Раді Вас бачити!

Ольга

Малий виглядав найщасливішою дитиною у світі, коли хлюпався у воді, з захватом котився з гірок і навіть наковтувався басейнової хлорки в аквапарку. Я майже розслабилась… майже. Компанія, яка нас супроводжувала, не давала цілком відчути спокій.

Чоловіки трималися осторонь, але їхні короткі погляди на мене й на Левка дратували й насторожували. І все ж я не могла втриматися, щоб не глузувати подумки з цих «охоронців», які вимушено оголили м’язи й втиснулися у тісні шорти, ігноруючи зацікавлені погляди дівчат у спокусливих купальниках. 

На зворотній дорозі Левко втомився й заснув просто в мене на колінах, ще до того, як машина виїхала з паркінгу. Було шкода будити це маленьке сонечко, яке заснуло так міцно й безтурботно. 

Коли я вже нахилилася за ним, щоб підхопити його на руки і віднести у будинок, один із чоловіків обережно торкнувся мого ліктя.

— Не напружуйтесь. Я візьму дитину.

— Нізащо, — різко відказала я й відштовхнула його подалі і від Левка, і від себе. Чоловік насупився, але сперечатися не став. Якось вже докірливо подивився на мене, наче образився. 

Малий трохи розплющив очі, позіхнув і вже в моїх руках пригорнувся щокою до мого плеча, обійнявши за шию.

— А Дамір уже вдома? — сонно прошепотів.

— Не знаю. Можливо, — відповіла я, ковзнувши поглядом на порожнє паркувальне місце. — Хочеш відпочити чи ще трохи пограємо? Для сну ще рано.

— Може, подивимось мультфільм?

— Який саме? — усміхнулася я, коли охоронець пройшов повз і відчинив двері будинку, запрошуючи нас усередину.

Я з полегшенням видихнула: Даміра вдома немає. І це добре. Левкові потрібно повечеряти, змити з себе хлоровану воду й трохи розслабитися. Поки ми гуляли, малий не раз згадував про Даміра — і з кожним його питанням мій настрій скочувався до плінтуса.

Учорашній вечір… Він змусив мене прокручувати все до самого світанку. Неможливо було заснути, коли рій думок атакував з усіх боків. Я злилася, нервувала й гадала: а що якби він від початку справді бажав мене так цілувати? Що якби він бачив не лише обгортку, а й мене саму? Що якби зразу зрозумів і прийняв?

Його раптове бажання й ті слова, які він говорить тепер, коли між нами бездонна прірва, пригнічують. Я не можу й не хочу вірити в те, що знову тривожить моє зневірене серце. Насамперед я повинна думати про сина, а не про всі ці дорослі пустощі!

— Пам’ятаєш той мультик про дракона й вершника, який його приручив? — Левко дивиться на мене широко розплющеними очима. — Хочу подивитися другу частину. Ти ж обіцяла!

— Гаразд, — погодилась я й занесла малого до будинку, відразу зачинивши двері. Ще тільки бракувало, щоб за нами стежили навіть тут!

Я була впевнена: після такого насиченого дня Левко засне одразу, щойно ми виконаємо наш звичний вечірній план. Еге ж, як же! Малий, мов дзиґа, крутиться й вертиться, ніби навмисне відганяє сон. Я вкладала його спати тричі — і через п’ятнадцять хвилин він уже знову був на кухні чи у вітальні. Час невпинно наближався до опівночі.

І знову закрадається недобре відчуття: він чекає на Даміра. А я відчуваю, як утома з усього дня впирається у плечі й повіки, залишаючи мене без сил.

Черговий раз відставивши так і не допитий келих вина, я йду на поступки: щоб швидше зморив сон, ми влаштовуємося на дивані у вітальні. Вмикаю третю частину мультфільму.

— Левко, — позіхнула я, коли він підскочив і поповз по дивану ближче до телевізора, ніби хоче стати частиною світу вершників Олуха і їхніх драконів. — Час відпочивати. Йди сюди, — ляснула долонею по місцю поруч, але син навіть вухом не повів. — Левенятко… ти хочеш зі мною затіяти сварку? Уже глибока ніч.

