Раді Вас бачити!

Ольга:

Я зупиняюся біля дверцят автомобіля Даміра. Усередині — жодного руху. Відчиняю двері різко і він сіпається, наче його вирвали зі сну.

— Скажи мені тільки одне, — мій голос холодний, як метал. — Я помилилася тоді, коли казала, що в тебе є мізки?

— Олю… — він кліпає, повільно фокусуючи погляд. — Я просто хотів простежити за водієм. Уже темно, вихідний, а цей мені незнайомий…

— І ти вирішив, що заради цього можна ризикувати своїм життям і життям інших? — я підвищую голос, відчуваючи, як у грудях піднімається хвиля. — Ба більше! Ти що, фільмів передивився?! 

— Ні… Але… Я ж нічого…

— Вилазь. Зараз же.

Слова зриваються різко. Для наочності я ляскаю сумкою по задніх дверцятах — глухо, злісно. Дамір дивиться на мене так, ніби я щойно впала з неба. Повільно, насторожено виходить із машини.

— Я не розумію, що ти…

— На пасажирське. Сідай!

Він завмирає. У темряві я бачу його очі — збентежені, напружені. Майже… налякані.

— А це ще навіщо? — хмуриться, нарешті зібравшись з думками.

— Я відвезу тебе додому, — кажу рівно, без емоцій. І сподіваюся, що саме це зараз лякає його найбільше.

— Не треба. Я можу сам.

— Не можеш.

— Можу, Олю, — упирається. — І я не розумію, чого ти так злишся. Я ж хотів тільки переконатися, що ти доїдеш спокійно.

— По-перше, — відрізаю я, — ти не можеш. По-друге — якщо ти не розумієш моєї люті, то просто роби те, що я кажу. А по-третє… — я різко вдихаю, — завдяки тобі я вже добираюся додому з пригодами.

Він переводить погляд на мою сумку. Та тремтить у руці — не від страху, звісно, а від напруги. Я бачу, як у нього майнула думка: вдарить чи ні.

— А тепер, — кажу повільно, крокуючи вбік, бо майже притисла його до авто, — якщо ти закінчив сперечатися — сідай у машину. З іншого боку.

— Ти просто хочеш покататися за моїм кермом? — нервово усміхається.

Я повільно повертаю до нього голову.

— Да-мі-ре, — тягну по складах. — Тобі ще й весело?

Його усмішка здригається. Не зникає, але стає ламкою, напруженою, ніби з’явилася раніше, ніж він устиг її зупинити. Плечі ледь помітно напружуються так, ніби тіло готується не до сміху, а до удару.

— Ні, — тихо каже він. — Просто… коли ти так злишся, я розумію, що тобі не байдуже.

Його голос нижчий, ніж зазвичай. І занадто серйозний для цієї «усмішки».

Мені хочеться вибухнути. І водночас хочеться забрати в нього ключі й ніколи більше не відпускати самого.

— Сідай, — повторюю вже тихіше. Але це не прохання.

Він дивиться на мене уважніше, ніж треба. Наче не слова слухає, а намагається щось вгадати, спостерігаючи за мною.

— Я не розумію, чому ти така знервована.

— Бо ти, дурень, вирішив випертись на машині чорт зна куди під підпитку! — стверджую я той факт, який має бути найлогічнішим аргументом.

— І… все? — питає так, наче має реальний намір познущатися з мене.

Але очі видають його швидше за язик — темні, напружені, з тим самим блиском, який з’являється, коли він нервує і не знає, що з цим робити.

— Чому все? — тихо перепитую, оскалившись. — Хочеш, вирішимо це питання з поліцією?

— Ні, — коротко відповідає і хитає головою. Рух різкий, ніби він і сам не радий, що зайшов так далеко.

— То не стій стовбом! Йди вже! Водій чекає на те, що ти накинешся на мене, а тому будь слухняним хлопчиком, бо він таки має намір захистити мене. А я із задоволенням подивлюся, як тебе приведуть до тями!

— Тебе? Від мене? Захистити тебе від мене? — перепитує він здивовано.

У нього сіпається щелепа. На мить справжня, небезпечна тиша, перш ніж він знову ховається за іронією.

Я, майже зі стогоном, закидаю голову догори, на секунду прикривши очі.

— Господи, допоможи мені не сісти у в’язницю через цього дурня, — звертаюся я до вищої сили, втомившись повторювати одне й те саме.

Дамір тихо пирхає, а тоді починає відверто сміятися. Сміх глухий, трохи зламаний — не від веселощів, а від перенапруження. Я дивлюся на це з піднятою бровою.

— Ох, Квіточко… Як же в нас все складно! — видихає нарешті чоловік, напрочуд задоволений, і наступної секунди йде, обходячи машину.

Я обертаюся до пана водія, киваю. Він блимає фарами, показуючи, що зрозумів мій намір, і вже тоді я сідаю за кермо.

