Раді Вас бачити!

Ольга

— Мамо! — вереск Левка лунає, щойно він помічає мене на майданчику. — Я ще не закінчив! — обурено вигукує, коли я жестом кличу його до себе.

Син удає, що більше мене не бачить. Увесь у своїй справі — збирає дрібненькі польові квіточки під парканом, старанно вкладаючи їх у долоньку. Пильним поглядом шукаю винуватицю цього пориву — і не помиляюся. Катруся. Сидить на самоті, тихо погойдуючись на гойдалці, відсторонена від усіх.

— Ваш Левко — справжній джентльмен, — озивається позаду знайомий голос. Я обертаюся — вихователька.

— Так… Він любить зачаровувати дівчат, — всміхаюся лагідно, з тим теплом, що з’являється лише від гордості за дитину.

— Навіть не віриться, що такий хлопчик росте без батька. Але дивлюсь — йому нічого не бракує, — додає вона з доброзичливою посмішкою, але голос її — твердий, мов камінь.

Її фраза ріже мене.

— У Левка є чоловік, приклад якого він наслідує. Це не дивина, — відповідаю рівно, ковзаючи поглядом по жінці. Вона іноді дозволяє собі занадто багато.

— Справді? — дивується так щиро, що мені ніяково. — Вибачте, я думала, що ви його виховуєте самі.

— То це була просто цікавість? — гостро перепитую. Вона здригається, на мить завмирає, наче акторка, яка злякалася, що забула текст.

— Та що ви! — піджимає губи. — Я ж нічого такого… Просто Левко часто малює лише себе і маму. То я й подумала…

— Таїсія Валеріївна, — тяжко видихаю. — Мій син ні на що не скаржиться. Я вважаю себе гарною матір’ю. У нас велика родина. Тож краще пліткуйте про тих матусь, що забувають дітей у садочку.

Я йду до Левка. Не хочу більше обговорювати свої «нестачі». Мені й без того вистачає материнських докорів — ще й ось це. Ще не вистачало вислухати лекцію про «жінок з візком»!

— Любий, тобі допомогти? — присідаю поруч із сином, який намагається втрамбувати у долоню всі свої квіточки.

— Нащо? — дивиться широко відкритими очима, щиро не розуміючи запитання.

— Щоб букет не розсипався. Я можу допомогти, — пропоную.

— Це мій букет. І він буде саме такий, як я хочу! — сердито зводить брови. Його погляд — наче я запропонувала щось неприпустиме.

— Як скажеш, синку, — усміхаюся, підіймаючи руки у мирному жесті.

Відходжу до дерева, спостерігаю. Левко знову береться за справу, але квіти не тримаються в долоні — дрібні, мов ромашкові зірки, сиплються на траву. Він присідає, зосереджено вдивляється в них, ніби вирішує складну задачу.

Він нічого не каже — і не треба. Я бачу: думає. Мій тато — його дідусь — завжди вчив Левка робити все самостійно. Давати собі раду. Іноді перегинає, але ми з мамою все одно балуємо. Балуємо, бо любимо.

— А в тебе є аркуш? — питає Левко, поглядаючи то на мене, то на мою сумку.

— Вибач, любий, але всі аркуші вдома, — знизу плечима.

— А що в тебе є в сумці? — не вірить на слово й вже тягнеться до мене.

Я всміхаюся, знову присідаю й ставлю сумку на землю. Левко одразу лізе всередину — зосереджено, з виглядом справжнього дослідника, наводячи там свій порядок.

— Не хочеш сказати, чому Катруся така сумна? — тихо питаю, поки він лізе в саму глибину моїх речей.

— Не хочу, — бурчить, не відволікаючись.

— І ти її не образив?

Мовчанка. Та вона промовистіша за будь-яку відповідь.

— Що сталося? — не відступаю.

— Нічого, — буркоче вперто. Навіть у очі не дивиться.

— Левко…

— Ну що?! — спалахує. — Ви, дівчата, самі завжди ображаєтесь…

Оце так. Мій тато таки добре з ним поспілкувався! 

Закочую очі. Ці слова водночас дратують і змушують усміхнутися — настільки безпорадно щиро звучить ця спроба захисту.