— Ну і що?! — обурився він і видав рик, більше схожий на вовче виття. Та все ж ліг під ковдру, хоч і з роздратованим виглядом.

— Я вже не маленький! — вибухнув Левко, коли я підтягнула ковдру майже до його підборіддя.

— Леве, — я подивилась на нього вже з докором. — Понизь-но голос. Тобі ж не хотілося б, щоб я говорила з тобою так само?

— Ти ж мама, — буркнув він, склавши руки на грудях. — Ти повинна мене любити завжди!

— Я не повинна цього робити, Левчику, — тихо відповіла я. — Але я люблю тебе. Від щирого серця. І не всім дітям так щастить із...

— Байдуже! — різко перебив він. Я підвелася на лікоть, майже нависнувши над ним.

— Що з тобою? — примружила очі, не розуміючи, чому малий затіяв цю грубу гру вже майже опівночі. Наче демонятко вселилось!

— А що з тобою?! — він уперся в мене поглядом.

— Я не можу вгадувати твої думки. Якщо щось болить — скажи, — намагалась витягнути з нього слова, а не гадати його мотиви.

— Дамір не прийшов через тебе! — гаряче вигукнув син. — Ти ніколи ні з ким не дружиш і мені не дозволяєш!

Він відштовхнув мене, перекотився на бік, а потім різко зірвався з дивана й вибіг у гостьову кімнату, грюкнувши дверима так, що я здригнулася.

Кілька секунд я лежала, дивилась у темний коридор і відчувала, як важке щось стискає горло.

Левко… мій малюк, який завжди засинав у мене на руках, щойно кинув мені у вічі те, чого я боялася найбільше. Він чекає на Даміра. Він тягнеться до нього так, як мав би тягнутися лише до мене. І винною у цьому виявилася я.

Хотілося виправдатися: пояснити, що я лише намагаюся захистити нас. Що я не можу довіряти чоловікам, яких ледь знаю і які розбивають серця. Що його сміх і тепло поряд із Даміром ріжуть мене зсередини, бо я бачу, як швидко мій син здатен прив’язатися… і як легко потім може залишитися з пораненим серцем.

Але слова застрягли в грудях. Лишився лише гіркий осад і відчуття поразки. Чому він вважає, що я проти нього? Я ж тільки хочу вберегти його… і себе.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Треба заспокоїтись. Завтра він знову прибіжить, обійме, буде сміятися — як завжди. Але ця сварка боліла сильніше за всі мої дорослі конфлікти разом узяті.

Я повернулася на кухню, важко сіла на стільчик і кількома ковтками допила вино. За роздумами навіть не помітила, як пляшка спорожніла. Очі пекло від утоми, проте сон не приходив. А може, я просто надто сильно хотіла заснути у своєму ліжку — у власних, безпечних стінах. І повернути собі звичне життя.

Так було б найпростіше.

— Спустошуєш мої запаси? — чую тихий голос за спиною, майже впритул, коли вже відкручую штопором нову пляшку виноградного заспокійливого.

— Надішли номер картки — і я компенсую твої витрати на мої примхи, — ліниво відказую, наповнюючи свій келих.

— Краще поїдьмо разом на дегустацію й оберемо те, що тобі справді до смаку, — його подих торкнувся мого плеча крізь тонкий халат. — Як минув ваш день?

Я обертаюсь. Дамір стоїть так близько, що доводиться відступити — й одразу впертися попереком у край стільниці. Він не зрушує з місця, лише тінь посмішки блукає у кутку його вуст.

— Саме так, щоб я почала тебе по-справжньому ненавидіти, — холодно відповідаю, пробуючи вино, але не відводячи погляду від чоловіка.

— Виходить, ті, хто каже, що від кохання до ненависті лише крок, мали рацію, — його реакція спокійна, майже байдужа, тільки на мить опускає очі, а тоді піднімає їх із посмішкою, у якій відверта провокація.

