Раді Вас бачити!

Дамір

На п’ятий день тиші я нарешті дозволяю собі видихнути. Не те щоб із полегшенням — швидше з нервовим відлунням: ну все, закінчилося. Здається, до пані Зорецької нарешті дійшло, що зі мною не варто грати в її дитячі ігри. Вона зникла з усіх радарів — і, як не дивно, це не приносить очікуваного задоволення.

Навпаки.

Я, чорт забирай, здригаюся від кожного дзвінка у домофон. Після її останнього шаленого нальоту — коли вона з’явилася, мов буря, з очима, повними рішучості, — я навчився перевіряти, хто саме стоїть за дверима.

Так, виглядає смішно. Але тільки не тоді, коли уявляєш, як знову побачиш її на порозі. А вона стоятиме — нахабна, вперта, з тим своїм поглядом, від якого хочеться або щось розтрощити, або втекти.

Прокручую в пальцях олівець. Уже хвилин п’ять, не менше. Навіть не помічаю. І знову, чорт забирай, думаю про неї.

Хоча не повинен.

Усю роботу я передав колегам ще зранку. Все заплановане — виконано. І от зараз, коли мав би відчувати себе вільним, відпочити хоча б думкою, — мене починає дратувати тиша. Не просто спокій, а саме вакуум. Надто правильна порожнеча. Як перед грозою.

Бо я знаю: мій персональний демон не зникає. Вона просто бере паузу. Щоб з’явитися тоді, коли я найменше готовий.

Щоб трохи розвіятися, беру папку з документами до наступної наради, переглядаю нотатки, виправляю кілька деталей. Потім виходжу — вирішую спуститися в кав’ярню на першому поверсі, зробити перерву і викурити цигарку.

Коли йду до ліфта, автоматично киваю колегам. Натискаю кнопку виклику ліфта — і завмираю.

Сміх.

Заливчастий, щирий, навіть приємний для нормального вуха. Але не для мого. Бо він — її. Дзвінкий, легкий… і такий безтурботний. А в моїй голові — як тріщина по склу. Ріже по нервах.

Моя перша думка — я схибив. Розвертаюся повільно, вже майже впевнений, що це примара. Галюцинація. Постстресовий синдром.

Але ні. Вона. Жива, справжня. Стоїть у холі, жестикулює, хитає головою, волосся хвилями спадає на плечі від кожного руху. Усмішка — яскрава, відкрита. Вона розмовляє з дизайнеркою.

Я просто стою і дивлюсь.

Ні, це вже театр абсурду!

Ти ще не зрозумів, Даміре, що ця білявка без гальм? — відгукується в мені внутрішній голос, втомлений і злий.

Майже приречено опускаю голову, потираю перенісся.

Якого біса, га?

Ліфт відчиняється. Він порожній. Я заходжу, спираюся плечима на стінку, вдихаю глибоко, крізь зуби. Мої думки — мов рій бджіл. Жалять, дзижчать, але злітаються в одне єдине: чому вона тут?

Не встигнувши передумати, притримую двері ліфта і майже гаркаю:

— Олю, підійди, будь ласка.

Голос не зривається. Я навіть не дивлюсь у її бік. Не хочу бачити тієї усмішки, від якої, ще трохи — і піде мороз по шкірі.

— Пане Уваров, ви на обід? — її голос грайливий, невимушений, наче ми давні добрі знайомі, які випадково зустрілися в кафе.

Це — як удар у скроню. Голова починає боліти одразу. Мій зовнішній подразник занадто близько.

— Заходь, — коротко кидаю.

Вона входить до ліфта так, ніби все нормально. Ніби її не звільнили п’ять днів тому. Усмішка все ще жива. Яскрава. Як ні в чому не бувало.

Може, це я з глузду з’їхав? Може, вона просто надто фанатична до чоловіків? Але ж вона повинна мати хоч трохи відчуття міри…

Ми проїжджаємо два поверхи в мовчанні. І це мовчання — як стиснута пружина. Я не витримую. Тисну кнопку аварійної зупинки. Механізм злегка здригається, ліфт завмирає.

