мої ж слова впиваються в мене, наче голки. 

— Ти так ламаєшся лише через тих, хто тобі справді потрібен, — додає він тихіше.

Я повільно піднімаю погляд. Горло пересихає.

— Тимуре…

— Не починай, — різко каже він. — Ти можеш мене ненавидіти за те, що втручаюся. Гаразд. Терпів би я це ще рік, якби від цього було краще. Але дивитися, як ти себе вбиваєш — ні. Досить. Збирайся, я відвезу тебе додому. 

Він робить крок назад і додає:

— Невже ти хочеш виглядати перед коханою жінкою так жалюгідно?

Я здригаюсь.

— Що?

— Ти почув моє питання. 

— Вона не повернеться. А якщо і так, я вже давно усвоїв урок, що ми не можемо бути разом. Між нами забагато болю, зневіри і… Дідько, просто не будемо про це! 

— Збирайся, Даміре. На мене чекає Віка і наразі вона не в дусі, знаєш… гормони і все таке, — по-доброму посміхається мій друг, але побачивши щось на моєму обличчі, піджимає губи і відводить очі.

— Гаразд, — погоджуюсь я, взявши свої речі. 

— Е-е ні… Я поведу, — якось невпевнено каже друг, знервовано подивившись на ключі від моєї машини. 

— Роби вже, що хочеш, — пирхнув я, підкинув ключі, які вже перехопив Тимур. — Лише замовкни, бо вже голова тріщить від твоєї моралі.

***

Зранку голова болить так звично, що я майже не звертаю на це уваги. По дорозі до душу перечіплююся через розкидані речі й за мить уже злюся. Лайка злітає з губ, але це не змушує мене прибрати ці ганчірки з підлоги — я лише відштовхую їх ногою в кут.

Під прохолодною водою тіло тремтить, але поступово приходить до тями. Шум у голові стихає, хоча я точно знаю: щоб добити його остаточно, потрібні кава і пігулки. Вода стікає з мене струмками, коли я блукаю кімнатою в пошуках клятого рушника, якого, звісно, не виявляється у ванній. Роздратовано бурмочу собі під ніс, коли розумію, що саме його й відкинув, прямуючи в душ.

На кухні кавомашина демонстративно відмовляється працювати. Лише за хвилину згадую, як кілька днів тому вгатив по ній рукою. Знову лаюся і починаю заварювати каву в турці, паралельно шукаючи ліки.

Складається враження, що весь всесвіт змовився проти мене: замість пігулок — лише порожні блістери, кава збігає і заливає плиту, яка одразу ж вимикається. Я наливаю в чашку кілька ковтків, втомлено спираюся на стіл і заплющую очі.

Ролети в будинку опущені, але світло все одно пробивається всередину і ріже очі, ніби наживо. Мені лишається тільки з безсиллям сісти й ковтнути бридку каву, що обпікає язик.

У цю крихку мить тиші й майже знайденого спокою я здригаюся від гучного дверного дзвінка — кава таки проливається на рушник, обпікаючи.

— Та пішов ти, Тимуре! — гарчу я, витираючи ноги й жбурляючи рушник убік.

Наче вчора його лекцій було мало! Наче моралей, які він читав, привозячи мене додому, було замало. Наче він не знає, що я хочу побути в тиші й без думок хоча б зранку, коли тільки приходжу до тями…

Дзвінок повторюється — і це вже лютить. Маючи дублікат ключів, він навмисне витягає мене з мого комфорту.

Коли я не поспішаю відчиняти, його палець просто прилипає до дзвінка й тисне, змушуючи тремтіти весь будинок від цього дзвону.

— Щоб тебе… — я б’ю долонею по столу й іду до дверей з наміром не лише привести друга до тями, а й зірвати цей дзвінок раз і назавжди.

Розпахую двері, шкодуючи, що вони відчиняються всередину, набираю в груди повітря для словесного бою — і завмираю.

