Раді Вас бачити!

Ольга:

Дамір звужує очі, вивчаючи моє обличчя. 

Що? Він справді думав, що я здамся на півдорозі? Ні, любий… з тобою я йду до кінця.

Він різко хапає мене за стегна й стягує зі столу. Намагаюся встигнути за його рухом, але на підборах нога підвертається, і я ледве не падаю. Та він уже розвертає мене спиною до себе й вкладає грудьми на стіл, притискаючи потилицю долонею.

— То скільки коштують твої послуги? — його голос лунає просто над вухом, а я відчуваю, як він усміхається. — Зазвичай особливі бажання клієнта коштують дорожче за стандартний прайс.

Я розумію, куди він хилить, і вирішую вдарити у відповідь. Зручно влаштовуюсь на столі, вигинаю спину й повільно розводжу ноги, впираючись сідницями в його пах. Майже усміхаюсь, але і намагаюся контролювати тіло, яке починає тремтіти від накалу емоцій. 

— Я беру не грошима, а часом. Тож… скільки тобі треба зараз — стільки проведеш зі мною потім, — кидаю йому, навмисно зриваючи темп його гри.

— Краще грошима, — роздратовано відрізає він.

— Краще часом, — впираюсь я.

— Мій час — для жінок, а не для продажної дівки, — холодно кидає він і раптово ляскає мене по сідниці. Я чекала цього, але тіло все одно сковується, а з грудей виривається важкий видих. 

Його долоня ще мить лежить на моїй сідниці після ляпасу, наче він хоче, щоб тепло від удару встигло вбратися під шкіру. Потім пальці повільно стискають, вивчають, мов обирають, що робити далі.

— І все ж… — його голос глухий, майже розважливий, але я чую в ньому ту саму небезпечну нотку, яка змушує серце битись швидше, — я не розумію, чого ти прагнеш. Бо такою поведінкою ти виглядаєш не як жінка, яка знає ціну собі, а як… — він нахиляється, і його подих торкається вуха, — як дешева розвага, що зручна тут і зараз. Таке відчуття, що ти ладна на все, щоб забратися на мій член. 

Його слова б’ють сильніше, ніж попередній ляпас. Усередині щось стискається, але я не даю Даміру побачити мене вразливою. Ні здригання, ні ковтка сліз. Тільки прийняття його рук. 

— А ти виглядаєш як чоловік, який боїться, що я йому сподобаюся, — тихо відповідаю, впершись ліктями в стіл.

Він сміється — низько, майже беззвучно. Сміх виходить глузливим, але в ньому є вогонь, і я не впевнена, чи це злість. 

Його рука давить на потилицю з такою силою, що я відчуваю, як напружується вся шия. Інша ковзає вгору по моєму стегну, не зупиняючись, аж поки пальці не торкаються тонкої мереживної смужки.

— Це все, що ти принесла в моє життя? — його голос тепер майже шепіт, але кожне слово в’їдається під шкіру. — Білизна, нахабство і бажання мене цим зачепити? 

Я стискаю пальці в кулак і засмучено посміхаюсь, хоча він цього не бачить:

— Якщо цього достатньо, щоб ти не відпустив мене, — то так.

Кілька секунд він мовчить. Мовчання таке густе, що я чую власний пульс. А тоді його хватка різко змінюється — пальці вчеплюються в моє волосся, і він примушує мене задерти голову, стиснувши зуби від чергового болю. 

— Недостатньо. Але ж ти цього не розумієш, чи не так? — знову ляскає по сідниці.

Цього разу я терпляче вичікую, коли він зупиниться, хоча шкіра вже палає й пульсує, змушуючи мене втиснутися у стіл, наче в спробі сховатись від нових ударів. Надто сильно, багато і… не так збудливо, як раніше. Це дійсно, як навмисна прочуханка.

— Тобі подобається, Олю? — знову питає. 

Я не кваплюсь відповідати. Бо мені не подобається. Занадто жорстко. І це вже не про палаючі сідниці… Він змушує мене сумніватися у власному бажанні задовольнити таку сторону його хтивості.