Пристібаюся, роздивляюся панелі, звикаючи до чужої машини і керма. Доводиться підтягнути крісло, але важіль заїв.

Дамір схиляється наді мною, простягаючи руку під сидіння. Між нами майже не залишається простору. Тепло його тіла відчувається надто чітко. Дихання сплітається вже не випадково.

Він зазирає мені в очі, і я бачу, як його погляд на мить втрачає фокус. Потім ковзає до моїх губ і назад — швидко, але недостатньо швидко, щоб це не видало його з головою.

— Сідай уже, гівнюк! — підпихую його на сидіння з силою песнувши по плечу.

Він піддається ліниво, але я відчуваю: це не розслабленість. Це контроль, який дається йому з зусиллям.

Заводжу мотор і дивлюся на нього.

— Що? — знову розпливається він у посмішці.

— Ремінь, — скрегочу крізь зуби.

— Краще вже сумочкою бити, — сміється він, як мала дитина. Здається, що він випив не ту пляшку вина за вечерею, а опустошив щось значно міцніше, намагаючись зараз здаватись дорослим, виваженим чоловіком. Якби ж то так і було! 

— Ремінь безпеки, Даміре! — гучно вимовляю я, спостерігаючи, як він театрально закочує очі.

Я рушаю з місця з ривком, не звикши до чутливості машини. Поруч ще чується пирхання, але, дякувати Господу, він мовчить.

Розвертаю машину і прямую назад до дому Даміра, зовсім не розуміючи, як склалася ця дурна, небезпечна і надто недоречна ситуація.

Ми їдемо мовчки.

Дорога рівна, майже порожня. Ліхтарі вирізають з темряви короткі шматки асфальту й одразу ж відпускають назад. Машина слухняна, тиха — наче й вона відчуває, що зараз зайвий звук може зламати щось важливе.

Я дивлюся вперед, але і відчуваю його поряд кожною клітиною.

Дамір сидить рівно, надто рівно. Плечі напружені, руки складені на колінах — не жестом розслабленого пасажира, а чоловіка, який свідомо стримує себе від зайвого руху. Ремінь перетягує груди, і я краєм ока помічаю, як він кілька разів глибше вдихає, ніби намагається заспокоїти не тільки думки.

В салоні пахне його парфумами… і вином. Ледь-ледь. Але цього досить, щоб я знову стиснула щелепи від роздратування. Здається, щоб заспокоїтися я теж потребую чогось міцнішого, ніж зелений чай. 

Я напружено стискаю кермо.

Дамір дивиться у вікно. Довго. Потім повільно переводить погляд на мене. Обережно. Так, ніби перевіряє, чи я ще злюся… чи вже думаю.

Я ловлю цей погляд лише мить — і знову дивлюся на дорогу. Між нами зависає питання, яке він не ставить. 

Заїджаю на територію будинку і гарненько паркую машину. Він не рухається. Я теж.

Тиша густішає.

Я не знаю, про що він зараз думає. Може про те, як я кричала. Як наказувала. Як забрала його улюблений контроль.

Знаю лише одне: мій мозок і серце вперше не сперечаються, визнаючи цього чоловіка тим, хто справді мені не байдужий. Хоча… як же хочеться дати йому потиличника!

— Вибач, — чую я раптом. Тихо. Наче він давно вирішив це сказати і просто дочекався моменту. — Я викличу тобі моє таксі, добре?

Я не відповідаю одразу.

— Не треба, — кажу, коли він уже тягнеться до телефону. — Досить з мене сьогодні пригод. Виходь.

Він киває. Повільно.

Ми виходимо з авто, і я, не коментуючи, забираю ключі з замка запалювання й кидаю до сумки. Про всяк випадок. Дамір це помічає. Але нічого не каже.

— Скажи мені тільки одне. І чесно, — вирішую я перед тим, як рушити до будинку.

— Так? — насторожується.

— Це знову якийсь план?

Він видихає — довго, важко. 

— Ні, — хитає головою. — Просто дурість. Давай я таки викличу таксі?

Я дивлюся на нього уважно. Без злості. Без іронії. І вперше за вечір справді вірю: він діяв на емоціях, поки свої я встигла задавити ще там, дорогою додому.

— Давай краще позбудемося збудників твоїх дурних вчинків. Чим меньше пляшок залишиться у твоєму будинку, тим спокійніше я буду спати, — чи то пропоную, чи то вимагаю я.

Він опускає погляд. Киває. І цього разу без жодної усмішки, лише з провиною. Наразі Дамір нагадує мені мого Левка, який полюбляє грати з моїми нервами, але в кінці робить все те, що можна було зробити з самого початку. 

Ти ба! Вони навіть однаково понурюють голову!

— Я сам це зроблю. 

От і добре.