Я ніби стискаюся до розміру невидимого атома одночасно від здивування та жаху.

На порозі стоїть білявка, шоковано розплющивши очі й досі тиснучи на той клятий дзвінок. Мій погляд прикипає до тієї, кого я вже ніколи не сподівався побачити тут.

Оля мружить очі, уважно розглядаючи мене, і впевнено ковзає поглядом униз. Від якогось дикого переляку я так різко зачиняю двері, що навіть не встигаю усвідомити, що щойно сталося.

Я притуляюся спиною до дверей і завмираю. Серце б’ється так гучно, що здається його чути навкруги. У роті раптом сухо, пальці зводить, а в грудях дивне, глухе тягнення, ніби хтось різко смикнув за нерв.

Маячня… 

Це… просто моя хвора голова і примари!

Я повільно проводжу долонею по обличчю, наче намагаючись стерти картинку, що застрягла під повіками. Видихаю. Потім ще раз. Долоня зісковзує на потилицю — шкіра там гаряча, пульс пришвидшений, як після бігу.

Оля не може бути тут, прямо за дверима. Просто не може…

Я стою так кілька секунд, прислухаючись до тиші. Ні кроків. Ні голосів. Лише кров шумить у вухах і тисне зсередини.

І саме це лякає найбільше.

Я різко відштовхуюся від дверей і дивлюся на відеодомофон, який демонтрує дівчину, яка так і залишилися за дверима. 

Чорт забирай…

За хвилину я нашвидкуруч одягаюся й знову повертаюся до дверей. І тепер, розуміючи, що за ними вона — Ольга, знервовано смикаю плечима, ніби намагаюся скинути з себе зайве напруження.

Відчиняю двері, все ще впевнений, що зараз побачу порожній майданчик або, в гіршому випадку, Тимура з його повчальною фізіономією.

Але вона все ще там.

Стоїть трохи осторонь. Ранкове сонце ковзає по її постаті — і це б’є мене просто в груди, збиваючи дихання. Повітря раптом стає густішим, важчим, наповненим її присутністю й тонким запахом парфумів, який одразу осідає десь під шкірою.

Тіло реагує раніше, ніж я встигаю щось усвідомити. Живіт зводить, плечі напружуються, а всередині тремтить щось знайоме й небезпечне — відчуття, від якого хочеться або зробити крок уперед, або знову грюкнути дверима.

Вона реальна.

І від цього усвідомлення стає по-справжньому страшно.

— Пробач… Я не очікував, що ти завітаєш до мене, — хрипло кажу я, не в змозі навіть кліпнути, ніби боюся втратити її, якщо відведу погляд.

— Для мене це теж неочікувано. Запросиш? Ранок сьогодні вже морозний, — озивається вона так, наче… справді хоче знову бути тут. У мене.

Я коротко оглядаюся усередину будинку.

— Ольго, я… я справді не був готовий до гостей, — знервовано ковтаю й опускаю погляд униз, відчуваючи сором.

— О, — вона видає короткий звук, у якому чується розчарування. — Тоді я, мабуть, піду.

Вона миттєво розвертається й робить крок до сходів.

Я навіть не думаю. Тіло спрацьовує раніше за голову — я різко виходжу слідом і перекриваю їй прохід.

— Пробач! Я просто… — слова сипляться поспіхом. — Я радий тебе бачити. Дуже. І хочу запросити, але мушу попередити: у мене безлад.

Я дивлюся на неї, майже не дихаючи.

— То як щодо чашечки… чаю? — питаю, коли вона нічого не відповідає.

Оля ковзає поглядом по моїх босих ногах, трохи хмуриться, але зрештою повільно киває.

Полегшення накриває хвилею. А за ним — кисле відчуття сорому, коли я згадую про хаос у будинку. Не найкраще місце, щоб привести її для розмови. Але вона прийшла… до мене. І я не маю жодного наміру відпускати бодай ці кілька хвилин, щоб просто дивитися на неї.