Раді Вас бачити!

Ольга

До роботи я встигаю переодягтися і ретельно змастити шию косметичними засобами, хоч трохи приглушивши червоно-сині мітки. Поки швиденько снідаю, телефоную мамі, розпитую, як пройшли вихідні з онуком.

Левко давно просився в аквапарк, тож саме на ці вихідні батьки влаштували йому невеличку подорож. Мама не надто любить, коли я надзвонюю зранку до вечора, і я знаю, що з ними нічого не станеться — вона, як справжня квочка, не зводить очей з онука і з мого батька.

Ми домовляємось, що вона сама відвезе малого до садочка, а я вже заберу його ввечері. Коли прошу передати слухавку Левчику, він відразу мене «виховує», як і мама:
— Я вже не маленький, не хвилюйся!

Закочую очі, слухаючи, як він обурюється на бабусю, яка змушувала їсти занадто багато овочів. Зате хвалиться новою кепкою, іграшковим потягом із залізницею й… Не встигає закінчити, бо мама вже забирає телефон і прощається.

Ця жінка наче ніколи дітей не мала! Щоразу прошу не купувати йому дорогих подарунків, особливо у такій кількості, але вона лише киває — і робить усе по-своєму.

На роботу їду з гарним настроєм — у машині грає гучна весела музика, я підспівую й усміхаюся, згадуючи свої насичені вихідні.

Цікаво, а йому… сподобається портрет, який я залишила?

У дверях я зіштовхуюсь із Вікою, яка виглядає надто роздратованою як для початку робочого тижня. Брови зведені, дихає, як розлючений дракон, а пальці нервово смикають коротке хвилясте волосся.

— Мені сьогодні потрібен проєкт-план для пана Зорецького. Дизайнери вже зробили макети? — кидає вона, ледве переступивши поріг відділу.

— Так, усе готово, — киваю, придивляючись до її обличчя. Вона зупиняється біля дверей свого кабінету. — Я тобі все надішлю на пошту.

— І нагадай Назаренку, щоб нарешті виправив ті, бляха, помилки у візитках юристів. Олена Миколаївна вже встигла мені промити мізки. Перевір сама — і відправляйте на друк, — рвучко грюкає дверима, зникаючи в кабінеті.

Хтось явно не в гуморі…

Але вона — не просто моя керівниця, а й подруга. Саме тому, замість того щоб сісти за комп’ютер, я прямую до кавомашини. Швиденько змінюю воду, засипаю свіжі зерна, обираю подвійний американо й вирушаю рятувати свою драконку.

Коли заходжу, Віка не відриває погляду від монітора, завзято щось друкуючи.

— День ще не встиг початися, а ти вже на взводі. Невже справа лише в «коронованій»? — посміхаюся й сідаю на край столу.

Вона набирає в легені повітря, готуючись, здається, до довгого гнівного монологу. Я випереджаю її, простягаючи каву.

— Дякую, — видихає й прикриває очі. — Та королева теж не в гуморі. Нас хочуть судити.

Вона робить ковток, і я мимоволі дивлюсь, як її плечі трохи опускаються.

Я не фанатка кави, але, спостерігаючи за тим, як смакує її Віка, навіть пожалкувала, що не зробила собі також...

Хоча ні — я перепила тієї кави на вихідних у Даміра. А він п’є багато. І дуже міцну. Мені хотілося підтримати його компанію, але схоже, перевищила свою дозу настільки, що серце ще зранку стрибало не в той ритм. А може… це тому, що він мене так холодно відштовхнув?

— То це ж її проблема. Тобі чого хвилюватися?

— Олю… Це мільйонні затримки й простій. Торговий центр не відкриється, доки суд не винесе рішення. А з наступного тижня ми щодня платитимемо неустойку. Це боляче вдарить по всьому — навіть по наших преміях, — зітхає Віка, відкидаючись на спинку крісла.

— Громов розбереться… — починаю, але нас перериває внутрішній телефон, що завиває так, наче горить офіс.

— Пізніше. У мене купа справ, — каже вона людині на зв'язку. 

Я ковзаю поглядом по її столу, як завжди — ідеальному, чистому. І саме тому очі так швидко чіпляються за дрібниці. Телефон на зарядці... Відкритий записник. Несвідомо зчитую кілька контактів — і… серце стрибає, коли помічаю знайоме ім’я: «Дамір Уваров».

Всередині все стискається, як перед стрибком. Важко ковтаю. Бо… враховуючи ранок і те, як він на мене навіть не дивився, як багатозначно мовчав… він точно не подзвонить першим. Не такий, як він. Але зараз — я бачу свій шанс.

І чому, власне, я повинна чекати на дзвінок, якого не буде? Зазвичай хлопці шукають номер дівчини, але з Даміром усе навпаки: він не шукає. Він бере. Коли хоче. То чому ж я не можу взяти те, що хочу?

Можу! 

— Тоді після наради. Якщо буду ще потрібна, — Віка вже гарчить, але слухавку опускає спокійно. Не так, як грюкає дверима. Протре саме зараз вона дивиться на мене з-під лоба. — Не згадуй більше цього чорта! — бурчить.

— Що, Громов уже скучив? — заливаюся сміхом.

— Олю. Не треба, — серйозно попереджає вона.