Я завмираю, коли він несподівано піднімає руку. Уже готова вихлюпнути вино йому в обличчя, якщо він доторкнеться… Але Дамір зупиняє руку вище, відкриває дверцята шафки над моїм плечем і дістає ще один келих.

— Пригостиш? — запитує він, ставлячи хрусталь на стільницю позаду мене.

— Все, що в цьому домі, належить тобі, — пирхаю, досі не розуміючи, що він від мене хоче. — У тебе ж є руки, тож бери сам. Я тобі не прислужниця. 

— Якби ж то все було так просто, Квіточко, — його очі звузилися, а голос наповнився тією глузливою ніжністю, від якої я мимоволі завмерла. — То що ж сталося? Я підкорився твоїм вимогам, але, здається, все одно невгодив?

Я відвела погляд і зробила ковток вина, зважуючи кожне слово.

— Я хочу повернутися додому. Або хоча б у майстерню. Твої пси можуть стерегти нас і там, як тут.

— Можуть, — легко погодився Дамір. Я приголомшено підняла очі. Невже завтра ми поїдемо? Але його наступні слова розбили цю крихітну надію: — та ви залишитеся тут.

Сказав це спокійно, наче заколотив цвях у моє серце.

— Ніколи б не подумала, що ти з тих, хто втілює власні забаганки проти волі інших, — я невдоволено кинула й вислизнула з-під його погляду, сівши за стіл спиною до нього.

— Якби я цього не робив, Квіточко, я досі залишався б десь на узбіччі — без даху над головою й без цього життя, — його голос лунав майже повчально. Я почула дзвін кришталю — він наливав собі вино. За мить Дамір уже сидів навпроти, упиваючись моїм невдоволенням.

— Я не твоя заручниця, — провела я межу. Та сама не була певна: переконую його чи себе.

— Звісно ж, ні, — майже урочисто кивнув він, трохи схиливши голову. — Ти і твій син — мої поважні гості.

— Скільки ще чекати? — втомлено відкинулася я на спинку стільця, прокручуючи келих за ніжку.

— Тобі так не до вподоби у моєму будинку? — запитав Дамір із щирим подивом, ніби сама думка про це була неможливою. — Ще недавно ти прагнула проводити тут якомога більше часу, наводила свій лад… і почувалася, як удома.

Я засміялась коротко, без радості.

— Ще недавно я вірила, що ти захочеш бути зі мною. Ще недавно у мене були мрії й амбіції. Ще недавно я була ідеальною матір’ю для свого сина, — я підняла на нього погляд. — Ти справді вважаєш, що між нами тепер щось можливе?

Дамір не одразу відповів. Лише неквапно підняв келих, зробив ковток і поставив його на стіл із тихим дзенькотом скла об дерево. У його погляді не було ані злості, ані роздратування — лише тривожна, хижо-м’яка увага, від якої я відчувала, як холоне всередині.

— Можливе? — він вимовив це слово так, ніби смакував його. — Красуне, між нами вже є більше, ніж «можливе». Ти можеш злитися, можеш заперечувати, але саме тут, зі мною, ти перестаєш бути ідеальною матір’ю, сильною жінкою, незламною. Ти стаєш собою. Справжньою. Такою, якою не була зі мною раніше. 

Він нахилив голову трохи набік, голос став тихішим.

— Ти кажеш, що втратила мрії та амбіції. А я бачу, як у твоїх очах вони ще палають. Чи ти боїшся зізнатися, що найбільша з них пов’язана зі мною? То скажи мені, Квіточко, — його усмішка кинула мене в прірву. — Коли ти вже зрозумієш, що твоя самотність закінчилася того дня, коли ти вплутала мене у своє життя?

— Я була справжньою від початку й ніколи не приховувала намірів щодо тебе, Даміре, — відповіла я твердо. — Саме такою я тобі не подобалася. То до чого зараз ці балачки? Чи ти гадаєш, що я не бачу твоєї маніпуляції?

