Раді Вас бачити!

Ольга

— Що за обличчя, Олю? — не втримується від зауваження мама, коли я з роздратуванням паркуюся в центрі міста.

— Часом ти буваєш неперевершено вперта, — важко видихаю, поглянувши на неї. Ця моя люба жіночка надто вже провокативно посміхається, коли не вдається відіграти здивування.

 — Ти моя донька, Олю. Це я повинна дратуватися, що на вмовляння витратила півдня, коли будь-яка інша дівчина погодилася б привести себе до ладу, — вибухає вона, насуплено склавши руки під грудьми.

О, ти диви, яка вразлива! Та я добре знаю свою маму — вона задоволена, що я піддалася на ці її вмовляння, як вона виразилася, привести себе до ладу.

Щось після п’ятничної вечері змінилося. Батько був насуплений увесь вечір і навіть сьогодні, а мама з самого ранку почала мене критикувати, коли я, заспана, невмита і непричесана, вийшла на кухню снідати.

Їй було не так абсолютно все: манікюр — не той, волосся — сухе, солом’яне, обличчя — прищаве. Коли вона вже перейшла на мої брови, які, на її думку, заросли флорою, я не витримала й запитала прямо, чого вона до мене причепилася.

Виявилося, що мені просто треба краще підготуватися до виставки і виглядати більш доглянутою, ніж зазвичай. Не знаю, що вона там бачить, але я досить ретельно доглядаю за собою і аж ніяк не бачу того жаху, який вона вперто мені малює.

До обіду вона мене допекла остаточно, тож я, майже гаркнувши, сказала: нехай, роби, що хочеш. І вона зробила — відразу подзвонила у свій улюблений салон краси, від цінника якого я ледве не впала з дивана. Але все вже проплачено, і на мене чекають о пів на третю.

— Ти дійсно думаєш, що я так погано виглядаю? — питаю, коли ми виходимо з машини.

— Ні, але ти можеш виглядати ще краще, — відповідає вона з тим самим хитруватим блиском в очах.

— І це не пов’язано з тим, про що ми говорили у п’ятницю? — просто відчуваю, що вона вирішила мене підтюнінгувати, щоб привернути увагу… певних людей. Точніше прихильників. 

— Не розумію, про що ти, — занадто швидко відводить погляд.

— Звісно, — смурнію я ще більше. 

— Не хмурся, доню, бо зморшки з’являться раніше, ніж треба, — повчає вона мене з виглядом педантичного викладача, ледь смикнувши підборіддям. — Тобі туди, — киває на салон через дорогу. — Зустрінемося о шостій.

— Авжеж, — киваю я, проводжаючи поглядом, як мама плавно летить на тоненьких підборах, а темно-зелена сукня грайливо розвівається на вітру. Осанка рівна, хода — впевнена, зачіска бездоганна. 

Погляд, який я кинула у віддзеркалення бокового віконця машини, змушує скривитися. Можливо, мама в чомусь і права. Поруч з нею я виглядаю не як донька, а як якась прийомна дівчинка: на голові пучок, обличчя без косметики, звичайна футболка, штани й кросівки. Аж ніяк не панянка, якою намагається бути мама. 

Рука мимоволі тягнеться до волосся, намагаючись хоч трохи навести лад… і я ловлю себе на тому, що вже починаю нервувати.

З пригніченою самооцінкою прямую до салону. На ресепшені мене зустрічає усміхнена дівчина, пропонує шампанське і веде до процедурної на чистку обличчя. Сорок хвилин ніжного догляду і приємного масажу — і я вже майже дрімаю.

Потім мене пересаджують до дівчини у інший зал, яка з азартом пропонує підрівняти кінчики. Погоджуюсь, і, як виявляється, раз у пакеті «все включено», вона береться за повний догляд за волоссям.

Шампанське допомагає не реагувати на надмірно солодкі компліменти, згодом це стає дуже приємно. Келих за келихом — і я вже навіть жартую з дівчатами, дозволяючи собі розслабитись.

До того моменту… поки просто за спиною не лунає знайоме, солодкувате, але з прихованою насмішкою:

— Ну треба ж, яка зустріч!