Я відкидаюся на стіну, руки ховаю в кишені. Дивлюсь на неї.

Червона блузка, строгі брюки, туфлі на підборах — із ними вона майже дістає маківкою до мого носа. Вона ловить мій погляд, що ковзає вниз — від очей до її взуття — і повторює його у зворотному напрямку. Повільно, вивчаючи мене.

Піднімає брову. Посмішка на губах ледь стримується. Їй весело.

Їй, чорт забирай, весело!

Це що — нова форма якогось психологічного розладу? Бо знущання з мене в замкненому просторі вже не виглядає як випадковість. Це — хроніка. Системна. Зі стабільною періодикою.

— Що ти знову вигадала? — мій голос хрипить. Напруга в грудях стискається в тугий вузол.

— А повинна була? — її великі блакитні очі примружуються. Але це не наївність. Це шкідливе і не досвідчене кошеня, яке приміряє маску лисиці.

Я не витримую — витягаю руки з кишень і хапаюсь за металевий поручень за спиною. Як за щось стабільне в цій клятій реальності.

— Ти серйозно зараз хочеш грати в ці безглузді ігри? — питаю майже з риком, намагаючись стримати себе.

— На жаль, я думала, що це ти хочеш зіграти в якусь цікаву гру… в ліфті, — вона примружується ще сильніше. 

Дівочі очі блищать. Її голос — солодкий, з тією особливою інтонацією, яку жінки зберігають для провокації. Вона бачить, як мене трясе і відверто отримує від цього задоволення.

Це вже не жарт. Це — психологічне знущання. Ніяк інакше!

— Що, в біса, ти тут забула? — питаю крізь зуби, повільно, із зусиллям. Як звір, що намагається не кинутись.

— Що за дурні питання? Працюю! — її інтонація така неправдоподібно театральна, через що я стискаю щелепи.

Вона вперто продовжує зі мною грати. Моє підборіддя мимоволі сіпається. Відчуваю, як щось починає таранити моє терпіння.

— Перепрошую? — тільки й встигаю пробурмотіти. Розум наче вимикається на секунду.

— Годі, Даміре, — заливається сміхом. — Ти наче щойно познайомився зі мною. Справді думав, що я не скористаюся моментом? Моє звільнення — це ідеальний шанс. Нарешті можна змінити керівництво на більш…

Вона робить крок уперед. Потім ще один. І ще. Зупиняється зовсім близько. Її очі — майже навпроти моїх.

— …приємне.

Голос тихий. Але кожне слово — отруйне. Вона знає, як пробивати захист.

Божевільна!

— Це марна трата часу, Олю, — холодно кажу, намагаючись не видати, як шалено б’ється пульс. — Уже сьогодні кадровик підпише твою заяву. І на цьому все.

Я дивлюсь їй прямо в очі. Шукаю хоч натяк на паніку, невпевненість. Але натомість бачу… веселу зневагу до моєї реальної погрози.

— Та невже? — вона хмикає. — Я ж тільки-но переконала пана Мельника, що твоя плинність кадрів — не проблема. Здається, доведеться шепотіти йому на вушко щось нове. Більш… гостре. І особисте.

У мені стискається щось холодне.

— Ти… — захлинаюсь повітрям, наче отримав удар просто під грудну кістку. — Це що зараз було? Шантаж?

Вона не відповідає одразу. Лише посміхається — ширше, повільно і дратівливо впевнено. 

— Назвемо це дипломатією, — шепоче вона. Її голос майже оксамитовий. — Не твоя сильна сторона. Але я можу навчити.

Олю… Я тримався.

Справді тримався — зубами вгризався у здоровий глузд, поки вона мене дражнила, лізла в мій простір, ламала мої межі.

Але це… це вже вище моїх сил!

Різко, майже без усвідомлення, зриваюся з місця. Хапаю її за тонку шию — не сильно, але достатньо, щоб вона відчула: гра закінчилася. В той самий рух міняюся з нею місцями, притискаючи до стіни ліфта.

Стукіт мого серця — гучний, пульсуючий, дзвенить у вухах. Але я також відчуваю її пульс — під своєю долонею. Він рвучко стрибає. 