— Олю, — він похитав головою з ледь помітним жалем у голосі, — що ж було справжнього в тому, коли ти зваблювала мене й поводилася, як легковажна повія, без тіні сумління чи поваги до себе?

— Тоді мені здавалося, що… — я спробувала пояснити.

— Чи справжнім було те, що ти приховувала від мене сина? — перебив він безжально.

— Я хотіла розповісти з часом, коли ти… — слова застрягли, він не дав договорити.

— А може, справжнім було те, як ти підставила свою компанію? — його погляд свердлив мене наскрізь. — Однією розмовою з інвестором ти влаштувала Громову економічні тортури.

— Це було лише для того, щоб привернути…

— Єдине, що було справжнім, — це те, як ти мене дратувала, — він уперся поглядом, майже не кліпаючи. — Своєю впертістю. Ігноруванням моїх меж. Зухвалістю, яка виглядала небезпечною. Я вибухнув лише тому, що втратив контроль над твоїми викрутасами. Особливо останньою — коли ти наважилась проникнути на мою територію.

Я мовчу. Серце гуде у вухах, і якщо він ще раз мене переб’є — вино не просто бризне на сорочку. Мій келих полетить прямо йому в чоло!

— Я хотіла лише одного — твоєї уваги. Нічого більше. Ти не менш завзято мене ігнорував, цим і підштовхнув до дії, — пояснила я, але відчуття, що я виправдовуюсь — осадило подальші пояснення. 

— На той час я теж хотів лише одного — щоб ти зникла. Бо саме тобі вдалося порушити мою рівновагу і закарбовані важким життям кордони. Ми почали знайомство неправильно, але… ми можемо пізнати один одного так, як це прийнято між чоловіком і жінкою. 

Я важко зітхнула й зробила кілька ковтків вина, відвернувшись від чоловіка.

— Навіщо тобі все це? — нарешті спитала я, не дивлячись у його бік.

— Саме тепер я бачу тебе, Олю, — тихо сказав він. — І мені подобається те, що я бачу.

Його слова змусили мене знову повернути голову.

— А що станеться тоді, коли ти розчаруєшся? — спитала я, дивлячись йому просто в очі. — Коли я тебе знову доведу до сказу? Наступного разу ти підпалиш мою майстерню? Позбавиш мене батьківських прав? Доб’єш так, щоб я зневірилася не лише у коханні, а й у самому житті?

Я зробила ще ковток і вже спокійніше, але твердо сказала:

— Я вчуся на своїх помилках, Даміре. І більше не даю нікому другого шансу. Ми дуже різні. І тому, як тільки все владнається, кожен повернеться до свого життя самостійно.

— Що ж… твоє право, — він легко кивнув, наче приймає поразку, але в кутику його вуст уже народжувалася посмішка хитрого лиса.

— Але знай, Олю, — його голос став нижчим, майже оксамитовим, — я теж навчився дечого у нашій історії, — він нахилився вперед, не торкаючись мене, але скоротив відстань так, що слова стали шепотом. — Подивимось, скільки часу ти зможеш мене ігнорувати, коли я використаю всі способи й методи, щоб привернути твою увагу.

Він говорив це без злості — так, як каже людина, що впевнена у власній силі, але водночас зваблює: м’яко й обережно.

— Нехай тобі щастить у цій… нелегкій справі, — я підняла келих, наче в тості, й допила вино до дна. Підвелася, залишила келих у посудомийній машині й попрямувала до спальні.

— Хочеш, щоб цієї ночі мені наснилися жахи? — його голос догнав мене у спину.

— Ти це… — я обернулася, не одразу второпавши підтекст.

— На добраніч, Квіточко, — він ліниво посміхнувся, як ситий кіт у сметані.

— Сподіваюся, саме я стану головною героїнею твоїх нічних жахів, — пробурчала я, не стримавшись.

Відповіддю був тихий, задоволений сміх, який ще довго лунав у моїй голові, коли я зачинила за собою двері гостьової кімнати.