Мене немов обдало холодною водою. У дзеркалі навпроти, серед рядів флаконів і розкішних локонів інших клієнток, я бачу її. Карина. Та сама, через яку в офісі свого часу гуділи всі кабінети, як я дізналася від колишньої колеги.

— Карина, — відповідаю з легким кивком, роблячи вигляд, що нічого несподіваного не сталося. — Давно не бачилися. 

— Ну, не так уж і давно… — вона нахиляє голову набік, і усмішка стає майже хижою. — І, бачу, ти все ще любиш робити ефектні появи у офісі Уварова. Готуєшся до чергового виходу?

Я стримано усміхаюся, хоча всередині все стискається. Не здивуюсь, якщо секретарка їй усе розпатякала… хоча, кому ще?  

Майстриня, що закінчила наносити маску мені на волосся, розгублено переводить погляд з мене на Карину. Та впевнено опускається в крісло поруч і нахиляється вперед, заглядаючи просто в очі.

— Все ще любиш бути в курсі того, що тебе не стосується? — питаю рівно, хоча пальці вчепилися в підлокітники.

Її сміх легкий, але з відчутною ноткою виклику.

— Може, й так, — вона не відводить погляду і, навіть не питаючи, кидає майстрині: — Принесіть нам шампанське. І фруктову тарілку. Мені з подружкою треба трішки попліткувати. 

Дівчина уточнює замовлення після того, як я киваю. Не влаштовувати ж сцену, просто тут і зараз? Поки Карина займається замовленням, я одним ковтком допиваю свій келих — якщо вже слухати отруту з її вуст, то хоча б з притупленими кутами свідомості.

— Знаєш, іноді я просто не можу пропустити цікаву історію… особливо, коли знаю, що вона ще не закінчилася, — її голос звучить так солодко, що аж нудить.

— Мабуть, тому й залишаєшся в курсі чужих справ? — піднімаю брову, граючись келихом. — Чи то улюблене хобі?

— Хобі? — вона ледь всміхається. — Ні, це радше талант. Я завжди вміла отримувати потрібну інформацію… і використовувати її. 

— От тільки не завжди на свою користь, — кидаю я, вже будучи впевненою у тому, як вона не подобається Даміру.

Вона схиляє голову, але в очах миготить вогник — не образа, а якесь зацікавлення.

— Можливо. Але я ніколи не грала в дрібні ігри, Олю. Не моя ліга.

— Звісно. Твоя ліга — зваблювати у кабінеті дорослого чоловіка і залишати після себе шлейф пліток. 

— А ти, бачу, встигаєш підхоплювати мої традиції, — Карина насолоджується кожним словом, немов смакує цей факт. — Хоча, мушу визнати… у тебе вийшло ефектніше. 

Замість майстрині до нас завітав бармен, який готував каву на ресепшені. Він нам посміхається, коли оновлює мені напій, а Карині пропонує келих. 

Я роблю ковток шампанського, не відводячи погляду від білявки.

— Дякую. Комплімент від тебе — це як медаль за відвагу.

— Не перебільшуй, — з удаваною скромністю поправляє пасмо волосся і схиляється ближче. — Я просто знаю: коли жінка впевнено заходить у чуже життя, вона вже не виходить звідти просто так.

— Якщо її не виставляють за двері, — відрізаю.

І лише коли слова вже злітають з губ, розумію, що ляпнула. Дамір виставив за двері не тільки цю змію, а й мене саму.

— Ми йдемо, коли самі цього хочемо. Чи не ти сама так казала? — її усмішка розширюється. Голос стає нижчим, слова — повільнішими, майже липкими. — Мені здається, ти ще не вирішила, чого саме хочеш, Олю. Але… я можу допомогти це з’ясувати.

О, ні, люба. Дякую. Досить з мене інтриг, тим паче у такому «союзі».

— Ти думаєш, що я настільки дурепа, щоб прийняти твою допомогу? — розслаблено змінюю позу, демонстративно відвертаючись, наче її слова — просто шум на фоні.