Її спина торкається металу. Вона задихається, але не виривається. Очі — широко відкриті, не тікають і не благають. Саме це лякає мене більше, ніж усе інше.

Продовжує дивитися на мене — ніби кидає виклик. Між нами немає нічого, крім важкого дихання і моєї злості.

— Чому ти постійно переходиш межу, га? — шепочу, але кожне слово відлунює в замкненому просторі ліфта, як лезо по склу. — Дійсно хочеш перевірити, наскільки я можу себе контролювати? 

Моя рука все ще біля її шиї — і я починаю тиснути. Не сильно, проте достатньо, щоб Ольга відчула: вона тут не всесильна. А я — не нескінченний у витримці.

— Саме контроль — не моя сильна сторона, — продовжую, ковтаючи гнів. — І з цією, з твоєю клятою звичкою його підривати, ти в якийсь момент просто не впораєшся. Бо коли я зірвуся — не буде попередження. Не буде рамок. Буде тільки я... і твої сльози.

Мовчання.

Вона не сміється, але не тікає і не просить. Лише дихає. Повільно, глибоко. Її груди ритмічно піднімаються й опускаються, кожен вдих звучить із хрипотою. Але вона мене точно не боїться.

А я… я не розумію, чому саме це — її мовчання, спокій, погляд — лякає мене більше, ніж будь-який жіночий крик чи істерика.

— Може, в тебе є хоча б те кляте самозбереження? — прошипів я, майже втрачаючи себе. — Чи справді вирішила, що можеш кидатись на ножі й не різатися?

Її погляд не здригається. Навпаки — темнішає. В ній щось змінюється. Щось, що робить її… небезпечною. Не фізично — ні. Це інша загроза. Та, від якої мені тепер треба триматися якнайдалі.

— Даміре… — її голос ледь чутний, з хрусткою ніжністю. 

Вона не виривається, не відштовхує мою руку. Навпаки — обережно перехоплює її й проводить пальцями вздовж зап’ястя до ліктя. М’яко. Якби це була сцена з іншого життя — я б подумав, що вона мене заспокоює.

— То ми можемо… разом пообідати? 

Непробивна. Вперта! Та що з нею не так, чорт забирай?

Відриваю руку від її шиї. Якщо я зараз зроблю ще один натиск — це вже не буде навіть про нікчемні залишки контролю. Це буде про мою лють. Про те, як я можу рознести це дзеркало за її спиною одним ударом. 

Крок назад. У голові лунає єдиний голос: відпусти її, або зламаєш себе.

Вона кашляє. Тихо. Але не відводить очей. Навпаки — дивиться ще пильніше. Мовби чекає. Або запам’ятовує. Фіксує момент, у якому я став… вразливим.

— Я бажаю, щоб ти зникла з мого життя назавжди, Олю, — кажу повільно, скрегочучи зубами.

Її обличчя не змінюється. Ні тіні образи. Ні розпачу. Тільки мовчання. Щільне, мов зимове повітря, яке ріже легені.

Я тисну кнопку — різко, з силою. Намагаюся примусити ліфт рухатись не просто вниз, а геть від неї. 

Механізм здригається. Починається рух і ми опускаємось. Тиша між нами настільки густа, що здається — чути, як працює кожен гвинт у шахті.

Я навіть не дивлюсь на неї. Просто знаю — якщо ще раз зустріну її погляд… я справді не витримаю.

— Дякую за прелюдію, пане Уваров! — гучно кидає мені в спину, коли я вже вилітаю з ліфта.

Я не обертаюся.

Всередині мене вже не просто палає — все пішло тріщинами. Глибокими, хрусткими, небезпечними.

Ще до того, як вийти на вулицю, дістаю з внутрішньої кишені цигарки. Пальці тремтять ледь помітно. Я знаю — потрібно щонайменше три. Якщо тільки ніхто найближчим часом не спробує до мене заговорити.

І навіть це, чорт забирай, не врятує. Бо мій власний демон більше не в кайданах. Тепер у нього нова мішень — з білявим волоссям, блиском виклику в очах і здатністю ламати мене зсередини. Без жодного фізичного дотику.