— А мені здається, що щось тут пахне… — принюхуюсь театрально. Левко насторожено поворушив носом, намагаючись і собі вловити аромат. — Не розумію, що це! — вдаю здивування. — Невже хтось хоче звалити провину на інших?

Син дивиться на мене так, ніби я щойно відібрала в нього улюблену іграшку. Але за мить опускає очі й починає топтати землю ногою.

— Я… випадково кинув у неї м’яч. У голову, — зізнається тихо, ховаючи руки за спину.

— І ти вже вибачився? — питаю м’яко. Левко кидає погляд на ті самі квіточки, що розсипались у траві.

— Майже, — зітхає. — То ти допоможеш?

— Допоможу, — усміхаюся. — Але пам’ятай: іноді вчасно сказані слова важливіші, ніж навіть добрі вчинки згодом, Левчику.

— Ти ж завжди смієшся, коли ми з дідусем даруємо тобі квіти! — примружується з хитруватою посмішкою. — Навіщо ще щось говорити?

— Ти лисичка, малий, — глузую.

— Я дорослий!

— Авжеж, дорослий, — погоджуюсь, витягаючи з сумки косметичку. В ній — кілька резинок для волосся. — Збирай свій букет, а я тим часом пошукаю якесь листячко — замість паперу.

Очі Левка миттєво загоряються. Він зривається й кидається назад до квіточок. Його букет не більший за мою долоню, але ентузіазму — як у справжнього флориста.

З квітами і слів не потрібно… — інтерпретую я слова сина, задумливо повторючи це про себе.

У цих дитячих словах є щось глибше, ніж здається на перший погляд. І раптом зрозуміла: іноді й справді не треба нічого більше.

***

Квартира нарешті стишилася. Левко солодко заснув у своїй кімнаті, обійнявши улюблену іграшку, а я вмостилася на дивані з келихом вина й увімкнула серіал. «Друзі» — мій перевірений засіб від перевантажених думок. Хоча цього разу не спрацювало. Я дивилась на екран, але думками була зовсім не в Нью-Йорку 90-х.

А в зовсім іншому місці. Точніше — біля зовсім іншого чоловіка.

Дамір.

Його обличчя, жести, голос… Той погляд, у якому, здається, щось змінилося, коли я нарешті дочекалася його — і перемогла своїм пирогом. Загарбницьки й точно в ціль. Або ж мені просто хотілося в це вірити.

Він — мов стіна, вища за будь-яку мою фантазію. Стриманий. Холодний. Ідеально дистанційований. Але ж тоді, в суботу... в неділю... було щось. Щось у тиші, гармонії, у тій палаючій ночі.

Я покрутила келих у руках. Вино тихо стукнуло по стінках мого мозку.

Подзвонити? Просто зателефонувати й сказати щось дурне. Як у фільмах. Але я не у фільмі. На жаль.

Він не відповість. Або, ще гірше, відповість і пробурчить щось на кшталт: «У мене купа справ… Квіточко!» — і більше ніколи не візьме слухавку. Заблокує.

Мені не вистачає сміливості. І вже пізно. А як почую його голос — точно забуду про все на світі. Вже зараз, навіть без дзвінка, хвилююся, мов школярка перед контрольною. Просто дивлюся на номер, який, здається, вже знаю на пам’ять, і щиро не розумію, навіщо він мені був так потрібен.

Треба діяти, поки ще ми обидва пам’ятаємо розігріту постіль, а наші спогади — ще гарячі.

Я бачила, як його дратує, коли мене забагато. Тому з ним треба дозовано. Обережно. Кожен крок — як над прірвою.

Мені треба бути терплячою. Спокійною. Але…

Згадався Левко... і його квіточки.

А чому б і ні?

Може, саме це — мій хід? Якщо слова не працюють — спробую інакше. Без нав’язливості. Просто… нагадати про себе. Про ті ночі на вихідних. Про мене.

Я взяла телефон. Кілька секунд дивилася на екран — і вже за мить шукала сайт доставки. Серце калатало. Не від страху. Від азарту.

— Доброго вечора. Я хочу замовити квіти з доставкою в офіс. На ранок.