— Ні, Даміре. Я знаю, що ти обожнюєш бути на межі, але зараз ти просто мене… караєш. Тільки не можу зрозуміти, за що саме, — важко видихаю, прикриваючи очі. У них збирається зрадлива волога, готова ось-ось перетворитися на сльози від образи.

— То, може, настав час тобі вже зрозуміти? Хоча б те, що мені начхати на тебе. Так, ми добре провели кілька ночей, але це всього лише секс, — його пальці торкаються палаючої шкіри… спокійно, навіть ніжно, наче він смакує ці дотики. І саме це суперечить його словам найбільше.

— Чому я тобі не подобаюся? — питаю, і мій голос зрадницьки зривається на останньому слові.

— Ти хочеш від мене більше, ніж я готовий дати, — відрубує він. Жодної паузи, жодного сумніву — він знає відповідь, наче чекав цього питання. — А я ненавиджу, коли намагаються витягти з мене те, чого я не обіцяв.

— Я лише хочу один маленький шанс, Даміре. Невже ти не бачиш, що секс — це лише спосіб? Інакше до тебе просто… не підійти, — кажу з ледь вловимим розпачем, і тут же внутрішньо картаю себе за цю слабкість.

— Навіщо ти мені, Олю? Що ти можеш мені дати? — він починає лютувати. 

Я тільки розкриваю рота, щоб перерахувати хоч якісь свої переваги, але він мене випереджає.

— Красиве личко, звісно, надає перевагу. Але що далі? У тебе немає характеру, займаєшся дурницями, поводишся як… хвойда, бігаючи за мною й розсуваючи ноги при нагоді. Які з тобою перспективи? Яка крихта довіри, якщо ти зливаєш конфіденційні дані своєї компанії, знищуючи це? За плечима в тебе — ні досвіду з чоловіками, ні справжніх амбіцій. Малюєш щось там… І що? Думаєш, вийде? Сумніваюся. Якби не твоя стерво-подружка, ти б і не зрушила з місця.

Він робить коротку паузу, але лише для того, щоб добити:

— І невже ти справді думаєш, що я прийму жінку з чужою дитиною? Мені цього не треба. У цих стосунках немає жодної переваги для мене. А секс… я бачу, як тобі часом складно впоратися зі мною. Якщо ти брешеш сама собі — будь ласка, але мене не проведеш.

Я кам’янію. Усередині все наче розколюється на гострі уламки, що ріжуть мене зсередини. 

Це не просто образа… це як правда, яку я вперто відмовлялася визнавати щоразу, коли вдавала, що не чую його гострих слів.

— Ти забув про кохання, — шепочу, бо сил на гучніший голос уже немає.

— Кохання? — перепитує він так, наче вперше чує це слово. — Його не існує. Ось і вся різниця між нами: ти живеш у казці, яку сама собі вигадала, а я — в реальності. Ще є питання?

— Ні. Відпусти мене, — пригнічено прошу, відчуваючи, що стою на межі зриву.

— Навіщо? Ти ж прийшла задовольнити мене, — його голос просякнутий тріумфом, наче він здобув якусь перемогу.

Його рухи стають різкими, позбавленими навіть натяку на ніжність чи повагу до мого бажання. Він вривається в мене одразу кількома пальцями, наче доводить щось собі, а не мені. Але все, що я відчуваю, — це порожнеча. Збудження щезло так само раптово, як і з’явилося, а волога висихає, залишаючи тільки сухе тертя, яке деренчить по нервам.

Кожен його рух — це не насолода, а вторгнення, від якого тіло мимоволі напружується, намагаючись відштовхнути його. І чим сильніше він наполягає, тим більше в мені зростає відраза… і холодний страх.

— Досить! — зриваюсь, намагаючись піднятись.

— Ти ж цього хотіла, Олю. Не вдавай із себе недоторкану, — насмішка в його голосі бридка, а в мені щось остаточно ламається.

Його хватка жорстка, агресивна, і я відчуваю не пристрасть, а чужу силу, що примушує. Перш ніж встигнути щось сказати, він знову нахиляється ближче, і я раптом усвідомлюю, що він зовсім не зупиниться, якщо не захоче сам.