— Гаразд, гаразд. Попліткуємо в обідню перерву. Не злись. Тобі більше личить зверхність і сарказм, — підморгую.

Куточок її вуст сіпається в ледь помітній усмішці.

Мої очі знову ковзають до того записника. До того рядка. І хоч я відвертаюся — думка вже в’їлася під шкіру: він там. У цьому зошиті. На відстані кількох кроків.

Я могла б просто… запитати. Але не запитую. Бо така жінка, як Віка — бачить усе.

На вона вже давно мені довела, що зчитує людей з першої фрази і руху. Що їй варто кинути один погляд — і вона вже знає, хто чим дихає. І це не було хизування там, на корпоративній вечірці. Я особисто бачила, як вона виводила партнерів з рівноваги, знаючи про них більше, ніж вони про себе.

А я... не хочу, щоб вона глянула на мене — і все зрозуміла. Що я вже весь ранок думаю про нього. Що я згадую, як він мене торкався. Що мені потрібен його номер не через роботу, не через проєкт — а тому що я не можу відпустити так просто.

І як тільки я попрошу — вона це побачить. Без шансів на маску. Без права на брехню. Тому я мовчу. Лише в думках дозволяю собі: якби просто заглянути. На мить. Потай...

Я повертаюся до свого місця біля вікна, серед горщиків з квітами. Ледве встигаю сісти, як корпоративна пошта затягує мене в бездушний вир — відповіді, узгодження, правки, дедлайни. 

Години розчиняються.

Підіймаю голову, тільки коли Вікторія контрольно снорує відділом — рішуча, втомлена, трохи різка. Дає вказівки аналітикам, кидає короткі фрази, а потім переводить погляд на мене: — Що з візитками?

— Будуть о четвертій. Я сама передам.

— Чудово. Дякую, — вона кидає погляд на наручний годинник. — Якщо питатимуть — я скоро буду.

Помічаю, що в руках у неї сумка — та сама, в якій точно лежать сигарети. Віка завжди йде курити ближче до кафетерію через дорогу, щоб не натрапити на Архипова — чоловіка, який ніколи не дає спокою курцям. І хоч палить вона швидко, кава там обов’язкова. А це як мінімум хвилин… Двадцять.

В голові щось клацає. Я раптово хапаюсь за підлокітники. Пальці злегка тремтять. Оглядаю офіс — більшість колег вже розслаблено потягуються і збираються на обід.

І тут... починається моя внутрішня боротьба. Дика, тиха і така незнайома.

Я хочу мати його номер. Але йти до кабінету подруги, нишпорити в її записнику — це неправильно. Я знаю. Це нечесно. І все ж… бажання колупає зсередини, мов голка.

Від аналітиків, які виходять гуртом, лунає гучний сміх. Він гонить мене вперед, як випадковий поштовх у спину.

Я встаю. Підходжу до дверей кабінету Вікторії, затримую подих. Відчиняю. Звісно, що там порожньо.

Серце робить сальто. Я заходжу. Прикриваю за собою двері. На мить зупиняюся. Мені холодно в потилицю від сорому і тривоги.

Ні. Ні. Не треба. Це не твоє… — волає мозок, — Ти ж не така! 

А погляд падає на знайомий чорний записник. Потертий, робочий, нічим не примітний, але в ньому — те, що мені треба. Те, чого я не наважуюсь попросити напряму. Бо як я скажу це Вікторії? Просто: дай номер Даміра? Це звучить як… капітуляція. Беззахисно. Майже зізнання.

Я хитаю головою. Сама собі. Намагаюсь зупинити себе. Але пальці вже тягнуться. Повільно. Обережно.
Ледь торкаюсь — і він слухняно розкривається. Як гріх, який чекав саме на мене.

На розвороті — стовпці. Все ідеально впорядковано: партнери, контакти, особисте. Моя рука тремтить, коли гортаю сторінки. Очі ковзають. І ось… є.

Дамір Уваров. Під ім’ям — номер. І ще кілька контактів нижче. Один із них виділяється — ім’я інвестора, яке я чула краєм вуха.

Серце калатає ще дужче. Ніби звичайні цифри. Але я дивлюсь на них, як на заборонений ключ до чогось… більшого. До нього. До того, що я хочу забути — але не можу. 

Я озираюсь. Тиша. У віддалі за дверима — жодного звуку. Але здається, ніби сам простір затамував подих. Дістаю телефон. Рух — різкий, швидкий. Клац. Фото збережено.

Все. Вже не повернути. Я зробила це.

І до мене доходить... Боже. Я дійсно це зробила! Ні, не просто подивилась. Не випадково побачила. Я нахабно вкрала. Не гроші. Не річ. Але довіру.

Навіть не згадувалося, що на таке здатна. Але я вже тут. Уже перейшла межу.

А серце — не зупиняється. Б’ється глухо, скажено, в горлі, в пальцях, десь під ребрами. Мов я щойно винесла валізу з мільйонами з національного банку.

І, чорт забирай, здається, мені це сподобалося.

Номер — це мій шанс. Можливість. Вхід у гру, яку я ще не знаю, як грати, але від якої вже не відмовлюсь.

Інстинкт сильніший за мораль.

Мене трусить не від страху. Вже ні. Від збудження. Від очікування. Від того, що вперше за довгий час — я зробила щось для себе.

Тепер головне скористатися цим з розумом. І не програти.