— Ні, — Карина тихо сміється. Але сміх без тепла, з насмішкуватим присмаком. — Думаю, ти занадто розумна, щоб відмовитися від шансу… навіть якщо він приходить у такій обгортці, як я.

Я роблю вигляд, що розглядаю свій келих, але боковим зором бачу, як вона вмощується зручніше, закидаючи ногу на ногу — наче влаштовується надовго.

Трясця...

— Шансів, які ти пропонуєш, я вже бачила достатньо, — відповідаю рівно. — І їхні наслідки теж.

— Кралю, — її голос тепер м’якший, обволікаючий, але в ньому все ще в’ється та сама зміїна нота, від якої не можна розслаблятися. — Наслідки залежать від того, хто і як ними керує. А я… вмію керувати.

— І чим саме ти збираєшся керувати цього разу? — нарешті повертаюся до неї, дивлячись прямо в очі.

— Тим, що важливо тобі. І тим, що бісить його, — вона злегка нахиляється вперед, і навіть шампанське в келиху здається завмерлим від цієї напруги. — Ми обидві знаємо, про кого йдеться. Чи не так?

Її погляд ковзає по мені, вимірюючи реакцію. Я мовчу, лише повільно роблю ковток.

— Або ми можемо просто випити і поговорити про погоду, — Карина знову відкидається на спинку крісла. Усмішка є, але в очах — жодних жартів. — Хоча, здається, тобі більше сподобалася б розмова про нього.

Я мовчу.

— Він тебе справді так хвилює? — її голос тихий, але кожне слово лягає, наче голка в шкіру. — Бачу по тобі, коли мова заходить про Дамчика.

Мене пересмикує від того, як вона це вимовляє.

— Не твоє діло.

— Ти маєш рацію, — Карина робить ковток шампанського, і на мить здається, що тема вичерпана. Але вже за секунду вона ставить келих на столик і нахиляється вперед: — Проте моє діло — знати, як зробити так, щоб він зірвався.

Я криво посміхаюся. Невже думає, що мені кортить розізлити Даміра більше, ніж минулого разу? Дякую, але в мене все ж таки є хоч якесь самозбереження.

— І навіщо тобі це?

— Бо він мене... кинув. А я цього не терплю, — відповідає вона відверто, і ця відвертість несподівано звучить переконливо. — Хочу, щоб хоч раз він втратив контроль через жінку. І мені вже байдуже, хто саме доведе його до цього краю.

— Тобто ти пропонуєш мені стати інструментом у твоїй помсті?

А це вже цікаво. Невже думає, що я настільки ображена, що готова змовитися з нею за спиною Уварова, підступно вдаривши в спину? Дивлюся на неї — так, саме так вона й думає.

— Ні, — її усмішка повертається, але без тієї приторної солодкавості. — Я пропоную тобі забрати у нього монополію на гру. Він звик бути єдиним гравцем, а ти поки що мовчки приймаєш його правила. Невже ти така м’якотіла, щоб дозволяти витирати об себе ноги?

— І що ти для цього пропонуєш?

— Все просто, — вона дивиться мені прямо в очі. — Доступ туди, куди ти сама не зайдеш без зайвої уваги. І помста, яка залишить у нього відбиток на пам’яті.

Я роблю ковток шампанського повільніше, ніж зазвичай.

— І що з мене?

— Лише твоє бажання. І готовність діяти, коли я скажу.

Її погляд впивається в мене, і я розумію — ця розмова не про дружбу. Це угода. Союз, який може стати або найяскравішою моєю провокацією, або початком катастрофи.

Тільки спершу треба з’ясувати, які цілі вона насправді переслідує. Якщо вона хоче помститися, а я, як завжди, прагну запам’ятатися… може, хтось і зіграє роль у цій виставі. Але точно не я.

— До дії я завжди готова. То який план? — питаю і бачу, як тріумфально блищать її очі.

Карина схиляється ближче, так, що я чую запах її парфумів і ледь помітний присмак перемоги в голосі:

— Він ніколи цього не забуде!

Вона усміхається так, наче вже бачить фінал. А я… поки що не вирішила, чию саме гру ми почали — її, чи мою.