Я брикаюсь, намагаюся вирватися, але його пальці хапають моє зап’ястя, закручуючи руку так, що я зойкаю від болю.

— Я попереджав, — його слова сухі, без емоцій.

По шкірі прокочується крижаний холод від усвідомлення: він дійсно може піти далі. І хто його зупинить? Я ж сама прийшла.

— Будь ласка, Даміре… Я піду, як ти того хочеш, — виривається з мене благання, тихе й беззахисне, мов останній аргумент.

— Ти не просто підеш, Олю. Підеш у відділ кадрів і звільнишся. А тоді подбаєш про те, щоб я про тебе більше ніколи не згадав.

— Так! — зажмурюю очі, коли він натискає на мою руку, а плече обпалює гарячим полум’ям. — Зроблю, як скажеш! — не стримуюсь і зриваюсь на схлип. — Обіцяю, — додаю вже тихіше, здаючись його волі.

— Чудово, — рівно каже він. Його пальці відпускають мене, і скручена рука падає, наче чужа. — Краще не повертайся до мене обличчям. Бо зараз я ледве стримуюся, щоб не виставити тебе з мого офісу в такому вигляді, як є. 

Я, спираючись долонями на стіл, піднімаюся. Холод накочує раптово, пронизливо, і я вся стискаюсь, обхопивши себе руками. Крок за кроком прямую до диванчика, підбираю свій одяг і хутко одягаюся, хоч пальці тремтять, як і все тіло.

Я справді думала, що він… не відпустить. Слизький страх обвиває серце, поки гарячі сльози котяться щоками. Навіщо він так? Чим я могла так допекти? Через що? Прогнав би словами, але так… ніби навмисне мене ламає і відвертає від себе.

Йду до дверей, уже торкаюсь ручки, коли завмираю.

— Тільки спробуй… Більше попереджень не буде, — чую за спиною глухий голос.

Не слухаю. Повільно обертаюся і зустрічаю його погляд. Дамір стоїть, спершись обома руками на стіл, і пронизує мене очима. Я не ховаю своїх сліз. І не соромлюся свого сина, своєї пристрасті до малювання, і навіть того, що дозволила собі так безсоромно боротися за його увагу. 

Його погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняючись на вологих щоках. Брови насуплені, наче він намагається щось зрозуміти.

— Ми ще не закінчили, Даміре, — кажу твердо, навіть не замислюючись, звідки в мені ця сила.

Не знаю, що буде далі. Але я завжди кажу те, що відчуваю.

Він вирівнює спину і дивиться на мене так, наче справді готовий придушити прямо тут.

— Зникни, Олю, — гарчить на мене. 

— Зникну, Даміре. Але тоді, коли сама цього захочу, — відповідаю доволі нахабно.

Його тіло напружується, і я бачу, як він робить різкий крок у мій бік. Та, залишивши за собою останнє слово, я вискакую з його кабінету, мов наляканий заєць.

Не дивлюся на секретарку, яка здригається й відсахується від дверей, хоча й розумію, що вона все чула.

Поспіхом, наскільки дозволяють підбори, лечу до сходів. Ліфт навіть не розглядаю — якщо Дамір справді вирішить витрясти з мене душу, то біля нього я не матиму й секунди фори. До реваншу я точно не готова.

Лише на кілька поверхів нижче зупиняюся, переконавшись, що за мною ніхто не женеться. Стискаю долонею рот, заплющую очі — і випускаю все, що роздирало зсередини, притиснувшись спиною до холодної стіни.

Гнів, сором, приниження… і, чомусь, болюче усвідомлення, що я досі не готова поставити на цьому крапку. За такі витівки треба тікати без оглядки, як будь-яка розсудлива жінка з нелегким досвідом за плечима.

Але чим довше я згадую кожне його слово, дотик, навіть подих — тим чіткіше бачу: це не випадковий зрив. Це було ретельно вивірене, сплановане… і спрямоване саме туди, де мені найболючіше. 

Що ж ти робиш, Даміре?